Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Ох, час, час!

Запала коротка мовчанка, протягом якої Сюзанна Ніппер завбачливо видобула з буфета ще дві чашки та два блюдечка і з замисленим виглядом очікувала, коли можна буде подавати чай.

- Я хочу сказати Уолтеровому дядечкові,- звернулася Флоренс до старого, лагідно поклавши долоню поверх його руки на столі,- сказати щось дуже важливе для мене. Скоро він залишиться сам, і якщо він дозволить мені... не заступити Уолтера, ні: цього я не можу... а тільки бути йому вірним другом і допомагати йому, коли Уолтер поїде, то я буду дуже йому зобов’язана. Дозволите? Можна, дядечку Уолтерів?

Не кажучи ні слова, майстер корабельних інструментів підніс її руку до вуст, а Сюзанна Ніппер, відхилившись на спинку самовільно захопленого нею президентського крісла й схрестивши руки, закусила зубами край стрічки свого капелюха і, звівши очі до віконця у стелі, випустила легеньке зітхання.

- Дозвольте мені приходити в гості, коли я зможу,- додала Флоренс,- і ви будете розказувати мені все про себе та про Уолтера. А коли замість мене прийде Сюзанна, то й перед нею нічого не приховуйте. Ви ж довіряєте нам, будете з нами відверті й покладетесь на нас? Ви ж дозволите дбати про вас? Дозволите, дядечку Уолтерів?

Лагідне личко, ласкаве благання в очах, що дивились йому в обличчя, тихий голос, легкий дотик її руки, дитяча шанобливість до його старих літ, яка надавала її поведінці милого збентеження, скромної нерішучості,- все це, разом із її природною щирістю, так розчулило майстра корабельних інструментів, що він спромігся лише промовити:

- Уоллі! Скажи ти за мене, голубчику. Я такий вдячний!

- Ні, Уолтере,- ніжною посмішкою спинила юнака Флоренс.- Не кажіть, прошу, нічого. Я чудово його розумію, та й мусимо ж ми призвичаюватись розмовляти без вас!

Журний тон, що прозвучав в останніх словах, зворушив Уолтера найбільше.

- Міс Флоренс,- одповів він, намагаючися зберегти свою удавану веселість, якої прибирав заради дядька,- дякуючи вам за таку ласку, я однаково не зміг би сказати краще за дядька. Та хай би я навіть годину мав балакати,- що б я ще сказав, крім того, що все це так схоже на вас!

Сюзанна Ніппер взялася гризти наступну порцію стрічки від капелюха і, на знак схвалення висловленої думки, кивнула у стелю.

- Ох, цей Уолтер! - озвалася Флоренс.- Я й вам маю дещо сказати перед вашим від’їздом, Уолтере,- тільки прошу - називайте мене просто Флоренс. Не говоріть так, наче я вам чужа.

- Чужа?- повторив Уолтер.- Ні. Я так не говорив. В усякому разі, не мав такого на думці.

- Хай, тільки цього замало,- відповіла Флоренс,- та й не про те мова. Бо він, Уолтере,- додала Флоренс, зайшовшися плачем,- він так вас любив, а коли помирав, то сказав, що вас любить і просив: «Не забудь про Уолтера!» А тепер, коли в мене немає нікого на світі, а ви захочете бути мені братом,- я стану вам за сестру й буду ціле життя думати за вас, як за брата, де б ви не були. Ось що я мала сказати вам, дорогий Уолтере, тільки не сказала так, як хотілося, бо серце моє повне вщерть.

І вона зворушливо, простосердо і щиро простягла Уолтерові обидві руки. Уолтер взяв їх в свої, нахилився й поцілував залите слізьми обличчя, що не відсахнулося й не зашарілося, а підвелося йому назустріч, довірливе та щире. У цю хвилину з Уолтерової душі вивітрилась остання хмарка сумніву чи неспокою. Юнакові привиділось, що вони у цю мить стоять біля смертного ложа Поля, і перед цим скорботним видінням він заприсягся собі, що там, на засланні, сам образ її оточить братерським піклуванням та любов’ю, збереже непорушною її щиру віру і зневажатиме себе, якщо осквернить цю віру, приписавши їй не ті почуття, якими вона була викликана.

Сюзанна Ніппер, що вже згризла обидва кінці своїх стрічок і не раз ділилася своїми переживаннями з віконцем у стелі, змінила тему розмови, поцікавившись, кому покласти в чай цукру, а кому налити молока, і, дізнавшись, стала наливати чай. Всі четверо посідали до столу й під головуванням цієї енергійної молодої леді узялися чаювати. В присутності Флоренс навіть гравюра, що зображала фрегат «Тартар», пояснішала.

Ще півгодини тому Уолтер нізащо в світі не звернувся б до неї по імені. А тепер, після її просьби, він мав право це робити. Він міг дивитися на неї, думати про неї без прикрого відчуття, що краще було б, коли б вона взагалі не приходила. Він міг спокійно думати, яка вона вродлива, яка цікава, скільки щастя принесе вона чоловікові, що знайде притулок у їі серці. Він пишався, що і йому належало якесь місце у тому серці, і рішуче поклав собі якщо не завоювати його цілком - це й досі йому здавалося нездійсненним,- то принаймні завжди бути гідним його не менш, ніж сьогодні.

Напевне, руками Сюзанни Ніппер, коли вона розливала чай, керувала якась добродійна сила, бо в маленькій вітальні панували мир і злагода. Напевне, стрілками дядькового хронометра водила якась цілком протилежна сила, бо він ішов хутчіше, ніж фрегат «Тартар» за ходового вітру. Так чи інакше, але на гостей, за рогом неподалік, чекав кеб, і хронометр, коли на нього випадком глянули, так виразно ствердив, що кеб той чекає вже довго, що піддавати це твердження сумніву було неможливо,- тим більше, коли його висловив такий незаперечний авторитет. Бо ж якби дядька Сола мали навіть вішати за часом його годинника, він би ніколи не погодився, що той спішить хоч на найменшу частину секунди.

Прощаючись, Флоренс ще раз повторила старому все, що сказала раніше, і змусила його ратифікувати їхню угоду. Дядько Сол гостинно провів її аж під дерев’яного мічмана і передоручив Уолтерові, що взявся відвести обох дівчат до кеба.

- Уолтере,- дорогою сказала Флоренс,- я боялась запитати при дядькові, чи надовго ви їдете?

- Та я й сам не знаю,- відповів Уолтер.- Боюсь, що надовго. Так, принаймні, я зрозумів зі слів містера Домбі, коли він призначав мене на цю посаду.

- Це що - відзнака, Уолтере? - повагавшись, запитала Флоренс і стурбовано глянула йому в лице.

- Відзнака? - перепитав Уолтер.

-