Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Як ваше здоров’ячко сьогодні? - спитав одного ранку містер Турбот-управитель, входячи до кабінету містера Домбі з пакою паперів у руці.

- Добридень, Турботе,- привітався містер Домбі, підводячись з крісла і стаючи спиною до вогню.- Що ви там принесли для мене?

- Не знаю вже, чи слід турбувати вас цим,- одповів Турбот,- перебираючи папери.- У вас сьогодні засідання комітету о третій, пам’ятаєте?

- А друге - за чверть четверта,- додав містер Домбі.

- Ви ніколи нічого не забуваєте! - вигукнув Турбот, усе ще перебираючи папери.- Якщо містер Поль успадкує вашу пам’ять, то з ним тут не буде легко. Вистачить і вас одного.

- Але й у вас пам’ять непогана,- зауважив містер Домбі.

- О, в мене! - відповів управитель.- Для таких, як я, це - єдиний капітал.

Не схоже було, щоб містер Домбі хоч трохи розсердився чи похитнувся у своїй величі, коли, зіпершись на камін, він з голови до п’ят оглядав свого підлеглого (непомітно для того). Туго припасований, ошатний костюм містера Турбота і його чванькуватість - чи то природна, чи то наслідувана зі зразка, що стояв тут же,- тільки підкреслювала його принижене становище. Він мав вигляд людини, яка і хотіла б позмагатися з силою, потужнішою за неї, але велич та вищість містера Домбі повергла її остаточно.

- Морфін тут? - спитав містер Домбі по недовгій паузі, протягом якої містер Турбот гортав свої папери й бурмотів уривки речень звідти.

- Морфін тут,- одповів той, підвівши вгору обличчя з широченною і вкрай несподіваною посмішкою.- Мукає за стіною якісь арії - певне, спогади про учорашній квартет,- і зводить мене з глузду. Хоч би вже пустив свою віолончель з димом та й усі ноти за нею.

- Ви, бачу, нікого не поважаєте, Турботе,- сказав містер Домбі.

- Нікого? - знов усміхнувся той широкою котячою посмішкою, вищиривши всі свої зуби.- В усякому разі, небагатьох. За одного,- пробурмотів він, немов думав уголос,- за одного, принаймні, ручуся.

Небезпечна риса, якщо він казав правду, і не менш небезпечна, коли прикидався. Та навряд чи це спало на думку містерові Домбі, котрий і далі, рівний як струна, стояв спиною до каміна й дивився на свого головного службовця з поблажливістю, крізь яку прозирала прихована, та сильніша, ніж завжди, певність своєї сили.

- До речі, щодо Морфіна,- сказав містер Турбот, виймаючи один папірець з купки,- він повідомляє, що конторник у нашому агентстві на Барбадосі помер, і пропонує зарезервувати місце для заступника на «Сині та Спадкоємцеві», що відпливає туди десь через місяць. Вам, певне, однаково, хто поїде? У нас тут нема нікого підхожого.

Містер Домбі, з виразом повної байдужості, кивнув головою.

- Місце не бозна-яке,- зауважив містер Турбот, беручи перо, щоб занотувати щось на звороті папірця.- Гадаю, він подарує його якомусь бідному небожеві одного із своїх друзів-музикантів. Може, хоч той перестане тирликати на скрипці, якщо в нього такий хист. Хто там? Увійдіть!

- Вибачте, містере Турбот. Я не знав, що ви тут, сер,- промовив Уолтер, що приніс кілька свіжих, ще не розпечатаних листів.- Містер Турбот-молодший, сер...

При згадці цього імені містер Турбот-управитель не знав - або вдав, що не знає,- де подітися з сорому та приниження. Він глянув на містера Домбі, немов просив пробачення, спустив очі долі і хвилину постояв мовчки.

- По-моєму, сер,- різко й сердито звернувся він до Уолтера,- я просив вас не вплутувати в розмову ім’я містера Турбота-молодшого.

- Перепрошую,- відповів Уолтер.- Я хотів тільки сказати, що містер Турбот-молодший сказав мені, що ви, здається, пішли. Інакше я не дозволив би собі постукати, коли ви з містером Домбі працюєте. Ось листи для містера Домбі, сер.

- Гаразд, сер,- сказав містер Турбот-управитель, вихоплюючи листи йому з рук.- Ідіть працюйте.

Та, беручи листи так нецеремонно, містер Турбот упустив одного з них на підлогу й не помітив цього. Не побачив нічого й містер Домбі. Якусь хвилину Уолтер вагався, певний, що хто-небудь з них уздрить-таки листа, але що ніхто не бачив, спинився, повернувся назад, підняв конверт і поклав його на стіл містера Домбі. Листи прийшли з поштою, а той, що впав, був одним з регулярних звітів місіс Піпчін, адресованим, як завжди,- бо місіс Піпчін писала досить погано,- рукою Флоренс.

Містер Домбі, звернувши аж тепер увагу на листа, здригнувся і, гадаючи, що Уолтер навмисне вибрав його з-поміж інших, гнівно зиркнув на хлопця.

- Можете йти, сер! - невдоволеним тоном сказав містер Домбі.

Він зіжмакав листа в долоні і, провівши Уолтера поглядом, пхнув до кишені, так і не розпечатавши його.

- Вам треба, ви казали, послати когось до Вест-Індії? - квапливо спитав він.

- Так,- одповів Турбот.

- Пошліть молодого Гея.

- О, чудово! Нічого не може бути простішого,- сказав містер Турбот, не виявивши ні щонайменшого подиву, і взяв перо, щоб так само спокійно занотувати на доповідній містера Морфіна: «Пошліть молодого Гея».

- Покличте його назад,- сказав містер Домбі.

Містер Турбот негайно виконав розпорядження, і Уолтер миттю повернувся.

- Гею,- мовив містер Домбі, ледь обернувшись, щоб кинути на нього оком через плече,- тут є...

- Вакансія,- додав містер Турбот, розтягши рота до меж можливого.

- У Вест-Індії, на Барбадосі. Я посилаю вас туди,- вів далі містер Домбі, викладаючи всю правду без прикрас,- на посаду конторника в бухгалтерії нашого Барбадоського агентства. Перекажіть вашому дядькові, що я призначив вас на службу до Вест-Індії.

Уолтерові так забило дух од несподіванки, що він ледве знайшов у собі сили повторити: «До Вест-Індії».

- Хтось мусить їхати,- пояснив містер Домбі.- Ви - молодий, здоровий, а справи у вашого дядька не блискучі. Перекажіть йому, що ви призначені. Поїдете ще не зараз. Може, за місяць чи за два.

- Я там і залишуся, сер? - запитався Уолтер.

- Чи ви там і залишитесь, сер? - повторив містер Домбі, обернувшись ще трохи більше.- Що ви хочете сказати? Що він хоче сказати, Турботе?

- Чи я житиму там, сер? - затинаючись,