Домбі і син - Чарльз Діккенс

То були щирі, нестримні сльози,- навіть руки, якими вона затулила обличчя, не стали для них загатою. Перевантажені, обтяжені груди мусять іноді таким чином звільнитися, бо інакше бідне, зранене, самотнє серце в них, наче птах з перебитими крилами, затріпоче і впаде у прах.

- Ну, що ж, дитино! - помовчавши, мовила місіс Чік.- Я, в кожному разі, не хотіла сказати тобі нічого образливого і впевнена, що ти це знаєш. Залишайся тут і роби що тобі до вподоби. Ніхто тобі не стане на заваді, Флоренс, і не хоче стояти, я певна.

Флоренс сумно кивнула головою.

- Я не наважилась би радити твоєму бідолашному татові розважитись і змінити на час обстановку, якби він сам не сказав мені, що збирається ненадовго виїхати з Лондона,- провадила місіс Чік.- Сподіваюся, він так і зробить незабаром. Не зараз, тільки незабаром. Гадаю, йому ще треба упорядкувати деякі приватні папери й таке інше, у зв’язку з нещастям, що нас усіх так нагло спіткало... не розумію, що це сталося з моєю хусточкою. Лукреціє, люба, позичте вашу... Цим він, мабуть, і буде зайнятий один-два вечори у себе в кабінеті... Твій батько, дитино,- справжній Домбі,- сказала місіс Чік, старанно висушуючи кінчиками хусточки, яку дала їй міс Токс, обоє очей воднораз.- Він зробить зусилля. За нього не треба боятися.

- Чи не могла б я, тітонько,- тремтячи всім тілом, спитала Флоренс,- зробити щось для...

- Бога ради, дитино! - гукнула місіс Чік.- Що ти вигадуєш! Коли твій батько сказав мені,- мені, і я точно передаю його слова: «Мені нічого не треба, Луїзо. Я почуваю себе краще на самоті»,- то що ж ти думаєш почути від нього? Ти не повинна й на очі йому навертатись, дитино. І не мрій про таке.

- Тітонько,- промовила Флоренс.- Я піду до себе й ляжу.

Місіс Чік схвалила це рішення, поцілувавши її на прощання, а міс Токс, нібито взявшись відшукати загублений носовичок, пішла разом із нею нагору, де, за тих кілька вкрадених хвилин, спробувала втішити її, незважаючи на велике невдоволення Сюзанни Ніппер, яка з ревнощів ставилась до міс Токс, як до крокодила. А втім, співчуття міс Токс здавалося щирим,- чи, принаймні, безкорисливим, бо з нього вона мала би небагато пожитку.

Та невже ж, щоб заспокоїти наболіле серце, не було нікого ближчого й дорожчого, як Сюзанна? Нікого, щоб його обняти, щоб повернути до нього обличчя? Нікого, хто б лагідним словом вгамував цю глибоку тугу? Невже ж Флоренс була така самотня в цім суворім світі, що, крім самотності, їй нічого не лишилося? Нічого. Втративши разом і матір, і брата - по смерті маленького Поля перша й найтяжча її втрата ще сильніше далася взнаки,- Флоренс мала тепер тільки підтримку Сюзанни. О, хто скаже, наскільки в ці найтяжчі хвилини була їй потрібна підтримка!

Спершу, коли в домі налагодилося звичне життя, коли всі порозходились, опріч слуг та її батька, що зачинився у себе в кабінеті, Флоренс тільки те й робила, що плакала та нипала будинком,- а деколи, вражена болючим спогадом, бігла до своєї кімнатки, заламуючи руки, кидалася ниць у ліжко й не знала втіхи - тільки гіркоту та жорстокість утрати. Причиною звичайно було якесь місце або річ, що навертали особливо ніжні спомини про брата, і тоді цей скорботний будинок ставав осереддям муки.

Та чиста любов не може довго горіти таким жарким, ненаситним полум’ям. Вогонь, запалений земними пристрастями, пожере груди, що дали йому притулок. Але священний небесний вогонь злагіднює серце,- це той самий вогонь, що колись осяяв голови дванадцяти обранців і в кожній людині навчив бачити живого й осяйного брата. Як тільки цей образ з’являвся перед нею, до Флоренс знову поверталися її привітне обличчя, її ніжний голос, лагідний погляд; мир і віра знов оселялися в її серці, і, плачучи, вона заспокоювалась і втішала себе спогадами.

Минуло ще трохи часу, і погляд її вже без сліз зупинявся на золотих хвилях, що певної пори, як і давніше, леліли на старому місці на стіні. Минуло ще трохи часу, і вона сама стала часто приходити в цю кімнату й сиділа там сумирна та тиха, як колись, біля ліжечка брата. А коли почуття самотності особливо пригнічувало її, вона ставала навколішки біля ліжка і всім серцем просила бога, щоб дозволив одному з янголів любити її й не забувати за неї.

Минуло ще трохи часу, і в цім непривітнім, великім порожнім будинку стало чути вечорами її голосок, що, поволі й запинаючись, наспівував старої пісеньки, яку так часто слухав Поль, схиливши голову їй на плече. А пізніше, коли заходила ніч, звуки музики бриніли в її кімнаті,- вона грала й наспівувала так тихо і ніжно, що, здавалось, то була ніби й не музика, а скорботний спомин про події того останнього вечора. Але лунала вона - самотня в цій півтемряві, дедалі частіше,- дуже часто, і не раз звуки ще тремтіли на клавішах, коли голосок уже завмер у сльозах.

Згодом їй захотілося глянути на вишивку, яку колись, біля брата на березі моря, мережали її пальці. Тож минуло ще трохи часу, і Флоренс знову взялась до свого рукоділля, полюбивши його, мов живу істоту, яка знала Поля, і поринувши в спогади, довгими годинами сиділа біля портрета матері, під вікном її спустілої кімнати.

Чому ж карі очі так часто відривалися від рукоділля й дивилися туди, де живуть рум’яні діти? Вони ж не нагадували їй безпосередньо про того, кого вона втратила, бо всі вони були дівчатка - четверо маленьких сестер. Але вони теж не мали матері, тільки батька.

Легко було вгадати, коли його не було вдома і коли на нього чекали: старша дочка тоді прибиралася гарненько й дожидала батька коло вікна у вітальні або на балконі, і щойно він показувався, як її обличчя спалахувало радістю, а решта дітей, що також виглядали його з верхнього вікна, починали плескати в долоні, вибивали руками дрібушечки на підвіконні й гукали до нього. Потім старша спускалася до вхідних дверей, брала батька за руку й разом з ним ішла нагору. Флоренс бачила, як вона сиділа з ним поруч або в нього