Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Ви були дуже добрі до мого брата,- сказала Флоренс, бажаючи підбадьорити його.- Він часто розповідав мені про вас.

- О, то пусте! - поквапився відповісти містер Тутс.- Тепло сьогодні. Чи не правда?

- Так, погода чудова,- підтвердила Флоренс.

- Як і моє здоров’я,- сказав містер Тутс.- По-моєму, я ніколи не мався так добре, як зараз, дякувати господу.

Встановивши цей цікавий і несподіваний факт, містер Тутс занурився в глибокий колодязь мовчанки.

- Ви, здається, пішли вже від доктора Блімбера? - силкувалася допомогти йому Флоренс.

- Сподіваюся,- відповів містер Тутс і знову пірнув у колодязь.

Він явно пішов під воду з головою і сидів там хвилин десять, не менше. На одинадцятій хвилині він виринув раптом і сказав:

- Ну, до побачення, міс Домбі.

- Як, ви вже йдете? - спитала Флоренс, підводячись.

- Не знаю. Ні, ще не вже,- і містер Тутс несподівано всівся знову.- Річ у тім... слухайте, міс Домбі...

- Не бійтесь, кажіть,- легенько посміхнулася Флоренс. - Мені було б дуже приємно поговорити з вами про брата.

- Правда? - відказав містер Тутс, і кожна рисочка його ніякого обличчя налилася співчуттям.- Бідний Домбі! Далебі, я ніколи не думав, що «Берджес і К°» - модні (але дуже дорогі) кравці,- ми про них з ним частенько балакали - шитимуть мені костюм для такої нагоди.- Містер Тутс був убраний в жалобу.- Бідний Домбі! Слухайте! Міс Домбі! - розревівся Тутс.

- Слухаю,- сказала Флоренс.

- Тут є один друг, за яким він дуже впадав останнім часом. Я гадав, може, ви схочете взяти його собі на пам’ять. Пригадуєте, він згадував Діогена?

- О, звичайно, звичайно! - вигукнула Флоренс.

- Бідний Домбі! Як і я! - сказав містер Тутс.

Уздрівши, що Флоренс плаче, містер Тутс проковтнув язика і ледь що знову не впав у колодязь, та, хихотнувши, затримався на цямрині.

- Знаєте, міс Домбі,- пояснив він.- Якби вони не віддали мені собаку, я б десять шилінгів дав, аби його украсти; їй-богу, дав би; але, думаю, вони тільки раді були його збутися. Коли хочете взяти його собі, то він тут, під дверима. Я вмисне привів його до вас. Це, правда, не дамський песик, знаєте,- додав містер Тутс,- але вам все одно, так?

І дійсно,- як вони могли пересвідчитися, глянувши на вулицю,- Діоген визирав з вікна кеба, куди його заманили, давши втямки, ніби в кебі в соломі є пацюки. Делікатно кажучи, він менш за все був схожий на дамського песика і, рвучись на волю, показував себе доволі непривабливим - підгавкував упівморди, і за кожним затятим «гав!» втрачав рівновагу та гепався на солому, за чим знову з’являвся у вікні, хекаючи та висолоплюючи язика, наче приїхав до лікаря на огляд.

Та незважаючи на те що Діоген був найкумедніший із псів, які можуть вам трапитись літнього дня,- вайлуватий, негарний, незграбний, з головою як яйце, завжди стібаний хибною думкою, що десь поблизу чатує ворог, якого годиться обгавкати; незважаючи на те, що вдача у нього була далеко не лагідна, а розум зовсім не великий; незважаючи на шерсть, що геть закрила йому очі, на кумедний ніс, на чудернацький хвіст і хрипкий голос, він для Флоренс був дорожчий за найкоштовнішого й найгарнішого собаку, бо це про нього Поль згадав у хвилину прощання, про нього просив подбати. Цей гидкий Діоген був такий дорогий їй, такий бажаний, що вона вхопила винизану каблучками руку містера Тутса і з вдячності поцілувала. І коли звільнений Діоген (це спочатку ще треба було виманити його з кабріолета!), промчавши сходами і вдершись у кімнату, став шастати попід меблі, намотуючи довгого ланцюга, що висів у нього на шиї, на ніжки крісел та столів і затяг його так, що нарешті відкрилося, які в нього очі, бо вони полізли йому на лоба; коли він гарчав на містера Тутса, як той вдавався до фамільярності; коли він накинувся на Тавлінсона, взявши його за ворога, на якого ціле своє життя гавкав з-за рогу, а в вічі не бачив,- Флоренс він сподобався так, наче це був чудо-собака зразкового виховання.

Успіх, на який здобувся його подарунок, і ласка, з якою Флоренс, нахилившись, гладила волохату спину Діогена (той з першої ж хвилини знайомства милостиво дозволив їй це), так утішили містера Тутса, що він почав вагатися, іти йому чи ні, і витратив би, безперечно, ще чимало часу на обміркування цієї проблеми, якби йому не допоміг Діоген, що раптом, не знати чому, заповзявся гавкати і наскакувати на Тутса, вищиривши зуби. Не тямлячи, що могло б покласти кінець цим демонстраціям, і відчуваючи, що штани, цей витвір мистецтва добродіїв з «Берджес і к°», в небезпеці, містер Тутс, хихочучи, вислизнув за двері, звідки ще двічі чи тричі, хоч без потреби, зазирав до кімнати, та що за кожним разом його стрічала нова атака Діогена, то зрештою він надумався піти геть.

- Годі вже! Ді, дорогенький! Ходи, познайомся з новою господинею! Будем любити одне одного, Ді! - примовляла Флоренс, пестячи патлату голову собаки. І Ді - дикуватий, грубуватий Ді - зняв носа догори і заприсягся на вірність так, мовби сльоза, що скотилась йому на патли, пробилася всередину й розтопила його собаче серце.

Діоген-людина порозумівся з Олександром Великим не краще, ніж Діоген-собака - з Флоренс. Він весело пристав на пропозицію своєї молодої господині й цілком віддався новій службі. В кутку зараз же влаштовано для нього бенкет, і, коли Діоген досхочу наївся та напився, він підійшов до вікна, де сиділа Флоренс, поклав свої незграбні лапи їй на плечі й заходився лизати їй обличчя та руки, тулячи велику голову їй до грудей і махаючи хвостом, доки втомився. Нарешті він згорнувся клубком у неї в ногах і заснув.

Хоча Ніппер не полюбляла собак і, входячи до кімнати, вважала за потрібне підібрати спідницю, немов збиралася брести через потічок, а коли Діоген потягався, то й стрибати, зойкнувши, на стілець,- все ж таки люб’язність містера Тутса розчулила її, і бачачи, як повеселіла Флоренс в товаристві цього вахлакуватого друга маленького Поля, Сюзанна мимоволі робила порівняння, що зволожували їй очі. Вельми можливо, що складову частину її думок,