Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Мене непокоїть Гаррієт.

- Яка Гаррієт? Що за Гаррієт? Я не знаю ніякої Гаррієт.

- Вона погано почувається і дуже змінилася за останній час.

- Вона вже давно змінилася,- відповів управитель.- Більше я не маю що сказати.

- Мені здається, що якби ти мене вислухав...

- Чому я повинен тебе слухати, брате Джоне? - Управитель саркастично підкреслив два останніх слова і скинув догори голову, але очей не підвів.- Гаррієт Турбот вже давно зробила вибір між своїми двома братами. Може, вона й кається, та нічого не поробиш, мусить терпіти.

- Не перекручуй моїх слів. Я не кажу, що вона кається. З мого боку було б чорною невдячністю навіть подумати таке,- відмовив старший брат.- Але, повір, Джеймсе, її жертва болить мені так само, як і тобі.

- Як і мені? - вигукнув управитель.- Як і мені?

- Її вибір, як ти це називаєш, болить мені не менше, ніж він дратує тебе,- пояснив той.

- Дратує? - перепитав управитель, вищиривши в усміху зуби.

- Ну, неприємний тобі, Коли так тобі більше до вподоби. Ти ж знаєш, що я хочу сказати. Я зовсім не мав наміру тебе образити.

- Мене ображає кожен твій вчинок,- відповів брат, раптом зло глипнувши на нього, але зараз же всміхнувся ще ширше.- Віднеси, будь ласка, ці листи. Я зайнятий.

Ця ввічливість була далеко дошкульніша, ніж гнів, і Турбот-молодший рушив до дверей, та на порозі спинився й сказав, озирнувшись:

- Тоді коли Гаррієт намарне благала, щоб ти, хай і справедливо обурений, все ж дарував мені мою першу провину, коли вона пішла від тебе, Джеймсе, щоб розділити зі мною мою лиху долю, і в сліпій своїй любові посвятила себе твоєму пропащому безталанному братові, що опріч неї не мав нікого, вона була молода і вродлива. Мені здається, якби ти побачив її тепер - якби захотів зустрітися з нею,- вона викликала б у тебе і співчуття, і захоплення.

Управитель нахилив голову й показав зуби, ніби почув якусь побрехеньку і хотів сказати «Та невже?», але не сказав нічого.

- Ми колись думали з тобою - видамо її рано заміж, і буде вона собі жити весело та безтурботно,- вів далі Турбот-молодший.- О, коли б ти знав, як радо відкинула вона всі ці надії! Як радо ступила на шлях, який обрала сама, і ні разу не озирнулась назад! Якби ти знав це, Джеймсе, ти ніколи не сказав би, що тобі чуже її ім’я. Ніколи!

Управитель знов нахилив голову й показав зуби, немов говорив: «Надзвичайно цікаво! Ти просто дивуєш мене!»,- але й тепер не вимовив ні слова.

- Можна ще сказати? - тихо спитав Джон Турбот.

- У тому ж дусі? - усміхнувся брат.- Ради бога.

Джон Турбот зітхнув і вже було переступав поріг, коли його затримав братів голос.

- Якщо вона так радо йде своїм шляхом,- мовив управитель, кинувши на стіл все ще не розкритого листа, і різко засунув руки в кишені,- то перекажи їй, що я не менш радо йду своїм. Якщо вона ні разу не оглядалась назад, то я, можеш переказати їй і це, озирався не раз, пригадуючи, як вона клопоталася за тебе. І ще скажи їй, що рішення моє,- тут він посміхнувся вкрай солодко,- і досі тверде, як мармур.

- Я нічого їй про тебе не кажу. Ми ніколи не говоримо про тебе. Лиш раз на рік, у день твого народження, Гаррієт каже: «Згадаймо ім’я Джеймсове й побажаймо йому щастя» - і тільки й цього.

- То скажи тоді все це, будь ласка, собі самому,- відповів той.- Може, воно буде тобі наукою, щоб більш не торкатися цієї теми при розмові зі мною. Я не знаю ніякої Гаррієт Турбот. Такої особи не існує. Може, у тебе є сестра, ну й радій з цього. У мене її немає.

Містер Турбот-управитель знову взяв зі столу листа і з глузливо-ввічливою посмішкою махнув ним у напрямку дверей. Розпечатуючи його, він провів брата похмурим поглядом, одхилився на спинку крісла й заходився уважно вивчати зміст листа.

То було послання від його визначного шефа - містера Домбі, писане в Лімінгтоні. Всі інші листи містер Турбот читав дуже швидко, але з цим він не квапився, зважуючи кожне слово і пробуючи їх на кожен з зубів по черзі. Прочитавши листа раз, він перебіг його вдруге і вибрав звідти такі пасажі: «Я бачу, що ця зміна обстановки корисна для мене, і не можу сказати напевне, коли повернуся», «Я хотів би, щоб ви, Турботе, вибралися сюди й особисто розповіли мені, як ідуть справи», «Забув сказати вам про молодого Гея. Якщо він не поїхав на «Сині та Спадкоємцеві» або якщо «Син та Спадкоємець» ще в порту - затримайте його поки що в місті, і пошліть замість нього якогось іншого хлопця. Я ще не вирішив остаточно».

- Ото шкода,- сказав містер Турбот-управитель, розтягуючи рот, наче він був у нього з гуми.- Гей уже далеко.

Проте цей пасаж, вміщений у постскриптумі, не давав спокою ні його думкам, ні зубам.

- Здається,- промовив він,- мій дорогий друг капітан Катл тоді мені сказав, що вже наступного дня Гея беруть на буксир. Шкода, що він уже так далеко!

Містер Турбот згорнув листа і задумано вертів ним на всі боки - то клав його лігма на стіл, то ставив на ребро, уздовж і впоперек (те саме, мабуть, проробляв він подумки і з його змістом),- коли тут обережно постукав у двері містер Перч-посланець, навшпиньки, кланяючись на кожному кроці, ніби кланятись було для нього найвищою насолодою, підійшов до столу і виклав на нього якісь папери.

- Ви все ще зайняті, сер? - спитав містер Перч, мнучи руки й поштиво схиливши голову вбік, як людина, що не має права тримати її просто в присутності такої особи й ладна відсунути її якомога далі.

- А хто хоче мене бачити?

- Та, сер,- ніжним голосом промовив Перч,- власне ніхто. Містер Джілс, сер, майстер корабельних інструментів, зайшов, каже, у невеличкій справі якогось платежу, але я сказав йому, сер, що ви страшенно зайняті,- страшенно.

Містер Перч кашлянув у руку й стояв,