Домбі і син - Чарльз Діккенс

- О, будь ласка. Якщо ви хочете.

Едіт підвелася і вийшла з кімнати. Минаючи ложе матері, вона кинула на неї швидкий, але царствений погляд, що (коли б його хто підгледів) містив силу різних почувань, та найбільше було в нім похмурої усмішки, а найменше - самої усмішки.

Майор, якому було вже даровано прощення, підсунув до Клеопатри столик на коліщатах і сів грати з нею в пікет. Містер Домбі, не знайомий з цією грою, теж присів поруч з пізнавальною метою, чекаючи повернення Едіт.

- Ми, здається, послухаємо музики, містер Домбі? - сказала Клеопатра.

- Місіс Гренджер ласкаво обіцяла зробити нам цю приємність,- одповів містер Домбі.

- А, дуже добре. Ну що, б’єте, майоре?

- Ні, мадам,- заспокоював її майор.- Не можу!

- Ви - варвар,- сказала леді.- Зіпсували мені гру. Ви любите музику, містер Домбі?

- Дуже,- була відповідь.

- Так. Це дуже добре,- сказала Клеопатра, роздивляючись свої карти.- В ній стільки серця... невиразні спогади про минулий стан душі... і всяке таке... як це прекрасно! Знаєте,- Клеопатра перекинула трефового вальта, що потрапив їй у карти догори ногами,- єдине, що могло б спокусити мене покласти край життю, то це цікавість - бажання довідатись, що це таке і що воно значить. Справді, довкола так багато спокусливих таємниць, що сховані від нас... Ходіть же, майоре!

Майор пішов, і містер Домбі, що мав би дивитися з пізнавальною метою, дуже скоро геть-чисто заплутався б у їхніх ходах, та тільки він анітрохи не стежив за грою, а просто сидів і гадав, коли ж повернеться Едіт.

Нарешті вона повернулась і сіла до арфи, а містер Домбі підвівся і став поруч з нею, прислухаючись. Він не дуже розумівся на музиці, не знав п’єси, яку вона грала, але дивився на її схилену постать і, можливо, серед цих звуків чув якусь свою, тихеньку мелодію, що приборкувала чудовисько з залізним серцем і робила його менш невблаганним.

Клеопатра уважно грала в пікет, але її гостре й блискуче, мов у птаха, око спинялось не тільки на картах, а, прошиваючи кімнату наскрізь, блимало на виконавицю, на слухача, на арфу,- на все довкола.

Закінчивши п'єсу, гордовита красуня підвелася, з тим же виглядом, що й раніше, вислухала компліменти містера Домбі, тут же попростувала до рояля й почала співати.

Ох, Едіт Гренджер,- яку хочете пісню, тільки не цю! Едіт Гренджер, ви надзвичайно вродливі, граєте ви досконало, голос у вас глибокий і проникливий, але тільки не цю пісню, яку нелюба йому дочка співала його покійному синові!

Леле, він не впізнав її! А якби й упізнав - яка з доччиних співанок спромоглася б зворушити цього твердого чоловіка? Спи, самотня Флоренс, спи! І сни твої будуть спокійні, дарма що навкруг потемніло й збираються хмари, от-от має впасти град!

Містер Турбот-управитель сидів за своїм столом спокійний і лагідний, як завжди, читаючи листи, що їх тільки він і мав право розпечатувати, ставлячи на звороті належні резолюції й помітки та розкладаючи їх по купках, щоб передати згодом у той чи інший відділ торговельного дому. Пошти цього ранку принесли багато, і роботи в містера Турбота - сила.

Загалом беручи, чоловік за такою роботою,- коли він то застигне над жмутом паперів у руці, то розкладає їх по порціях, то візьме новий жмут паперів і знову вивчає їх, стягнувши брови і випнувши дудкою рот,- весь час розкладає, тасує і знов застигає в задумі,- такий чоловік мимоволі, за примхою уяви, нагадує нам грача в карти. А містер Турбот-управитель скидався на нього не тільки рухами, а й обличчям. Це було обличчя людини, що дуже обачно веде гру, уміло використовує її сильні та слабкі позиції, подумки занотовує кожну карту, що лягає на сукно, і точно знає, де з них яка опинилася. Така людина вгадає всі карти, що на руках у партнерів, але ніколи не викаже того, що має сама.

Листи були писані різними мовами, але містер Турбот читав їх усі. Якби в торговельному домі знайшлося щось, чого б він не зміг прочитати, то це була б карта, якої бракувало в колоді. Майже з першого погляду він знав уже зміст листа, комбінував їх один з одним, як і справи, з ними пов’язані, і підкидав до тієї чи іншої купки, як людина, що знає всі карти з сорочок і заздалегідь обмірковує можливі їх комбінації.

І хоча серед інстинктів, властивих і диким, і хатнім котам, нахил до гри в карти не числиться, містер Турбот-управитель був, безперечно, з голови до п’ят представником котячої породи, що ніжився під теплим промінням літнього сонця в центрі нерівно окресленого світляного кола, творячи подобу сонячного годинника. З волоссям та бакенбардами, що завжди були непевного кольору, а зараз, на сонці, взагалі його втратили й нагадували шерсть попелястого кота, з довгими, старанно підстриженими й підточеними нігтями, із вродженою відразою до бруду, через яку він раз у раз перепиняв читання, вистежуючи, коли на його білошкіру, ніжну руку чи на лискучу тканину сорочки сяде порошина, щоб тут-таки її струснути, зі своїми скрадливими, м’якими рухами, гострими зубами, сторожкими очима, медовим язиком, жорстоким серцем, охайний та чепурний, містер Турбот-управитель вперто й терпляче сидів за столом, наче кіт, що стереже мишу коло нори.

Нарешті з листами було покінчено - за винятком одного, який вимагав окремого вивчення. Замкнувши в шухляді кореспонденцію конфіденційного характеру, містер Турбот-управитель подзвонив.

- А ти тут чого? - такими словами зустрів він появу свого брата.

- Посильний кудись пішов, а перед ним тільки я,- почулася тиха відповідь.

- Перед ним тільки ти? - пробурмотів управитель.- Ага! Велика честь для мене! Он, забери!

Вказавши на стосики розпечатаних листів, він зневажливо відвернувся й заходився зривати печатку з конверта, якого тримав у руках.

- Вибач, що турбую тебе, Джеймсе,- промовив брат, збираючи докупи листи,- але...

- А, ти мав щось мені сказати. Я так і знав. Ну?

Містер Турбот-управитель не підвів очей від листа, не глянув на брата,- тільки чекав, так і не розкривши конверт.

- Ну?