Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ше Малку, дослухався лише до того, що казала Малка. Так дуже вже почував себе винним перед нею чи тепер тільки збагнув, яка вона не чужа йому: шкодував за нею і плакав серцем, жалів її і жалівся не знати кому й не знати про що. Коли ж обернулась перед самим наметом та крикнула: "Бережи дітей. Волоте! Не дай осмуті та безліттю обсісти їх!" — і зовсім втратив присутність духу. Обіймав сина, прохав його бути мужнім і не міг відшукати бодай якоїсь мужності в собі. Схоже, що вичерпала її Малка, вичерпала й понесла на жертовник богові Хорсу.

XXVIII

Поля довго не оживали після пругів. Лежали поміж примітно помолоділих гаїв та урочищ руді, знівечено-убогі, мовби витоптані раттю новоявлених готів. І поселяни не порались на них. Чи то чекали дощу й гріли в собі сподіванку: коли випаде невдовзі, засіють ниви просом і ще врятують себе від голоду, чи втратили за ці неврожайні літа всяку надію на поле й одвернулися, полонені осмутою, від поля. Важко повірити, аби одвернулися. Спорожніли ж бо не лише підкліті, спорожніли й кадуби, берковці, міри та півміри, до краю убавилось по оседках худоби. І все ж таки чомусь не видно поселян у полі, щось тримає їх по оседках.

Волот теж осунувся по тому, що бачив при капищі Хорса, і сам не з'являвся на люд, і в себе не волів бачити когось. Що робив у своїм чернськім теремі, ніхто не відав. Отож давали волю домислам, сходилися купками й шептались:

— Князь невдоволений ухвалою віча — принести в жертву богам когось із його родини.

— Ано, він у гніві на всіх, тому й не хоче видіти в себе.

— Так вважаєте?

— А ви ні?

— Таки ні. Князь вельми завинив перед Малкою, тому в такій осмуті по Малці.

— А й правда. Навіть до тої, що помутила своєю ліпотою розум його, не їде та й не їде. Все ходить по Малчиних слідах та карається своєю провиною перед Малкою, та тішить-заспокоює дітей Малчиних.

— Йой, ті діти, ті діти. Що з ними буде і як вони будуть тепер?

— І я кажу: що буде? Добре, коли князь піклуватиметься про них, як нині піклується, а коли забуде, пригрітий тою, що в Соколиній Вежі?

Неспокій брав гору над сумом, сум — над неспокоєм. Бо прийшло і надійно обсіло Тиверську землю безліття, настала смутна із смутних пора. Старійшини родів віка доживають уже, а не пригадують такого. Подумати тільки, третє літо підряд засівають щедру донедавна землю збіжжям і нічого не мають із тої землі. Боги світлі та боги ясні, скільки ж можна брати з худоби і покладатися лише на худобу? А тут і обри, подейкують, біля Дніпра вже, стали й гадають, як перейти через нього, такого широкого та швидкоплинного. Що буде, коли перейдуть і підуть понад морем до Дністра, а там і через Дністер? Матимуть силу й снагу заступити їм путь, стати по Дністру й сказати: "Хочете йти до ромеїв, ідіть до Дунаю й правтеся через Дунай, у нашу землю вам зась", — чи не матимуть? Троянова земля велика, і сила в ній завжди вишукувалась така, що всякому могла заступити путь. Та то колись. Чи зможе заступити нині, на третину поборена вже безліттям, і хто знає, як буде поборена ще після всього, що зазнала від пругів?

З мужів, що стояли близько до князя, здавалось, тільки двоє не втратили присутності духу. Ті двоє — Стодорко та Власт. Один як воєвода правив за князя в Черні, другий заміняв його поза Черном: дбав, аби вої тиверські і люд тиверський не припиняли спорудження твердей по Дністру, аби тим, що споруджують, було що їсти й пити.

Чи князеві казав хтось, чим заклопотана без нього земля, чи його менш за все цікавило вже що робиться в землі Тиверській, покликав одного дня челядь і звелів їй запрягти у вози коней, покласти чи не всю, що була в теремі, поклажу, посадити окремо дітей і правитися на Соколину Вежу.

— Я наздожену вас, — пообіцяв дівчаткам, коли вмощував їх та доручав Богданкові наглядати за ними в путі. — Скажу своє слово челяді, мужам і наздожену.

То була ще одна дивовижа, а відтак і причина для пересудів: князь таки їде до теї, соколиновезької княгині, бере з собою доньок, сина, он яку поклажу. Чи не хоче сказати тим: "Лишайтеся, коли такі, без князя, зрікаюся вас"?

Питалися про його наміри у челяді — знизувала плечима й відмовчувалась, натякали мужам ратним і думаючим — косили хижим оком і теж відмовчувались. Аж поки самих не відвідала підозра і не примусила вдатися до старійшин, приглянутися купно з ними до помислів і діянь княжих по від'їзді з Черна. Бо тризна тризною і горе горем, а якийсь він не такий, як був до смерті жони. Схоже, що горожани правду кажуть: віднині князю Волоту байдуже, чим клопочеться і як житиме люд тиверський, коли настане зима. Ані самого не бачать з-поміж мужів, ані биричів його. Коли й клопочеться, то дітьми, господою та господарством соколиновезьким, коли й шукає для себе відради, то лиш тієї, що може дати бесіда з дітьми та з жоною Миловидою.

— Мусимо йти до князя й нагадати йому, — стають на думці мужі та старійшини, — що в нього, окрім родини, є земля, люд тиверський і є повинність перед землею та людом.

— Перш ніж іти, маємо подумати, що скажемо князеві.

— А те й скажемо: є повинність. Він укладав із нами ряд, мусить бути князем у своїй землі, а не всього лиш мужем і вітцем у родині.

— Князь давав уже раду, і не його вина, що ми не зуміли зробити ту мудру речницю законом: коли в землі скрута, усі її угіддя мають належати тиверському люду. Тепер самим слід подумати й прийти до князя з рятівною думкою.

Гадали-сперечались день — і розійшлися ні з чим, гадали другий — і знову нічого не вигадали: радити мають суттєве, а що порадять, коли всю землю постигло лихо, коли вона третє літо підряд не плодоносить? Тепер і на займанщини волостелинів не кивнеш, бо й там голодний люд нічим, придатним для яств, не поживиться. Пруги побували скрізь, вони не розбиралися, де поле володаря, а де поселянина, як не розбиралася й спекотнява на тамтім та передтамтім літі.

— І все ж не випадає сидіти й мовчазно ждати погибелі, — заявили рішучіші. — Маємо вибрати кількох, найбільш знаних та поважаних, най ідуть до князя й шукають разом із князем рятунок для люду.

— Ано, виберім таких, най ідуть і радяться, най скажуть князеві: під лежачий камінь вода не тече. Мусить думати, коли він князь, а ні — укладемо ряд із іншим.

За виборними діло не стало, і виборні не забарилися добутися до князя й стати перед князем. Гірше було знайти з ним спільну мову. Волот швидко відчув у словах посланців від старійшин докір і не виказав їм ознак гостинності.

— Я радив уже, — хмуро озвався на їхню речницю. — Чи моя рада, гадаєте, не була годною, не могла порятуати люд?

— Могла, княже. Бо то мудра рада і, може, єдино можлива. Біда тільки, що мужі тоді не дозволили нам скористатися нею, нині ж і поготів не дозволять.

— А то ж чому?

— Бо почувають за собою ще більшу силу, ніж почували тоді.

Волота ніби вжалив хто, схопився й вийшов перед старійшини, суворий і гнівний, кинув у лунку просторінь отнього терема:

— А хто дав їм ту силу? Хто, питаю? Чому ви саме мужам, володарям займанщин дозволили узяти гору на вічі і правити вічем?

Старійшини лишалися на диво спокійними, і все ж спокій той виявився обманливим.

— То, княже, не наші, то твої мужі, тобі ліпше знати, чому вони так пнуться бути нагорі, правити всіма.

Сіпнувсь було сказати щось і утримався. Мужі, справді, не їхні. Як же так сталося, що між князем і людом тиверським більше єдності в ділах і помислах, аніж між князем і його мужами? Коли і чому сталося? Схибив, підбираючи собі мужів, чи повівся з ними не так, як мав би повестися? Видять боги: уся заковика в тому, що немає єдиних помислів, котрі єднали б його з мужами, а коли немає єдиних помислів, єдності й не може бути.

— Старійшини прийшли до мене від родів своїх чи яко сли від усього люду?

— Яко сли від усього люду.

— То слухайте, що казатиму.

Був твердий духом, певно, мав намір сказати щось ваговите, та не встиг мовити перше з того казання слово, як біля воріт зчинився гамір і примусив примовкнути.

— Що сталося? — поцікавився князь, прочинивши двері.

— Прибіг від капища волхв, каже жерця Жадана забито.

— Коли і хто забив?

— Татьба, розповідає, сталася поночі, ніхто й нічого не відає. Жерця ж знайшли в його оселі з перетятим горлом.

Он воно що?!

— Веліть тому волхвові зайти до мене.

Не ховався з почутим, визнав за потрібне, аби той, що приніс лихі вісті, сказав їх при старійшинах. Тому й поставив його перед очі старійшин.

Слухав і пильнував: волхв тільки вражений баченим а чи й причетний до татьби? Ніби не причетний, а все ж чому такий наляканий. Колінкує та й колінкує перед своїм князем, ба навіть перед старійшинами.

— Хто бував пред цим у Жадана?

— Не відаю, княже.

— А біля оселі Перуна?

— До оселі і требища всі йдуть.

— Поночі був хтось?

Волхв замислився, справді пригадував чи робив вигляд, що пригадує. Князь пождав і знову вдався до свідка нечуваної в їхній землі татьби.

— Волхв давно знав Жадана?

— Давно. Відтоді, як Жадан став жерцем при капищі Перуна.

— І весь час був при капищі?

— Ано.

— То хто ж бував у Жадана коли не зараз, то раніш? Хто мав із ним таємні бесіди?

Князь не просто питав — допитувався, схилившись перед колінкуючим вісником, і те допитування примітно збентежило волхва: спершу тільки видивився не знати як, далі знітився і опустив долу очі.

— Богданка сюди, — повелів князь.

Коли ж син прибув і недвозначно сказав своїм видом: перед ним той самий волхв, що оповіщав тамтого дня про таємну змову Жадана з воєводою Вепром, не став брати цього мужа за карк і примушувати, аби казав при старійшинах усе, що казав Богданкові. Звелів синові заперти свідка Жаданової смерті в підмурку вежі й берегти паче ока свого. Потім уже, як впевнився, син виконав його волю, обернувся до старійшин і сказав старійшинам:

— Чи воліють сли люду тиверського знати, що маємо вдіяти, аби побороти своє безліття?

— Воліють, княже.

— То слухайте, що казатиму: найперше маємо самоочиститись.

Міг би покликати в свідки самих богів: старі і мудрі люди, а не розуміють його. Дивляться і німують.

— Чи ми не очищалися?

— Перед богами — так. А самі перед собою? То правда: земна благодать — винагорода неба. Та правда й те, що й небо може вичерпати свої щедроти, коли вони потраплятимуть до нечестивих в умислах і діяннях своїх, ставатимуть набутком всіх алчущих і жаждущих. Тож і ка