Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

Жаданові було знати, що нас постигне ще одне безліття?

— Знав, бо був такий, що міг і накликати його.

Одкровення те видалося всім, ба навіть Вепрові, дивовижно несподіваним і страхітливо разючим ударом Перуна в ясному небі. Притихли на мить, дивляться на волхва-послуха, ніби на заморську диковину, зрештою переглянулись один з другим, мовби питаючись: "Ви чули, на нас накликали погибель", — і крикнули тисячоголосе:

— Смерть одступникам!! Смерть людоморам!!! Щоби заради утіхи-мсти, заради чревоугодія, маєтності-наживи та накликати на весь люд голод, знесилювати безліттям і морити мором? Де таке видано? Коли таке було? Смерть бузувірам! Кара і смерть! Кара і смерть!

Князь силився вгомонити вічевий люд, де там. Мовби оскаженіли всі. Ширили писки й кричали своє, потрясали бронню чи киями і напирали на княжий кінець, на те одне-єдине місце, де стояв закутий у вериги і на диво змалілий воєвода Вепр, волхв-послух Чернин. Їм давали знак мечем, кричали що було сили: "Вгомоніться, дайте довершити суд", — дарма. Довелося виставити наперед себе, наперед підсудного дружинників і відгороджуватися від віча щитами, мечами, сулицями.

— Винні в ваших бідах нікуди вже не дінуться. Дайте довершити суд!

Князь вкотре вже підносить над головою меча, вимагає бодай якоїсь тиші.

— Без суду ясно, княже! На горло карай татя!

— Він не один. Дайте довершити суд і увидите: він не один!

Здається, подіяло. Стихли спершу передні, потім ті, що стояли за передніми, а там і решта.

— Чи й далі опиратимешся, волостелине?

Вепр був землисто-сірий з виду, по ньому видно: ніяк не дійде до тями.

— Княже, — подав нарешті голос і якось примирливо, ба навіть благально глянув на Волота. — Я поставлю свідків, що не був тієї ночі ані біля капища Перуна, ані в Веселім Долі.

— Відаю про те, сам ти не був там. Головництво вчинили інші, одначе за твоїм велінням. Волхве Чернине, вкажи нам, хто з челядників володаря Веселого Долу був того надвечір'я біля капища Перуна?

— Он ті двоє. — показав через голови Чернин.

Вічовий люд спершу оглянувся в той бік, куди показував волхв, затим розступився. Ті, на кого вказували, постали перед князем, його прибічниками, яко застукані на злодіянні таті.

— Твої це люди, воєводо?

— Мої, та що з того?

— А те, що саме вони виконували твоє повеління. Підійдіть ближче, підлі раби підлого головника!

Ті, кого кликали, не посміли ослухатись, пішли, не змовляючись, до князя і так же, не змовляючись, уклякли перед ним на коліна.

— Помилуй, великий господине! Ми не з своєї волі.

Аж збудився Волот, вжалений їхніми благаннями, ніщо вже не врятує Вепра.

— Цих свідчень доста, волостелине?

Вепр і зовсім осунувся, якось незвично низько опустив донизу голову, плечі. І шию свою міцну, ту, що ніколи і ні перед ким не гнулася, шию теж вигнув незвично. Неначе підставив для замашного удару.

— Сам каратимеш себе чи маю примушувати інших?

— Сам, — підвів нарешті голову й холодно глянув на князя. — Зніміть із мене вериги і дайте меча.

Віче спішно вволило його волю. Зате Вепр не поспішав із самопокаранням. Стояв і розминав натиснуті веригами руки. Зрештою кинув поверх натовпу бистрий зір очей своїх, шукав когось чи сягав думкою до Веселого Долу, улюбленої родини в Веселому Долі, і вже тоді, як попрощався з усім, що було наймилішого, поставив вістрям до грудей меча, саме там, де билося серце. Поставив і тієї ж миті кинув себе на нього. Занімів на якусь мить, затим випростався на весь свій богатирський зріст і, постоявши, важко, ніби підтятий дуб, упав на землю. Ані зойку, ані скарги, ані проклять із уст. Як був клятим на вдачу Вепром, так і помер клятим.

Челядники усе ще плазували біля княжого коня, хапали за стремена й благали пощади.

— А з цими ж як?

— Відведіть і скарайте на смерть, — одповів гидуючи. — Та не здумайте віддати опісля вогню, — підвищив, аби всі чули, голос. — Головники не достойні того, головників зарийте в землю, яко псів.

Віче як заніміло тоді, коли карали головників, так і лишалося німуючим. Видимо, ждало ще чогось від князя. А князь ніяк не міг зібратися з думками. Вдоволення швидко поступилося місцем неприємному видовищу, неприємне видовище — осмуті.

— Братіє! — підвівся нарешті в стременах і видавався не меншим на зріст, аніже той, що поліг тільки-но, скаравши себе. — Чи збагнули, чуючи суд цей, за що карають нас боги? Гадаєте, за те, що не щиро віруємо в них, що недостатньо щедрі, не ділимося з богами тим, що дає з їхньої ласки земля наша? Неправда то єсть! Хто з вас не молиться в своїй оселі богам і хто жаліє віддати богові богове? Аніхто. Люд наш і щирий у вірі своїй, і щедрий на добро,як і на дари. Боги карають нас за те, що ми розплодили в собі чревоугодіє, не знаємо в тім ані міри, ані меж, торгуємо в ім'я вигоди не лише людьми, угіддям, а й божим повелінням. Ось звідки гнів божий і кара божа!

— Ано! Князь правду рече! — тисячоголосо відгукнувся люд. — Он звідки гнів божий і кара божа!

Волали б та й волали б звиклі до вічових змагань поселяни, домагалися б та й домагалися б свого, коли б князь знову не підніс над головою меча.

— Торгувати можна худобою, збіжжям, виробами рук своїх, торгувати ж благополуччям люду в ім'я власного чревоугодія, як і самим людом, — богопротивне діло і має каратися найвищою карою — смертю.

— Ано, найвищою карою!

— Тому й питаю вас: чи приймаємо це як закон і покон люду тиверського?

— Приймаємо! Віднині най так і буде: хто ставить чревоугодіє над усе, тим паче посміє торгувати благополуччям люду як і самим людом в ім’я чревоугодія, тому кара і смерть!

Князь почувався вдоволеним, може, аж надто, бо заговорив голосом, що перевищував голос самого віча.

— А ще питаю всіх: аби менше було спокус і жадаючих нажитися на наших поконах, чи не настав час назовсім зректися єдинижди забутого вже покону — приносити в жертву богам люд тиверський?

Ждав: зараз почує те, що й досі чув: "Ано, час!" — а відповіддю на його ждання була тиша. Німотна й тривала, мовби заворожив хто досі голосне тиверське віче.

— Може, я беру на себе занадто багато, — невільно понизив голос, — може, беру непосильне, одначе яко князь і верховний жрець ваш виношу на суд і цю речницю: чи боги на те давали людові життя, щоб забирати його в розквіті літ? Хто і коли чув від них: "Умилостивте нашу жадобу — і матимете благодать"? Чи не доста самим бути нежадібними, аби умилостивити богів?

Таки дійшли, мабуть, його казання до серця і розуму тих, що так уважно слухали: заворушились, загомоніли між собою, з усього видно, сподобалася їм речниця князя.

— Може, й так, — відповів за всіх старійшина, що стояв найближче. — Та нам не дано, княже, того знати. Віче покликане судити люд свій, не богів.

Он воно що! Не зважуються пристати до того, що радить. Бояться гніву божого і не зважуються пристати!

— Чи ми богів судимо? Річ іде про древній покон родів наших і люду нашого. Кому ж тоді переінакшувати його, коли не вічу?

— Покон поконові різниця, — стояв на своєму старійшина. — Ти, княже, верховний жрець землі нашої, чуєш глаголи божі, знаєш їхні повеління. Тож і суди, як бути з поконом, що оберігає нас від божого гніву. Ми не достойні судити про те.

Чув, його розбирає злість, такий, що й накинувся б на старійшин, коли б певен був: те, чого домагається, залежить тільки від старійшин.

— З Жаданом ви погодилися й принесли богам людські жертви. Зі мною не можете погодитись. Чи не скажете чому?

— Хоча б тому, княже, що тоді йшлося про дотримання покону, тепер — про зречення.

Ні, вони таки неможливі, ці тиверці. Зовні ніби й так, одначе ж не суттю. Чує серцем, не суттю!

— Гаразд, — змирився й понурив, чуючи себе приниженим, голову, — відкладемо цю розмову на інші, слушніші часи.

Підібрав поводи й ладився уже обертати коня й правитись до Черна, та осмикнув себе в останню мить. Чи так годиться завершувати віче? Не дівиця ж, щоб показувати всім, які має норови.

— Князь сказав усе, що мав сказати своєму людові. Чи все сказав князю люд тиверський?

— Ні, не все.

— То най каже, я слухаю.

Старійшини переглянулися. Говорити з князем викликався чомусь молодший серед них.

— Казання наше стосуватиметься найголовнішого, княже: як житимемо далі? Люд третє літо підряд нічого не має із землі, до краю позбувся й худоби. Просили вже тебе, аби не брав данини, і знову змушені просити: утримайся від полюддя, не йди на полюддя, бо нічого не зможемо дати тобі!

Волота явно не тішило таке казання і все ж слухав старійшину уважно і думно.

— Я міг би те саме сказати, — заговорив перегодом. — Княжі житниці не такі вже переповнені, аби бути невичерпними. А дружина потребує свого, і оборона землі теж потребує свого. Та не те на мислі нині: чи порятує це люд, коли я знову не піду і не правитиму з нього правеж?

— Мабуть, що ні. Ось коли б ще волостелини...

— А що волостелини?

— Минулої зими стіною стали на захист своїх угідь. Коли й цієї так буде, біда жде всіх і біда велика.

— Це правда? — гостро поглянув князь у той бік, де купчилися здебільше володарі займанщин.

Ті — ні пари з уст. Хто потупив зір, хто удає, що його це не стосується.

— Я питаю, — не відступав Волот, — ми люди одного роду-племені а чи не одного? Можемо поділитися із змордованими безліттям поселянами набутками своїми чи не можемо?

— Нам немає чим ділитися, княже, — зважився один і сказав за всіх. — Наші ниви постигло те саме, що й поселянські.

— А ловецькі угіддя? Невже й ними не можете поділитися?

— Те не порятує поселян.

— То що ж тоді порятує нас?

— Порятунок один: зібратися купно й піти за Дунай, стезею склавинів. Фракійська земля — багата земля, прогодує тих, що є там, прогодує й нас.

Князь не поспішає перечити, хоча й погоджуватись не схильний.

— Радите чинити те, у чому ми звинувачували свого часу ромеїв. А що ж буде, коли ми подамося за Дунай, а обри до нас? — слово в слово повторював сказане Добритові. — Хто захистить тоді дітей, жон, землю Тиверську? Чи відаєте, що то пагубна путь: здобудемо на мачину, а втратимо усе?

— Чому на мачину? У вої підуть всі, хто здатний тримати меча. Себе прогодують і дітям, жонам здобудуть їжу.

Люд загомонів, з усього видно було — йому до смаку така рада, бачить у задунайськім поході порятунок для себе. А князь