Домбі і син - Чарльз Діккенс

такій порі годі гнати коня по залюднених вулицях міста, навіть коли дуже хочеться, і оскільки містеру Турботу не дуже цього хотілося, то їхав він неквапом, лавіруючи поміж возів й екіпажів, об’їжджав де міг калюжі й болотисті ковбані на геть розмоклій дорозі і прикладав масу зусиль, аби не забруднити себе і свого жеребця. Ідучи отак інохіддю й позиркуючи на перехожих, він раптом піймав на собі погляд круглих очей Роба, що прикипіли до його обличчя так, мовби ніколи з ним не розлучалися, а сам Роб, вилискуючи головою, підперезавшись скрученою хусточкою, що скидалась на плямистого вугра, явно виказував готовність уволити будь-яке його бажання, незалежно від ходи його коня.

Ця готовність хоч і лестила містерові Турботу, все ж видавалась дивною і почала привертати увагу перехожих, тому він, скориставшись тим, що людей і карет поменшало, а дорога стала сухіша, пустив коня риссю. Роб, не зволікаючи, учинив те ж саме. Містер Турбот перейшов на легкий галоп,- Роб і тут був напохваті. Далі кінь погнав чвалом,- Робові й байдуже. Коли б містер Турбот не скошував очі в той бік - там незмінно, і завжди бадьоро, верстав свій путь Тудл-молодший, професійно працюючи ліктями,- на зразок тих джентльменів, що бігають наввипередки ради призів.

Усе це було смішно, але й свідчило, яку владу здобув він над хлопцем,- і з цим містер Турбот, удаючи, що нічого не бачить, прискакав у квартал, де жили Тудли. Тут кінь стишив ходу, і Роб вирвався наперед, показуючи, куди завертати, а коли містер Турбот гукнув чоловіка з-під сусідських воріт, аби той, на час його гостини в колишніх Оленячих Садах, доглянув йому коня,- Робін уже був наготові і підтримував стремено, поки управитель злазив з сідла.

- А тепер, сер,- сказав Турбот, беручи хлопця за плече,- ходімо.

Відвідини батьківської господи явно непокоїли блудного сина, але містер Турбот підштовхував його ззаду, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як відчинити двері і дати себе увіпхати прямісінько між братів та сестер, що цілим гуртом сиділи круг столу за чаєм. Уздрівши приблуду в руках незнайомця, вся малолітня родина зняла одностайний рев, який так сильно різонув хлопця в груди, що коли він побачив між дітьми ще й бліду, розтривожену матір з немовлям на руках, то не втримавсь і додав до хору й свій голос.

Тепер уже ніхто не мав сумніву, що цей незнайомий - коли не сам містер Кат власною персоною, то хтось інший з тієї ж компанії. І юне товариство завило ще голосніше, а наймолодші його члени, ще не здатні керувати поривами почуттів, властивих їхньому вікові, попадали навзнак, мов пташенята перед шулікою, і задригали ногами. Нарешті бідна Поллі спромоглася на голос і сказала тремтячими губами:

- Ой Робе, безталанний мій хлопчику, що це ти накоїв?

- Нічого, мамо! - жалібно вигукнув Роб.- Спитайте в джентльмена!

- Не хвилюйтеся,- сказав містер Турбот.- Я бажаю йому добра.

При цих словах Поллі, яка досі стримувала сльози, дала їм волю. Старші Тудли, що вочевидь снували намір відбити брата, розтулили кулаки, а молодші, почіплявшись зусібіч за мамину спідницю, позиркували з-під пухкеньких ліктиків на свого брата-шибайголову та на його незнайомого друга. Всі благословили джентльмена з чудовими зубами, що бажав Робові добра.

- Цей хлопець,- містер Турбот лагідно трусонув ним,- ваш син, мадам?

- Так, сер,- вклонившись, схлипнула Поллі.

- Боюся, потаний син.

- Для мене він не був поганий, сер.

- А для кого був? - поцікавився містер Турбот,

- Він був трохи вітрогон, сер,- пояснила Поллі, вгамовуючи немовля, що робило конвульсійні зусилля руками й ногами, прагнучи переметнутись повітрям до Байлера,- і водився з лихим товариством, але тепер, сподіваюсь, він скуштував гіркої і виправиться, сер.

Містер Турбот зиркнув на Поллі, на охайну кімнату і охайних дітей, на просте Тудлове обличчя, трохи батьківське, трохи материне, відбите й повторене рештою облич довкола, й узявся викладати мету свого візиту.

- Вашого чоловіка, здається, немає вдома? - спитав він.

- Ні, сер. Він на колії,- відповіла Поллі.

Блудному Робові при цій звістці явно відлягло від серця, хоча всі його розумові й фізичні здібності й досі перебували під владою його патрона: він так само не зводив з нього очей і лише вряди-годи кидав крадькома жалібний погляд на матір.

- Тоді я вам розкажу,- мовив містер Турбот,- хто я такий, як стрівся із вашим хлопцем і що хочу зробити для нього.

І містер Турбот розказав, тільки по-своєму. Розповів, як спершу хотів накликати різні страхіття на голову зухвалого хлопця за те, що він вештався коло контори Домбі й Сина; як потім роздумався, взявши до уваги його молоді літа, його каяття та його родину; як боявся, чи не зробить він нерозважного кроку, беручись помагати хлопцеві, і чи цей крок не викличе осуду людей розважних; але він робить його з власної волі і сам відповідатиме за наслідки; а що стосується колишніх зв’язків між матір’ю хлопця й родиною містера Домбі, то вони тут ніякої ролі не грають, і містер Домбі тут ніякої ролі не грає - єдина й головна роль в усій цій справі, від початку й до кінця належить лише йому - містеру Турботу. Склавши собі чимало похвал за свою доброту і прийнявши не меншу їх кількість від усіх присутніх членів родини, містер Турбот не прямо, та все ж доволі прозоро зазначив, що він довіку заслужив собі на безоглядну Робову відданість і самопосвяту як найскромнішу данину шани, котра йому належить. Самого Роба ця велика істина так уразила, що він, не відриваючи від свого патрона очей, з яких покотилися рясні сльози, гаряче закивав головою і кивав доти, доки його лискуча голова не почала, здавалось, відокремлюватися від тулуба, як то вже з нею було, під руками того ж патрона сьогодні вранці.

Поллі, що одне небо знає скільки ночей не спала, побиваючись за своїм безпутним первістком, тижнями не бачачи його, ладна була впасти навколішки перед містером Турботом, перед добрим ангелом - незважаючи на його зуби. Та що містер Турбот уже зібрався відходити, то вона лиш обсипала його словами подяки,- своїми материнськими молитвами та благословеннями,- подяки такої щедрої (бо оплаченої серцем), надто для містера Турбота, що, коли б він і сподобився відплатити за ці щедроти усім, чим міг, то