Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Звичайно,- відповів містер Домбі.

Уолтер уклонився.

- Це - все,- беручись до листів, сказав містер Домбі.- Ви йому потім роз’ясните все, що з цим призначенням зв’язане, Турботе. Він може йти, Турботе.

- Ви можете йти, Гею,- мовив містер Турбот, показуючи ясна.

- Хіба що він має ще щось сказати,- додав містер Домбі, перестаючи читати й не підводячи очей від листа, немов прислухався.

- Ні, сер,- сказав схвильований, збентежений, приголомшений Уолтер, уява якого малювала нескінченні у своїй різноманітності картини, і серед них особливо виразно бачив він капітана Катла у вощеному капелюсі, занімілого з подиву в помешканні місіс Мак-Стінджер, і свого дядька, що оплакує втрату в маленькій вітальні...- Ні, нічого... Дякую вам дуже, сер.

- Він може йти, Турботе,- вирік містер Домбі.

А що містер Турбот знову повторив ці слова й став збирати папери, наче теж лагодився відходити, то Уолтер зрозумів, що баритися далі було б непрощенним зухвальством, і, до краю збентежившись, вийшов з кімнати.

Ідучи коридором, наче вві сні, він чув, як знову відчинилися двері кабінету, і містер Турбот, вийшовши, гукнув йому:

- Прошу, приведіть до мене вашого приятеля Турбота-молодшого, сер!

Уолтер подався до приймальні, переказав наказ містеру Турботу, що сидів за перегородкою в кутку, і разом з ним з’явився в кімнаті містера Турбота-управителя.

Цей джентльмен стояв спиною до каміна, і, заклавши руки під поли фрака, дивився поверх своєї білої хустки так само непривітно, як і містер Домбі. З їхньою появою він анітрохи не змінив пози й не зм’якшив свого суворого вигляду, тільки знаком звелів Уолтерові зачинити двері.

- Джоне Турбот,- сказав управитель, коли це було зроблено, і раптом повернувся до брата, блиснувши обома рядами своїх зубів, немов хотів його укусити,- що то за змова між тобою й цим молодим чоловіком, завдяки якій я тільки й чую, що твоє ім’я? Хіба не досить з тебе, Джоне Турбот, що я твій близький родич і не можу позбутись цієї...

- Скажи: ганьби, Джеймсе,- перехопив той тихим голосом, бачачи, що брат підшукує вираз.- Ти так думаєш і маєш на це право. Скажи: ганьби.

- Ганьби,- погодився брат, вимовляючи це слово з притиском.- Але чи треба скрізь базікати про це, сурмити про це при хазяїнові? Та ще в конфіденційних випадках? Чи ти думаєш, що твоє ім’я тут звучить в унісон з довір’ям та конфіденційністю, Джоне Турбот?

- Ні,- відповів той.- Ні, Джеймсе; бачить бог, що цього в мене й на думці немає.

- Що ж тоді в тебе на думці? - спитав його брат.- І чого ти завжди перебігаєш мені дорогу? Хіба ти ще мало мені кривди зробив?

- Я ніколи не робив тобі кривди з доброї волі, Джеймсе.

- Ти - мій брат, і вже це одне - кривда.

- Я хотів би не бути ним, якби міг.

- А я хотів би, щоб ти міг і не був.

Під час цієї розмови Уолтер з подивом і болем у серці дивився то на одного брата, то на другого. Той, що був старший віком і молодший посадою, стояв понурившись і смиренно вислухував докори. І хоч тон, яким вони висловлювалися, погляди, які супроводили їх і присутність здивованого та враженого Уолтера робили їх ще більш образливими, він не протестував, лише злегка підніс застережливу правицю, немов хотів сказати: «Змилуйтесь!» Так стояв би він і перед катом, якби слова ці були ударами, а сам він - відважним, проте знесиленим фізичними стражданнями, безпорадним чоловіком.

Вважаючи себе за безневинну причину дорікань, Уолтер, благородний і жвавий в сйоїх почуваннях, з усім запалом встряв у цю сцену.

- Містере Турбот,- мовив він до управителя,- це, безперечно, тільки моя провина. Через необачність, за яку я вже й сам не знаю, як себе картати, я згадував ім’я містера Турбота-молодшого частіш ніж треба, а часом навіть явно всупереч вашій волі. Але ж то лиш моя провина, сер. Ми з ним з цього приводу не замінялися жодним словом; та й узагалі розмовляли дуже мало. Проте,- затнувся Уолтер і додав: - то було не лише з необачності, сер. Я з самого початку відчув симпатію до містера Турбота, і мені важко було не згадувати його імені, коли я стільки про нього думав.

Уолтер казав це цілком щиро, прагнучи обстояти справедливість. Він дивився на похилену голову, опущені очі, піднесену руку й думав: «Я відчуваю так. Чому ж не заступитись за цього зламаного, самотнього чоловіка?»

- Ви ж і справді уникали мене, містере Турбот,- вів далі Уолтер, і на очах йому забриніли сльози - настільки глибоке було його співчуття.- Мушу це визнати, хоч як воно боляче і неприємно. З перших днів мого перебування тут я намагався заприязнитися з вами, скільки дозволяв мені вік, але надаремно.

- І завважте, Гею,- похопився вкинути слово управитель,- що, притягаючи громадську увагу до містера Джона Турбота, ви не завоюєте його прихильності; це не той спосіб, в який можна заприязнитися з містером Джоном Турботом. Спитайте в нього самого, чи це не так.

- Це - лиха послуга для мене,- підтвердив брат.- І лише приводить до отаких-от розмов, яких я волів би уникнути. Тільки той буде мені кращим другом,- повільно і з притиском мовив він, ніби хотів закарбувати кожне слово в пам’яті Уолтера,- хто забуде за мене й дасть мені змогу жити своїм життям, ні про що не питаючи й не помічаючи мене.

- Те, що кажуть інші, не держиться вам голови, Гею,- зауважив містер Турбот-управитель, запалюючись радістю перемоги.- Я подумав, вам буде корисно почути це від найбільшого для вас авторитету,- хитнув він головою на брата.- Мабуть, тепер ви вже не забудете. Все, Гею. Можете йти.

Уолтер саме зачиняв за собою двері, коли, зачувши знов голоси братів і своє власне ім’я, спинився і, з рукою на клямці, завагався - іти йому чи ні. У цій ситуації годі було не підслухати їхньої розмови.

- Не будь такий суворий до мене, Джеймсе,- мовив Джон Турбот.- Кажу ж тобі,- коли я вздрів цього хлопця, він мені всю душу перевернув. Та й як їй не перевернутися, коли там уся моя історія написана. Як тільки Уолтер Гей прийшов сюди,