Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Зажди, Візерсе! - мовила місіс Ск’ютон, бо крісло вже рушило з місця,- мовила з тою ж млявою гідністю, з якою в старі часи звикла звертатись до свого фурмана, що носив перуку, шовкові панчохи й букетик у петельці.- Де ви спинилися, огидне чудовисько?

Майор спинився в Королівському готелі разом зі своїм другом Домбі.

- Можете завітати до нас першого-ліпшого вечора, коли хочете,- прошамкала місіс Ск’ютон.- Якщо містер Домбі вшанує нас, будемо дуже раді. Рушай, Візерсе!

Майор знову притис свої сині губи до пальців, що вишукано, як у Клеопатри, лежали на бильцях крісла, а містер Домбі вклонився. Старша леді обдарувала обох надзвичайно люб’язною посмішкою й дівочим помахом руки, а молодша ледь-ледь нахилила голову - не більше, ніж приписував звичайний етикет.

Ця картина - мати зі зморщеним, вкритим різнобарвними плямами обличчям (висвітлене сонцем, воно справляло таке нужденне й прикре враження, що краще б воно було зовсім безбарвне) і гордовита красуня дочка, струнка та граційна в поставі,- так яскраво стояла у них перед очима, що нараз і майорові, і містерові Домбі мимоволі закортіло глянути дамам услід, й обидва озирнулися одночасно. Паж, немов упавши на власну тінь, пер крісло під гору повільно, мов таран; над ним, точнісінько там, де й раніше, погойдувався Клеопатрин капелюшок, а красуня, ліниво міряючи крок трохи попереду, всією хвоєю елегантною постаттю - від голови і до ніг - виказувала ту ж цілковиту байдужість до всього і всіх на світі.

- Знаєте що, сер? - сказав майор, коли вони рушили далі.- Якби Джо Бегсток був трохи молодший, він обрав би на місіс Бегсток тільки цю жінку. Хай йому біс, сер, це - розкішна жінка!

- Ви про дочку говорите? - спитав містер Домбі.

- Та чи Джой Б. колода, Домбі, щоб говорити таке про матір? - і собі спитав майор.

- Ви ж залицялися до матері,- зауважив містер Домбі.

- Бознаколишнє полум’я, сер,- гигикнув майор Бегсток.- Збіса давнє. Я просто підлещую їй.

- По-моєму, це вельми добропристойна дама,- сказав містер Домбі.

- Добропристойна, сер! - спинився майор, уп’явши очі в свого супутника.- Вельмишановна місіс Ск’ютон - сестра покійного лорда Фінікса й тітка теперішнього! Родина не заможня, по суті, бідна; сама вона живе з невеличкої ренти. Але, коли йдеться про рід, сер! - Майор красномовно змахнув ціпком і в розпачі знову пустився з місця, неспроможний висловити, до чого воно йдеться.

- Ви, як я чув, називали дочку місіс Гренджер? - по короткій мовчанці сказав містер Домбі.

- Едіт Ск’ютон, сер,- відповів майор, знову спинившись і виписавши ціпком на землі якусь закарлючку, що мала образно представити цю даму,- Едіт Ск’ютон, сер, у вісімнадцять літ побралася з Гренджером з нашого полку,- його майор представив іншою закарлючкою.- Гренджер, сер,- сказав майор, тицяючи палицею у другий з символічних портретів,- був у нас полковником: збіса вродливий хлопець і мав тоді сорок один рік, сер. Він помер за рік по одруженні, сер.- Майор кілька разів обвів образ покійного Гренджера і, завдавши ціпка на плече, пішов далі.

- А як давно це було? - спитав містер Домбі, роблячи нову зупинку.

- Едіт Гренджер, сер,- майор примружив одне око, схилив голову набік, переклав ціпок у ліву руку, а правою поправив собі жабо,- Едіт Гренджер зараз нема ще й тридцяти. Під усі чорти, сер! - вигукнув майор, знову примостивши ціпка на плече і рушивши з місця:- Це незрівнянна жінка!

- А діти в них були? - поцікавився містер Домбі.

- Так, сер,- одповів майор.- Був хлопчик.

Містер Домбі опустив очі долу, і по обличчю його майнула тінь.

- Утопився,- закінчив майор,- коли йому було чотири чи п’ять років.

- Правда? - містер Домбі підняв голову.

- Так, утопився. Човен, куди його з дурного розуму посадовила нянька, перекинувся,- пояснив майор.- Ось така історія. Едіт Гренджер ще й досі Едіт Гренджер, але якби старий Джой Б. був трохи молодший і трохи заможніший, сер, то цей невмирущий зразок краси називався би місіс Бегсток.

Майор розправив плечі, надув щоки і зайшовся могутнішим, ніж звичайно, сміхом перегодованого Мефістофеля.

- За умови, що леді не заперечувала б проти цього? - холодно зауважив містер Домбі.

- Хай йому біс, сер,- відказав майор.- Рід Бегстоків не звик до таких перепон. Хоч, правду сказавши, Едіт Гренджер могла одружитися вже разів двадцять, якби не гонор, сер,- гонор!

По містерові Домбі не було видно, що він уважає це вадою.

- Зрештою, це дуже добра прикмета,- сказав майор.- їй-богу, неабияка прикмета! Домбі! Ви й самі гоноровитий чоловік і ваш друг, старий Джо, шанує вас за це, сер.

Віддавши хвалу вдачі свого спільника, до чого його вочевидь спонукали обставини й сам хід їхньої розмови, майор змінив тему й перейшов до оповідань про розкішних і чарівних жінок, що нестямно його кохали.

Через день містер Домбі й майор зустрілися з вельмишановною місіс Ск’ютон та її дочкою в павільйоні мінеральних вод; ще через день здибалися з ними майже на тому-таки місці, що й першого разу. Після кількох таких зустрічей звичайна ввічливість вимагала, щоб майор, як добрий знайомий, склав дамам вечірній візит. До цього містер Домбі аж ніяк не збирався когось відвідувати, але, коли майор сповістив про свій намір, сказав, що з утіхою стане йому товаришем. Тоді майор ще до обіду одрядив тубільця переказати дамам вітання від нього і від містера Домбі й повідомити, що коли леді будуть удома самі, вони матимуть за честь відвідати їх того ж таки вечора. У відповідь на це послання тубілець приніс дуже маленьку, але вельми напахчену записочку, адресовану вельмишановною місіс Ск’ютон майорові Бегстоку, де стояло таке: «Ви осоружний ведмідь, і мені зовсім не хочеться дарувати вам прощення, але якщо будете чемним (останнє підкреслено), то приходьте. Вітання (Едіт приєднується) містерові Домбі».

Вельмишановна місіс Ск’ютон і дочка її, місіс Гренджер, посідали в Лімінгтоні доволі пристойне й доволі дороге помешкання, проте досить обмежене щодо простору і вигод, так що, коли вельмишановна місіс Ск’ютон лежала в ліжку, то ноги її впиралися у вікно, а голова в камін, а покоївці вельмишановної місіс Ск’ютон був відведений за вітальнею