Домбі і син - Чарльз Діккенс

Домбі й майор крокували собі під руку, коли побачили, що назустріч їм котиться крісло на колесах, в кріслі сидить дама і, недбало повертаючи щось схоже на стерно, керує екіпажем, а ззаду його підштовхує якась незрима сила. Дама була не молоденька, але її квітнуче, як рожа, обличчя, її вбрання та постава були цілком дівочі. Поруч із кріслом виступала багато молодша жінка - дуже вродлива, дуже гордовита та владна. Жінка тримала над собою легеньку парасольку і мала такий знуджено-втомлений вигляд, наче несла бозна-який тягар і от-от його впустить. Ішла вона, гордо підвівши голову й опустивши очі, ніби в цілому світі, опріч дзеркала, не було нічого, гідного її погляду: адже земля й небо її не цікавили.

- Це хто в біса такий, сер? - скрикнув майор, зупинившись перед цим невеличким гуртом.

- Едіт, люба, та це ж майор Бегсток! - протяжно мовила дама в кріслі.

Та не встигла вона відкрити рот, як майор, покинувши містера Домбі, стрілою майнув до крісла, схопив руку леді й притиснув до губ, по чому з не меншою галантністю притулив до серця обидві свої рукавички й низенько вклонився другій дамі. Тепер, коли крісло спинилося, зримою стала і сила, яка штовхала його ззаду, вигулькнувши в постаті пажа. Зусилля, яких вимагала його робота, додали, здавалось, йому зросту за рахунок огрядності та здоров’я, бо, випроставшись, він виявився довгим, худорлявим і блідим, а зім’ятий капелюх надавав йому ще жалюгіднішого вигляду. Юнак-бо штовхав крісло головою, як то подеколи роблять слони в країнах Сходу.

- Віднині Джо Бегсток,- сказав майор, звертаючись до обох дам,- довічно буде щасливий.

- Ах ви, облудне створіння! - мляво відповіла старша леді.- Звідки це ви вискочили? Я вас терпіти не можу.

- Щоб заслужити ваше терпіння, дозвольте, старий Джо представить вам свого друга, мадам,- притьмом проказав майор.- Містер Домбі - місіс Ск’ютон.- Леді в кріслі ласкаво кивнула.- Містер Домбі - місіс Гренджер.- Леді з парасолькою навряд чи й помітила, що містер Домбі скинув капелюха й низько вклонився.- Я в захваті від такої щасливої нагоди,- мовив майор.

Схоже на те, що майор говорив правду, бо якнайнахабнішим чином почав підморгувати всім трьом.

- Місіс Ск’ютон, Домбі, розбиває серце старого Джо,- повідомив майор.

Містер Домбі дав на розум, що анітрохи не дивується цьому.

- Годі вже вам, зрадливий демоне! - сказала леді в кріслі.- І як давно ви тут, лихий чоловіче?

- Один день,- відповів майор.

- Як же ви можете прожити тут цілий день, ба навіть одну хвилину,- сказала леді, непомітно підправляючи віялом свої фальшиві кучері та брови й показуючи штучні зуби в тон фальшивому кольору її лиця,- в цьому саду... як його...

- Певне, Едемському, мамо,- зневажливо підказала молодша дама.

- Ніяк не запам’ятаю, люба Едіт, такі жахливі ці назви,- мовила старша.- Як ви можете жити тут і не відчути, як усю вашу душу, всю вашу істоту проймає природа,- місіс Ск’ютон махнула запаморочливо напахченою хусточкою,- своїм чистим подихом! Ах, ви!

Розбіжність між молодим завзяттям слів місіс Ск’ютон та безнадійною млявістю рухів упадала в очі не менше, ніж розбіжність між її віком (десь близько сімдесяти років) та її костюмом, пошитим на двадцятисемилітню жінку. В тій позі, в якій вона незмінно сиділа в своєму кріслі, років п’ятдесят тому змалював її на подушках відкритої коляски один модний тоді живописець, назвавши цю картину «Клеопатра», оскільки тогочасні критики виявили надзвичайну схожість між нею і славетною царицею на борту її галери. Місіс Ск’ютон тоді була красунею, і поклонники на її честь били нараз по десятку келихів.

Ні краси, ні коляски в неї тепер не було, але поза лишилася, і саме задля неї місіс Ск’ютон завела собі крісло й пажа. Тільки вона, а не щось інше й заважала старій леді ходити пішки.

- Містер Домбі, сподіваюся, залюблений у природу? - поцікавилась місіс Ск’ютон, поправляючи діамантову брошку на грудях. До речі сказати, жила вона переважно коштом репутації, яку їй робили її діаманти та родинні зв’язки.

- Мій друг Домбі, мадам,- відповів майор,- в душі, може, й любить природу, але для людини, що посідає таке визначне становище в найбільшому місті світу...

- Всі добре знають, яка впливова людина містер Домбі,- перебила місіс Ск’ютон.

Схиливши голову в знак подяки за комплімент, містер Домбі перехопив погляд молодої леді.

- Ви живете тут, мадам? - звернувся до неї містер Домбі.

- Ні, ми їздимо з місця на місце. Гаррогейт, Скарборо, Девоншир. Просто їздимо, відпочиваємо то тут, то там. Мама любить переміни.

- А Едіт, звичайно, не любить,- насмішкувато вкинула місіс Ск’ютон.

- Я не бачу між ними ніякої різниці,- байдуже прозвучало у відповідь.

- Все це наклепи на мене. Є, власне, лиш одна переміна, містере Домбі,- зауважила, кокетливо зітхнувши, місіс Ск’ютон,- якої я завжди прагнула, та, боюся, ніколи не матиму. Люди цього не дадуть. Самотність і роздуми - ось що було б для мене тим... як його...

- Якщо ви хочете сказати «раєм», мамо, то так і кажіть, щоб вас могли зрозуміти,- озвалася молодша леді.

- Едіт, голубонько, ти ж знаєш, що в отих осоружних назвах я цілком залежу від тебе,- відповіла місіс Ск’ютон.- Запевняю вас, містере Домбі, природа призначила мене на аркадську пастушку. А доля кинула між люди. Корови - ось моя пристрасть. Я завжди мріяла жити самотою десь на швейцарській фермі, жити виключно серед корів і... китайської порцеляни.

На це химерне зіставлення різних речей, що одразу приводило на гадку славнозвісного слона, який заблукав до посудної крамниці, містер Домбі відреагував цілком серйозно і висловив думку, що природа, безперечно, вельми поважна інституція.

- Чого мені завжди бракувало, це серця,- тягла далі місіс Ск’ютон, пощипуючи свою зморшкувату шию. То була достеменна правда, хоч леді вкладала в цю фразу зовсім інший зміст.- Завжди бракувало щирості, довір’я, невимушеності, душевної свободи. Адже всі ми страх ,які штучні.

Так воно й було.

- Одне слово, мені завжди бракувало природи,- підсумувала місіс Ск’ютон.- Яка розкіш, якби скрізь була природа!

- Природа вимагає, щоб ми рушали, якщо ви готові, мамо,- сказала молодша леді, закопиливши свою гарненьку губку. По цім натяку недокрівний паж, що мовчки оглядав товариство по той