Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

жу: уповаймо на богів, одначе й самі очищаймося, бодай час від часу.

— Князь радить...

— Раджу почати самоочищення із суду над татями, що обірвали життя жерцеві Жадану. Чи пристають на те старійшини?

— Ано. Намір справедливий, най буде так.

— Тоді скликаймо віче й починаймо суд.

То було одне з тих віч, на які сходиться лише окольний люд і сходиться швидко. Бо прудко бігли коні поселянських гінців, та ще прудкіше чутка: мало Тивері божої кари, почалася й людська; у Соколиній Вежі забито Жадана, того єдиного з-поміж волхвуючих людей, котрий удостоївся бути жерцем при капищі Перуна, став нарівні з князем — посередником між богом і людом. Комусь, бачся, не сподобалося, що Тивер має аж двох посередників, хтось підняв руку на охоронця божого житла, і той замах, подейкують, неабияк розгнівав князя. Знайшов у собі підтяту смертю жони силу, збудився духом і став на бік знедоленого люду — шукає йому порятунок від мору та гладу. А щоб ніхто не стояв на путі в тих добрих його намірах, пошук починає із суду над татями.

Таке нікого не обходить, тому й поспішають до стольного города. Їдуть кінні, йдуть піші і здебільше кількома оседками. Людно на путях та перепуттях. І гомінко. Бо правляться не лише мужі, ті, чий голос матиме вагу та силу на вічі, правляться й отроки. Одні — щоб приглянути в дорозі за літніми вже дідунями, інші — за кіньми, ще інші — у поміч старшим і в науку до старших. Бо самі будуть колись мужами, бо коли дійде до бійки між одною і другою сторонами віча, сила їхня і буєсть їхня он як знадобляться.

Не сидів і князь у Соколиній Вежі. Повернувся одразу ж по розмові з старійшинами до Черна, зібрав під свою руку дружинників, що були в Черні й поза Черном, і, впевнившись у надійності своєї сили, покликав волхва, що приніс вісті про смерть Жадана.

— Як звуть тебе, достойний муже?

— Малі достоїнства у того, княже, хто опиняється з твоєї ласки в порубі.

— Не кажи так. Не всякий зважиться стати на сторожі правди і заступитися за праведних. Сподіваюсь, не заперечуватимеш, що не хтось інший — ти прибігав свого часу до мого сина Богданка й велів йому, пославшись на вищі помисли, іти до мене й застерегти перед тим, як мав брати жереб: не з богом — із Вепром була в Жадана розмова про потребу посилати княжий рід на вогонь.

— Так, то був я.

— Чому ж принижуєш тепер себе і не визнаєш достойним?

— Бо не довів свого достойного наміру до кінця.

Князя самого цікавило те.

— А й справді, чому пішов до сина і повідав про змову синові, а не мені?

— Бо в князя хтось нагледів би мене і виказав. Син же, гадав собі, й без мене зробить усе, що слід зробити.

— А про те, що Богданкові, яко синові моєму, ніхто не повірить, і не подумав?

— Про те не подумав.

— То, може, тепер хоч вийдеш і скажеш вічу: була змова, волостелин Вепр обіцяв Жаданові Веселий Діл, якщо принесе в жертву богові самого князя?

— Чи мені повірять? Веселий Діл не став Жадановим.

— Бо обернулося так, що на вогнище пішла з волі богів княгиня, а не князь. Вепрові шкода стало Веселого Долу, і він пішов на головництво — укоротив віку Жаданові, який вимагав чи міг вимагати від нього отню оселю і угіддя.

Волхв відмовчувався якийсь час.

— Я можу потвердити лиш перше. Хто вбивав Жадана, про те не відаю.

— Усе ж каже, що головник — Вепр.

— Може, й каже, однак я не видів того і потвердити не можу. Є, княже, вищі за тебе і твої бажання помисли.

Упертість цього вовгура починала дратувати Волота. Що ж буде, коли справді не підтвердить? Адже він збирає вже віче, має викликати Вепра на вселюдський суд.

— Відступати пізно, волхве. Ти багато знаєш про Вепра. Коли не переконаєш віче, що він головник, тебе спіткає те саме, що й Жадана. Згинеш від його руки, чув?

— Як же я переконаю віче, коли не відаю?

— Пригадай усіх, хто був напередодні біля капища Перуна.

— Вепра не було там.

— Зате були Вепрові люди. Пізнаєш їх, коли покажу?

— Якщо бачив, то пізнаю.

— Тоді облачайся в одіяння ратного мужа, поїдеш зі мною. Навідаємося на Вепрове подвір'я, там і приглянешся до його челяді.

Він був на диво твердий і непохитний тоді, як завдавав Вепра у вериги, а ще непохитніший, коли вийшов і став перед вічем.

— Братіє! — рішуче підніс над головою меча. — За згодою старійшин родів і на благо люду тиверського розпочинаю суд над головниками, що вкоротили віку жерцеві Жадану. Хто знає їх і може вказати або назвати при всіх, виходь і називай.

Віче завжди ділилося на два кінці — княжий і поселянський. На княжому попереду всіх стояв князь, за ним — мужі думаючі і ратні, а вже за мужами — дружина, на поселянському кінці чільне місце відводилося тисяцьким, потім старійшинам родів і вже потім — всім іншим: воям, ратаям, торговому та чорному люду. Нині ж княжий кінець складала переважно дружина, найближчі з мужів ратних та думаючих, вогнищани. Мужі ж окольні загубилися з-поміж старійшин та поселян, видно, так собі мізкували: коли дійде до діла, галасуватимуть сильніш за всіх і поведуть за собою всіх. Та цього разу віче лишилося глухим до них і їхнього галасу.

— Руку піднято на того, — карбував слово за словом князь, — хто мав доступ до самого бога, був посередником між людом і богом Перуном. Князь не може лишити цього головництва непокараним. Тому й звертається до всіх: хто знає головника, виходь і вкажи на нього.

— Мало вказати, — почувся голос із поселянських лав, — треба й довести, що то головник.

— Треба й довести, а то ж як.

— Чи має такі докази князь, коли взяв воєводу Вепра у вериги?

Питалися його недавні соузники-мужі. Не втримались, отже, заговорили. А коли так, настав час кликати на княжий суд володаря Веселого Долу і воєводу в Подунав'ї.

— У князя є такі докази. Та він не хотів би помилитися і тому питає: хто ще знає головника?

Відповідь — мовчання.

— Приведіть воєводу Вепра.

Він був суворіший за саму суворість і такий непохитно твердий та грізний, здавалось, звільни йому руки та дай до рук меча — на все віче піде з відкритим забралом.

— Воєводо, — зично, аби всі чули, звернувся до нього князь. — Ти відаєш, в чому звинувачую тебе? Чи визнаєш за собою провину?

— Ні, і вимагатиму за глум і насилля над собою особистого поєдинку з князем.

— Коли князь не доведе твоєї причетності до головництва, так?

— Ано, коли не доведе моєї причетності до головництва.

— А коли доведу?

— Коли доведеш, я скараю сам себе і тут-таки, при всьому люду.

— На тому й станемо.

Він окинув зором принишклий люд і вже потім мовив:

— Будьмо взаємно витримані і поважні — починаємо суд. Скажи, воєводо, ти бачився з жерцем Жаданом у його оседку при капищі Перуна?

— Бачився.

— Чого бував там?

— Приносив жертви Перунові й передавав їх до рук жерця Жадана.

— Коли бував?

— Та не раз, і в цьому, і в тому літі.

— Які вів бесіди з жерцем, окрім тих, що вручаєш йому дари і просиш принести їх богові Перуну?

— Окрім цих, ніяких.

— А за які такі великі послуги обіцяв ти Жаданові подарувати свою отню оселю і свої угіддя в Веселім Долі?

Вепр удавав із себе здивованого, ба навіть обуреного.

— Такого не було, такого не могло бути! Чи князь не знає, що для мене Веселий Діл? Чи він не відає, як приросло до нього моє серце?

— Знаю, та послухи твердять інше: ти обіцяв-таки Жаданові Веселий Діл і, певно, за неабияку послугу. Волхве Чернине, вийди і скажи, що знаєш про ту обіцянку.

Йдучи на віче, волхв скинув із себе вдяганку ратника, знову був у тому, що належало йому віддавна і виказувало його яко знаного всім служку при капищі Перуна. Поки казав, коли і з чим приходив Вепр до Жадана, віче слухало і німувало. Коли ж заговорив про усамітнення та таємні бесіди в усамітненні, потім — про Жаданове обурення тим, що казав Вепр, пробудилося звільна й завирувало. Одні виголошували тільки подив, інші — обурення, ще інші — заперечення.

— Того не може бути! Чим доведеш, вонючий волхве?

— Хоча б і тим, що чув ті бесіди на власні вуха. Воєвода казав Жаданові: "Зроби так, аби бог покарав князя Волота найвищою карою — смертю — і матимеш усе: золото, поле, товар, захочеш, Веселий Діл віддам тобі з оселями та угіддями, до нього приналежними. Не лише жерцем, волостелином станеш".

— То не доказ! — кричали мужі. — Таке можна й вигадати. Хто, крім тебе, підтвердить ті казання?

— Чи можуть підтвердити те, що чув я, не відаю, одначе можуть підтвердити інше: як Жадан гнав воєводу, обурений тією речницею, києм, як молився опісля перед ликом бога Перуна й казав, молячись: "Огненний боже! Великий Сварожичу! Ти бачив гнів мій і бачиш муку, одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі". Волхви Стемид і Добронрав. В ім'я найвищих помислів вийдіть і скажіть, що бачили і чули таке.

Волхви не сподівалися, видно, що їх покличуть свідчити, зачудовано переглянулися, а проте вийшли й сказали князеві: бачили, як Жадан гнав цього мужа києм, як молився опісля, чули, з якими словесами звертався до бога.

— А що скаже Вепр? — не втрачав нагоди князь Волот.

— Те, що й казав: бувати в Жадана бував, а бесіди з ним про мсту не вів.

— За що ж волхв і жрець гнав тебе від жертовника києм?

Вепр завагався на мить, і того було доста, аби віче впевнилося і крикнуло в один голос:

— Він винен, княже! Він домагався від Жадана лжі і мсти!

Аби втихомирити люд, князь вимушений був піднести меча.

— Не чую одповіді, воєводо.

— Я нагадав жерцеві давній звичай — приносити богам людські жертви, аби вони умилостивились і не карали люд жорстокими карами. Згадка та чи, сказати б, рада й розгнівала жерця.

— А ще що радив?

— Більш нічого.

— Чому ж Жадан казав, молячись: "Одведи і заступи, не дай сплодитися в мені найбільшій слабості людській — спокусі" ?

— Про те не відаю.

— А послухи відають, воєводо. Що скажеш, Чернине?

— Жадан справді боявся кари богів і вагався. Коли ж воєвода нагадав йому про дарунок вдруге, затим і втретє, повіз та показав свій Веселий Діл, спокусився і склав із ним ряд: принесе в жертву богам когось із люду тиверського, а потім змусить брати жереб княжу родину. Вепр зголошувався на це, бо певен був, коли дійде до жереба, князь сам викличеться піти на вогнище, заступаючи собою жону і дітей.

— Ти брешеш, волхве! — визвірився Вепр і подався на послуха всім своїм могутнім тілом. — Звідки