Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

сь завинив перед ними, то завинили ми двоє, яко старші в роді. Тому й перед жертовником маємо стати удвох: я і княгиня Малка. Жертва ця добровільна, її ніхто не волен відмінити. На кого з нас двох укажуть боги, той і піде на вогонь.

ХХУ

Як тихо в теремі і як сумно в цій тривожній тиші. А ще до щему болісно. Ніч тому завинила чи те, що наближає вона? Он як надійно приспала всіх — і тих, що в Черні, і тих, що поза Черном. Це додає, ясна річ, суму, та навряд чи визначає його. Сум і тривога від того, далебі, що наближається вирішальна мить, може статися так, що, крім цієї куцої передлітньої ночі, нічого вже не буде.

А жаль. Гадав собі: коли вже сталося так, що долею визначено йому бути князем у цій топтаній і перетоптаній чужинцями землі, життя не пошкодує, а відіб'є в сусідів і несусідів бажання ходити в Тиверську землю й бути татями в ній. Казав: поставить вежі по Дунаю і стане міцною опорою Троянової землі в краях полуденних, закладе морське пристанище в старій Тірі й зміцнить через неї узи між родами антськими: уличами й тиверцями, полянами, дулібами і знов-таки тиверцями. Думав: оце й буде те, заради чого варто жити, що даватиме поживу втіхам, гадав, заслужить потугами рук і розуму слави між своїм людом, а удостоївся бути принесеним у жертву богам. Чом так? Мало зробив для своєї землі? А чи то ж мало? Не ким-небудь — гонителем ромеїв нарекли, казали, такого не було й не буде. Це Вепр завдав йому такого разючого удару. Скористався тим, що мужі невдоволені князем, і зворохобив їх супроти князя. Як же так сталося, що вони пішли за ним, а не за князем? Так дуже насолив тим, що поступився їхнім на користь голодного люду? А хіба їхнє — то вже так і їхнє? Хіба не він, Волот, і не отець його відривали те, що є нині їхнім, від рота люду тиверського й підносили як дар землі за послуги у ділі ратнім? Як же це можна сісти на дарованому й сказати: "Не дам!"? Та чи ж воно тільки їхнє? Чи приречені на голод поселяни не були з тими ж мужами в січах, чи вони не так само, як мужі, заступали Тиверську землю грудьми? Де ж поділося оте велике і величне: ми—люди одного роду і одної долі; коли хочемо жити в своїй землі і вільно користатися її дарами, мусимо триматися купи?

Сказав би хтось раніше: буде так і так, на стіну поліз би, перечачи, ще одне життя захотів би прожити, аби довести: то — неправда! А нині' на все пішов би, аби лишитися з-поміж свого люду й переінакшити ту неправду. Та ба, даремні потуги. Мине ця ніч, настане день — і хтось із них двох, він або Малка, має стати з волі жереба на жертовник і очистити своєю жертвою провину княжого роду.

Малка теж не спить, вийшла з ложниці й попростувала до дітей. Може, покликало котресь, а може, й так, надивитися востаннє. Чи до сну зараз, тим паче їй, матері?

Жаль стало її чи визнав за доцільне й собі побути з дітьми, ступив крок, другий до дверей і таки зважився, пішов слідом за жоною.

Сиділа вже біля найменшої розчулено-сумна й похила, така розчулена, одного позирку досить було, щоб збагнути: ледве стримує себе, аби не крикнути вселенським криком: "Боги! Як я полишу її, як піду від неї?!"

Знав: має потішити якось жону свою, а не знаходив ані втішного слова, ані потрібного вчинку. Єдине, на що спромігся в соннім царстві дитячої ложниці, підійшов і поклав на Малчині плечі благально-заспокійливі руки. Коли ж відчув, як покірно і як довірливо прихилилася до нього, якою ласкою озвалося на той заспокійливий доторк її ще молоде, в розквіті жіночих зваб тіло, застиг на мить і вже по тій миті сказав собі: "Якщо з княжого роду хтось завинив перед богами, то це я. Мав би не забувати: Малка визначена мені богами жона, мати моїх дітей. Вона була свого часу ліпша з ліпших, і не її провина, що вишукалася молодша та миловидіша за неї, така, що їй немає ані подоби, ані взірця. Чи такій жоні легко було відчувати себе покинутою, а відтак знеславленою і не лише перед дітьми, перед усім людом? Вона ж не хтось там — княгиня. Як він не подумав, що, зрікаючись Малки, плямує Малку, уподібнює її жбану, з якого випили хмільне вино та й викинули, мов непотріб! Не годна бути матір'ю... Зате є вже матір'ю. І якою матір'ю! Не кожна зважиться сказати: "В ім'я дітей своїх, заради мужа і князя, опори землі Тиверської, на вогонь піду я".

Чим він виправдається перед нею і чи встигне виправдатись?

"Зречись Миловидки, — шепнув хтось збоку. — Бодай перед вогнищем зречись".

Аж сіпнувся, збентежений.

"Миловидки? Тієї, що носить під серцем моє дитя, що була і є для мене блаженством із блаженств? О ні! Нізащо. Чуєш, шептуне, нізащо! Коли вже сталося так, що не зумів і Миловидку зробити всіма визнаною жоною, і Малку не скривдити, покривджу себе. Вийду і скажу. "Я завинив, людове, я маю й піти на вогонь".

XXVI

Коли скачеш на коні і скачеш що є сили, навіть у спеку обдає прохолодою. Зараз же, перед світанням, вона і зовсім видається студеною. Відчутно холодить підставлені вітрові ланіти, дужим струменем вривається в груди, а пригасити тривогу-полум'я, що б'є з грудей, таки не може. Бо та тривога — не просто собі нагло розбуджений страх. То крик волаючого про порятунок серця, жадання зректися того, що стало надбанням розуму, і разом з тим певність: зректися вже не можна. Не з доброго ж дива пробирався той волхв від капища Перуна до сторожової вежі на Дністрі, розшукував княжича Богданка і утаємничував свої розшуки. Була б то примха людська, чи долав би заради неї таку відстань, та ще поночі, чи накладав би власним життям? Так і сказав, коли княжич не повірив речам його: "Є вищі за відраду-мсту помисли, отроче. Саме вони змусили мене піти до тебе й сказати те, що чув: Жадан накладає з Вепром. Володар Вепр пообіцяв жерцеві капища Веселий Діл, коли вволить його волю й зведе зі світу князя. Скачи й освідоми його. Най знає й поб'є супостатів перед тим, як іти до бога, а може, й порятує себе, коли знатиме: не з богом — із Вепром була в Жадана бесіда".

Вищі помисли... Вищі помисли! А де ж подів їх жрець Жадан? Зміняв на Веселий Діл? А володар Вепр? Мало йому того, що горою став між княжичем і його ладою, запер свою дитину й тримає в теремі, ніби в темниці, на побратима свого замахнувся, князя землі Тиверської воліє позбутися, аби лиш помститись. Ано, аби лиш помститись!

Кінь був у милі вже, та Богданко не зважав на те, приострожував та й приострожував його, гнав та й гнав. Бо підганяла сполохана волхвом тривога, бо не ждав час. Надходить світанок, а на світанку все може статися. Сказав же бо волхв: князь і княгиня беруть жереб, хтось із них двох буде принесений богам у жертву.

Не дивувався тиші, що дрімала під стінами Черна — надворі тільки-но розвиднялося, не дивувався й глухому смутку, що ним зустріла його княжа сторожа при полуденних воротах. Зате був подивований і неабияк, коли переступив поріг отчого терему й пересвідчився: не сум полонив так намертво всіх, хто був під крівлею, полонив міцний на світанні сон.

— Мені потрібен князь і негайно, — по-мужньому твердо сказав челядникові.

— Не велено будити, княжичу. Отець твій тільки-но заснув.

— Дарма, буди. Кажу ж, конче треба.

Бачив, повеління гне челядника в дугу і все ж наполягав, ба навіть дратувався тим, що його не вельми слухаються. Коли ж домігся свого та угледів перегодом: отець пробудився, іде вже на клич сина, і зовсім прогнав від себе невдоволення, поспішив уклонитися князеві.

— Невже це правда, отче? Невже ви з матір'ю стоїте перед вибором, кому з вас бути принесеним у жертву богам?

— Така воля люду, сину мій, а відтак і богів.

— Неправда то єсть!

— Як це — неправда? Було віче, і є ухвала віча.

— Може, й так, одначе перед сим була змова проти вас, отче і був підлий торг божим повелінням.

Князь подивований тим і не приховує свого подиву.

— Чия змова, звідки знаєш про те?

Богданкові не треба було дошукуватися слів, аби пояснити князеві, хто в змові і звідки знає про змову. Надто багато думав про неї в путі, надто виразно уявляв, звідки витікає і куди тече отрута злоби і згуби.

— І де той волхв? — обнадієно цікавиться князь.

— Пішов собі.

— Сказав та й пішов?

— Ано.

— І ти гадаєш, нам повірять без нього? Даремні потуги, сину.

— Як то даремні?

— А так. Є вже ухвала віча. Землю нашу постигає безліття за безліттям. Хтось провинився перед богами і вельми, спокутували вже ті провини тварі — дарма, спокутували люди — теж дарма. Настав час спокутувати родині князя. Люд покладає на це усі свої сподіванки, і ніхто не годен ані одмінити, ані переінакшити ті наміри.

— Таж люд одурений! Його підбили на те.

— Якщо це й сталося, то сталося з волі богів. Відомо-бо: чого хочуть боги, того хоче й люд.

Богданко явно не розумів князя і гарячкове шукав спростування його помислів.

— А коли звершиться суд і Вепр передасть-таки Веселий Діл у довічне Жаданове володіння. Що тоді скажете?

— Тоді вже говоритимеш із ним ти. Чуєш, сину? Коли те станеться і ти будеш у Тивері князем, відшукай того волхва і допитайся з його помічю у мстивця Вепра, з якого це дива він передав Веселий Діл у довічне володіння жерця Жадана. На вічі, перед усім людом тиверським допитайся. Я ж довести це неспроможний.

— Тоді... тоді я вийду і скажу все, що чув від волхва.

— Ти син мій, тобі теж не повірять. Кажу ж, є ухвала віча, хто стане переінакшувати її? І є мужі. Вони на рожен полізуть, а не дозволять переінакшень, бо стоять, щоб знав, на боці Вепра.

— Усі мужі чи тільки ті з них, що мають уділи-волості?

— Не всі, здебільше ті, що мають уділи-волості. Будеш княжити, перше, що маєш зробити, верни їх до себе. Без того не буде супокою в землі, і хто знає, чи матимеш владу над Тивер'ю.

Богданко замислився.

— Я, отче, ладен поступитися нею заради вас із матір’ю.

— Дурниці речеш! — обурився Волот, — Хочеш, щоб у Тивері володарювали такі, як Вепр?

— У Вепра руки в багні, а будуть ще й у крові, його не важко зіпхнути. Важче буде, отче мій, переінакшити мужів і паче всього волостелинів.

XXVII

Тривога роду коли і йде за околії подвірниці, то не далі весі, тривога ж землі проникає в кожну шпарку і стає набутком всіх. Не стала вона таємницею і для Соколиної Вежі. Та як могла стати, коли пруги спустошили і її ниви, коли люд, що правився на віче, правився і повз її ворота?

Миловидці, щоправда, не все казали. Біду, що