Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

не знають навали чужинців, гляди, там і жде нас благодать". Та не встиг. Хтось силою пробивався крізь натовп і звернув на себе увагу всіх.

— Пустіть до княжича! Чули! Пустіть, маю повідати йому щось.

То був челядник Вепрової Зоринки. Тривога а чи радість затрубили в Богданковім серці, коли пізнав його, одразу не добрав, та й не мав, признатися, бажання розбиратися.

— Пропустіть його, — повелів вічу, і вже тоді, як челядник став перед узвишшям та зняв догори очі, запитав: — ІЦо скажеш, віснику?

— А те скажу: облиш, княжичу, розмови та йди зі мною, бери жадання своє, доки є тут, бо може статися, що ось-ось здиміє.

— Стривай. Про кого річ, кого маю брати?

— Зоринку Вепрову... Умовила мене, аби привіз сюди, до табору, а пробитися крізь стовписько віча не може. Тому й завагалася: чи не повернутись їй назад, коли так нечемно зустрічають? Мусив ломитися до тебе й кликати: іди та візьми, доки не одмінила намірів своїх.

— Веди! — повелів челядникові й не думав уже, що скаже віче, як подивиться на те, що облишив розмову з ним і облишив заради дівки. Обійшов на одній із найвищих хвиль у жаданні своїм челядника й сам заходився прокладати путь до Зоринки.

Побачив її в щільному колі відселенців-отроковиць. Була пригнічена вагою вчиненого і разом з тим якась аж надто зніжена й цнотлива, така лі потна в цноті своїй, що в нього зайшлося від тої ліпоти серце й змусило вклякнути перед гостею на коліна.

— Солодко дякую, ладо моє, — схилився й поцілував поділ її вбрання. — Дякую за те, що послухалася голосу серця й прийшла на клич мій стужений.

— Як видиш, княжичу. Переступила через кривди, болі сердечні, через плачі-благання матері й прийшла. Коли усе те правда, що казали сли твої...

— Правда, Зоринко. І не будемо зволікати, раз ти тут. Ходімо перед віче, і я скажу всім, хто ти є для мене, ким будеш мені в будучині вигнанській.

Не переставала соромитись, коли йшли повз радних, а втім і раділа, що все обертається так, як хоче. Присяйбіг, схоже, що збадьорилася навіть, коли вивів на узвишшя й поставив перед морем згромадженого в Низинній Луці люду.

— Братіє! — зично звернувся до того велелюддя. — Досі ділився я з вами смутком, зараз маю намір поділитися й радістю: не сам іду з землі Тиверської, беру з собою й ладо своє, Зоринку з Веселого Долу. Завважте, не з волі жереба — за велінням серця йде зі мною.

— Слава і шана такій! — молодо і дужо привітало Зоринку і її вчинок віче. — Слава і шана!

— Тож і зголошуюсь на радощах: най буде так, як хочете. Не зустрінемо на путі своїй землю, що була б і годувальницею, і мироносицею, сядемо на тій, що прихистить і прогодує. А щоб роду нашому і там, у вигнанні, не було переводу, беру злюб ось із нею, синьоокою донькою Тивері, і тим започатковую рід наш відселенський.

— Бери, княже! Така достойна. І най земля наша, небо наше благословлять вас на це благеє діло!

Галасу людському й радощам людським, здавалося, не буде меж. Певно, розуміючи те, а може, й бажаючи висловитись до кінця, Богданко знову підносить над головою меча, просить віче вгомонитися. І вже тоді, як настала така-сяка тиша, нагадав відселенцям, може, й чуте ними, та не до пуття знане. Так і сказав, аби відали й не тлумачили, як кому заманеться: іскру незгоди й ворохобні, що возбуяла між родами Волотів та Вепрів, викресало свавілля сина Вепрового Боривоя, а вже від тої іскри ширилось полум'я злоби і мсти. Не ховав, зважившись на щирість, ані того, де був непохитно твердий, обстоюючи єдність слов'ян, князь Волот, ані того, де був надміру жорстокий і заповзятий, дбаючи про мсту, волостелин Вепр. А помітивши, як отроки та отроковиці заслухались його, які були уважні та думні, слухаючи, стишив голос і мовив довірливо:

— Я і ладо моє, беручи злюб, заприсягаємося: кладемо край ворохобні і тій злобі-мсті, що зродилася між родами нашими з волі аж надто вже твердих у намірах своїх вітців. Започатковуємо давно знану між Вепрами і Волотами злагоду, і най вона буде щасливим початком, най стане новим поконом відселеиської Тивері: не давати злобі серця брати гору над тверезим розумом, а свавільному розуму — над добрим серцем. Аби ця заповідь наша лишилася пам'ятною для всіх, приходьте на наше з Зоринкою воседля. Не маємо ще ані теремів, ані хоромів у теремах, зате маємо добрі наміри і воліємо поділитися з вами хлібом-сіллю під відкритим небом.

— Спаси біг! — тисячоголосе дякувало віче. — Веди, княже, своє ладо одягатися, а ми приготуємо столи та багаття для веселого частування. Доки там, у Черні, думатимуть як бути з нами, погуляємо на воседлі твоїм і тим започаткуємо веселощі в прийдешньому відселенської Тивері.

Отрочі голоси — зичні голоси. Чути їх у Низинній Луці, чути й поза Лукою, так, певно, далеко і так гучно, що тільки тим, хто був далеко, й дозволено знати, як гучно. Готувались-бо не до чийогось там — до княжого воседля і готувалися всім велелюддям, а коли йдеться про велелюдне воседля, хто думає про межі і тих, що дослуховуються поза межами стійбища? Рубали дерево — посилали в околіж зичні із зичних звуки, майстрували лави та столи — знов посилалн, одбирали молодих биків для печені — галасували на все стійбище, різали їх і знов галасували. Були ж не десь там — на своїй землі, під своїм небом, готувалися ж не до татьби — до веселого діла. А хто ховається на своїй землі, тим паче з веселощами? Поралися й бесідували, а бесідуючи, жартували, а жартуючи, сміялися, а сміючись, ставили яства та питва на столи, підкидали хмиз у багаття — аби весело горіли, аби оповіщали всім, хто в таборищі й поза таборищем: сьогодні у відселенців свято. Не відають, що буде попереду, як складеться доля кожного і всіх, та сьогодні в них свято, й хай знають про те доли тиверські, хай знає світ.

Воно й правда: щасливий той, хто не відає, що жде його попереду.