Домбі і син - Чарльз Діккенс

- Я маю приємність бути знайомим, з містером Домбі,- зауважив Турбот.

- Та невже! - гукнув, зашарівшись, Тутс.

- Може, дозволите мені перепросити вас від його імені,- сказав містер Турбот, здіймаючи капелюха,- за такий прикрий випадок. Я просто не розумію, як це могло статися.

Містера Тутса настільки зворушує ця ввічливість, а також щаслива нагода заприятелювати з приятелем містера Домбі, що він зараз же витягує футляр для візиток і передає одну з них містерові Турботу, який на цю люб’язність одповідає тим же, і вони розлучаються.

Коли містер Турбот тихою ступою проминає будинок і, дивлячись на вікна вгорі, намагається упізнати чиєсь замислене личко за шторою, звернене до рум’яних дітей навпроти, поруч із личком вигулькує волохата голова Діогена, і собака, хоч як його заспокоюють, гавкає, гарчить і шарпається до нього так, ніби збирається стрибнути на нього з цієї висоти й роздерти його на клапті.

Добре робиш, Ді, що тримаєшся близько своєї господині! Ще раз, ще! Твоя голова піднесена, очі палають, зуби аж сверблять, щоб учепитися в нього! Ще раз, поки він тут, під будинком! У тебе добрий нюх, Ді. Кота, друже, кота!

Флоренс жила сама у тому ж великому, похмурому домі. Дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивилися на неї невидющим оком, мовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

Жодна казкова оселя, схована в самісінькій гущі пралісу, не вразила б уяву своїм запустінням й самітництвом так, як вражає кам’яниця її батька в усій її непривабливій реальності, коли вона темною хмарою нависала над вулицею - і ввечері, як по сусідству всі вікна світилися, а вона зяяла чорними прогалинами, і вдень, коли на її завжди непривітне обличчя лягала насуплена тінь.

Перед брамою цього палацу не було пари драконів на чатах, що в казках та легендах завжди сторожать безвинно кривджених бранців, зате обабіч маски над дверима, яка, злостиво викрививши тонкі губи, пильно стежила за кожним, хто входив, вилося якесь моторошне плетиво з іржавого заліза - подоба арки, обвитої навік заціпенілою лозою, що паростилася зубцями та гвинтами і підтримувала, по одному з кожного боку, зловісного вигляду свічкогаси, що наче промовляли: «Позбудься світла всяк, хто увіходить!» На порталі цього дому не було ніяких чаклунських знаків, але дім віднедавна мав такий запущений вигляд, що хлопчаки помалювали крейдою поручні, бруківку і надто - бічну стіну за рогом, рисували чортиків на воротах стайні, а подеколи, на зло Тавлінсону, що ганяв їх звідти,- і його портрети - з вухами, що стирчали вбік з-під капелюха. На підступах до будинку будь-який шум завмирав. Духовий оркестрик, що раз на тиждень, уранці, приходив на їхню вулицю, ніколи ані звуком не озвався під цими вікнами; та й узагалі всі ці скоморохи - навіть убога, недоумкувата катеринка разом з дурнуватою парою механічних танцюристів, що крутили вальса, то вискакуючи, то знову ховаючись за розсувними дверцятами,- всі вони одностайно оминали будинок, цурались його, мов якогось пропащого місця.

Чари, що обплутували будинок, мали в собі мертвотну силу - не те що звичайні чари, які лише присипляють, і потім зачарована оселя прокидається такою ж, як і була.

Всередині все мовчки вказувало на гнітючий занепад і руїну. Портьєри на дверях втратили первісну форму й складки, обвисли, немов важкі надгробні покрівці. Звалені в купи й понакривані меблі позіщулювались, наче всіма забуті в’язні, й непомітно старіли. Дзеркала, мовби від подиху років, зайшли туманцем. Візерунки на килимах злиняли, стали нечіткі й розпливчасті, як і пам’ять про різні дрібні події давніх років. Мостини сходів, вряди-годи здригаючись під чиєюсь стопою, тряслися й скрипіли. Забуті в замках ключі їла іржа. На стіни кинулася мокрота, і де на стіні повиступали вологі плями, там картини мовби сховалися, зрослися з нею. В комірчинах зачаїлася пліснява. Кутки підвалів обростали цвіллю. Пилюки назбирувалось дедалі більше, не знати як і звідки; щодня десь бралися молі, павуки і шашелі. Коли-не-коли під сходами, а чи в котрійсь із горішніх кімнат хтось надибував цікавого таргана, що сидів як укопаний, начеб сам дивувався, звідки він тут. Уночі по той бік панельної обшивки в темних штольнях, які вони самі й прорили, товклися й пищали щурі.

При боязкому, невиразному денному світлі, що пробивалось крізь зачинені віконниці, ці похмурі, розкішно обставлені кімнати скидалися на покої якогось зачарованого палацу. Тут золочені леви крадькома виставляли з-під чохлів потьмянілі від часу лапи; тут з-під покривал, морозячи шкіру, випинались заковані в мармур риси чиїхось голів на постаментах; тут ніколи не ходили годинники або, випадково заведені, показували не той час і вибивали якісь несусвітні години, відсутні на циферблаті; тут ні з того ні з сього подзенькували канделябри і полохали сильніше, ніж дзвін на сполох,- а між усіма цими речами й між примарними купами інших, у саванах і ковпаках, бродили приглушені звуки й тихий протяг, і набирали ледь зримих обрисів привидіння. Та, крім усього цього, були тут великі сходи, на які так рідко ступала нога господаря дому і по яких його дитинча попростувало до Неба. Були ще й інші сходи та переходи, якими ніхто не ходив цілими тижнями; були дві замкнені кімнати, що мали причетність до покійних уже членів родини і до розмов про них, що велися пошепки; а ще була тут - й не знала цього тільки Флоренс - одна добра душа, що блукала у цім повному смутку безлюдді й уміла вділити всьому неживому крихту живого людського інтересу й тепла.

Бо Флоренс жила сама у покинутому домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, й тільки безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

На даху й між камінням фундаменту починала рости трава. З-під країв підвіконь вибивався мох. В димарях обвалювалася глина, бо в камінах не палили. У двох дерев із закуреними стовбурами повсихали верхівки і сухих гілок було більше, ніж листя. Ввесь будинок з білого став жовтий, потім чорний і, відколи померла його безталанна господиня, потроху обернувся в темну пляму на довгій, одноманітній вулиці.

Але