Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

зависала над княжим родом, а відтак і над нею, до якогось часу приховували. Та лише до якогось часу.

— Чули? — вбігла між челядь і виголосила свою тривогу котрась із сердобольних жінок. — Віче стало на тому, аби на суд розгніваного бога йшли князь і княгиня.

— Йой! Чи то ж правда?

— А так. Бо самі зголосилися спокутувати провини всього роду яко старші в роді. Поселяни повертаються уже з віча й кажуть...

Господиня оседку сполошилася, чуючи те, й кинулась до челядницької, та заточилася в ході й змушена була шукати для себе опори. Її підхопили, веліли повернутися в ложе, заспокоїтись. Де там. Чи до спокою, коли он які вісті занесли до терему? І опирається, і благає: покличте ту, що казала тільки-но про рішенець віча. Челядь і так, і сяк коло неї: "Ти на порі, тобі не слід того знати". А що вдіє, коли велить господиня, до всього ж улюблена княжа жона?

Полотніла, чуючи пояснення, і бідкалась, і маліла на силі. Бо достеменно знала вже: жереб братимуть сьогодні, можливо, зараз оце. Сонце тільки-но вийшло з-за овида і було рум'яне та чисте, відчутно пригашене після нічної купелі в океан-морі. Саме такої пори люд тиверський і уповатиме на божу ласку, а уповаючи, захоче, аби жереб брали саме зараз.

Миловида уявляє, як те хотіння стає жорстокою дійсністю, і скрикує від нестерпно разючого болю, що розітнув її навпіл і не переставав сотати жили. В'юнилася від нього у ложі й волала про поміч. Кого кликала, нащо кликала, сама, певно, не відала, одначе кричала так голосно й тривожно, що челядь злякалася того крику й побігла за бабою-повитухою.

— Нащо було казати їй зараз, що діється в Черні, — попрікнула стара тих, що кликали. — Передчасно почалися роди.

Ходила коло молодої княгині й радила, як поводити себе, аби полегшити болі. А болі не стихали, ламали й корчили породіллю, мовби тішилися з того, що завдають їй мук. Чула, терпцю вже немає, така, що й на стіну полізла б, шукаючи рятунку, та згадала нараз: чи про себе і свої тілесні болі має думати, коли там, при капищі Хорса, стоїть утіха її серця, ладо ненаглядне і, може, простягає вже руку, аби вибрати одне з двох: життя або смерть? Згадала й застигла на мить, про щось думає, чогось шукає, тривожачись, зрештою здолала їх, свої тілесні болі, муку нестерпну й схопилася, стала там-таки, у ложі, на коліна й простягла на схід сонця руки.

— Боже! — крикнула благально і надривно. — Всемилостивий боже, Ісусе Христе! Приймаю тебе всім серцем, усіма помислами своїми й слізно прошу: заступись за нього, мого злюбного мужа і князя. Вік буду вірна і вдячна тобі, почитатиму тебе яко Всевишнього повелителя свого, тільки заступись і врятуй князя Волота. Ти ж всемогутній і всеблагий, одведи од нього кару, порятуй для мене, дитяти мого, всієї багатостраждальної землі Тиверської!

Поривалася до щойно обраного бога тілом і серцем, усім зболеним видом своїм і плакала, уповала на заступництво всесильного християнського бога і знову плакала. А челядь, повитуха ціпеніли при ній і не знали, як бути: благати молоду княгиню, аби лягла й лежала, не шкодила дитині, що проситься на світ, чи тікати від неї пріч. Кликала ж на поміч не свого — чужого бога, присягалася в довічній вірності не своєму — чужому богові і видимо зрікалася своїх. Як бути з такою і що казати такій?

І все ж мусили поступитися сумнівами, бо та ж Миловидка й прогнала сумніви. Дитя її знову нагадало про себе, за цим разом так рвійно, що породіллі нічого іншого не лишалося, як шукати рятунку в тих, що були найближче.

Не схибило серце матері, не зблукали й помисли жони. Тієї самої миті, як у просторій ложниці Соколиної Вежі голосно заявив про себе новонароджений княжич, там, біля капища Хорса, виходив перед очі старійшин, вершителів божої волі в таїнстві жертвоприношення, отець його.

— Княже Волоте і княгине Малко, — питали в них. — З власної волі берете ви на себе одвіт за рід свій перед верховним богом люду нашого, ясноликим Хорсом. Чи з добрим серцем ідете на цей достойний вчинок?

— Ано.

— Чи не в гніві на люд свій за те, що присудив родові вашому очистити себе від злодіянь, навмисних і ненавмисних скверн?

— На люд — ні, на окремих із люду маємо гнів.

— Огласите його богові, най покарає винних. За люд ладні постати перед ясноликим Хорсом і вблагати його, аби був милостивий, не посилав кару?

— Ладні, старче.

— Маєте щось сказати перед тим, як брати жереб, чи братимете вже?

— Я волію сказати слово, — виступив наперед жони своєї Волот.

Князь оглянув стовписько людське і, розуміючи, не всі можуть почути його, підвищив голос.

— З волі богів і люду тиверського прийняв я у січі з ромеями нелегку ношу — повинність князя в отчій землі. Хотів чи не хотів того, так сталося: загинув у січі отець, загинув старший брат. Знав, повинність ця не обіцяє услади. Земля наша віддавна була найкоротшою і найзручнішою путтю від теплих морів до асійського роздолля, від асійського роздолля до крайніх обводів землі на заході сонця. Йшли в полуденні краї готи — не поминули Тивер, поривалися на захід сонця асійці — також топтали Тивер, тирлувалися в Тивері, сіли на Дунаї римляни — не вдовольнилися тим, що мали за Дунаєм. Ішли та й ішли в Троянову землю, поривались та й поривалися мати там свої угіддя, а за ті поривання кістьми та кров'ю розплачувалася Тивер. Нині не легше. Самі були в січах і знаєте, яких маємо сусідів: як зарились, так і заряться на дармове, все легким хлібом воліють жити. Сила наша дещо притлумила їхню завзятість, збила пиху, та, видно, не зовсім. Є певні вісті: ромеї знову мають намір порушити укладений з нами ряд, послали нарочитих мужів своїх до обрів і кличуть їх стати в Подунав’ї, бути щитом мідійським супроти слов'ян. А то мала утіха. Обри уславили себе надмірною гординею і ще надмірнішою жорстокістю. Коли зіллється воєдино та жорстокість з ромейською підступністю, біда буде і біда велика... Вибір у мене, самі знаєте, який, може статися, що не князюватиму від сьогодні у Тивері. Тому і взяв слово. Взяв, щоб сказати вам, сородичі мої: як житимете з такими сусідами і як стоятимете супроти сусідів, коли будете такі, як єсть? Питаюся насамперед вас, старійшини: чи примітили хоча б і на останнім вічі, які ви нині не єдині? Чи тямите, яка то згуба для землі, для люду тиверського? Присяйбіг, гіршої й бути не може.

Заповідаю вам: покличте на поміч розум свій, мудрість свою і врозуміть спесивих. Або зречіться їх. Чуєте, врозуміть або зречіться, коли не хочете погибелі собі, землі своїй!

Багато передумав я за цю довгу-предовгу ніч і став ось на якій думці: коли із роду Волоті хтось і завинив перед богами, то той хтось насамперед я. Повинність княжа — нелегка повинність. Десь поспішив, десь не домислив за безліччю клопотів, десь був у гніві і не зумів стати вище гніву. Тому й звертаюся до вас, старійшини, ось із якою речницею: не зважайте на волю жони моєї, Малки, — брати разом зі мною жереб. Я вибрав уже його і один з усього княжого роду Волотів волію бути принесеним у жертву богам. Гляди, умилостивлю їх, гляди, саме цим і послужу людові своєму, землі Тиверській, коли не зумів послужити в ділах общинних чи на боролищах.

Утихомирене на певний час море людське захвилювалося, далі й зовсім забурлило. Хтось тільки перемовлявся з сусідами, хтось нарікав: що буде з ними, коли не стане й князя, чи інші годні заступити його, бути таким, як Волот? Старійшини ж радились тим часом.

— Княже, — сказали, — на те, щоб обоє ви брали жереб, є речниця віча. Ми не владні переінакшити її, доста, що переінакшили вже раз.

То було слушне пояснення відмови. А проте Волот думав зараз не про нього. Інше засіло в тім'ї: його вже не почитають яко князя. Дивно, не прийшла, як приходила свого часу, буєсть, не відчув у серці й гніву. Спустошливим холодом повіяло там, а ще — разючою малістю, чимось схожим на жаль.

"Боги світлі та боги ясні! — карався. — Як же це я, стільки повеліваючи, не завважив, що можу образити когось своїм повелінням? Були ж не просто собі заперечення, була й сувора, нав'язана нижчим за мене власна воля. Ано, всяке було".

Таки змалів, мабуть, духом, і примітно, Малка завважила ту малість і торкнулася його руки.

— Не печалься, муже мій, і не втрачай через ту печаль присутності духу. У парі нам надійніше буде іти в останню нашу путь. А вже боги знають, кого обрати з нас двох. Маю надію, що тією обраницею буду таки я.

— Надію?

— Ано, саме так: надію. Зайва я з-поміж вас, — пояснила перегодом. — Боги тоді ще прирекли мене, як позбавили спроможності бути матір'ю.

Цілився спростувати її казання: "Неправда то, не зайва ти, Малко!" Та спростуванням його не судилося злетіти з уст: підійшов старійшина і запитав, хто з них братиме жереб перший.

— Я, — похопився Волот і навіть відсторонив нечемним рухом жону свою.

Мабуть, звикла вже до того — визнавати за ним, яко за мужем, право бути всюду привідцею, не перечила, мовчазно зголосилася і ждала. Князь став тим часом між старійшин і пішов, оточений старійшинами. Був націлено-зосереджений, по-мужньому рішучий. Лише блідість виказувала: таки стривожений. Удає з себе ладного на все, насправді он який стривожений.

Коли ж став перед жертовником і вибрав своє, богами визначене, не повірив, мабуть. Зглянувся, подивований, із старійшинами й знову розчепірив пальці, дивиться.

— Така воля богів, — пояснили йому старійшини, забираючи жереб. — Не тобі, княгині Малці судилося бути принесеною їм у жертву.

Підносили над головою вибраний князем жереб й оповіщали люду, що гласить він, оповіщали й знову показували: дивіться, який є, знайте, як буде, а князь стояв, похилий, знічений, і не відав, як він гляне Малці у вічі. Нащо поспішив і сказав: "Я перший"? Хай би йшла і брала своє, брала й не думала, що він, муж, уготував їй таку стезю.

Коли набравсь-таки мужності й обернувся, жона стояла уже в оточенні воїв і мала в один лиш бік вільну путь — до намету. Була бліда, ніби на смертнім ложі. Лиш очі бігали сполохано й шукали когось у натовпі.

— Жоно моя, — ступив у її бік і покликав зболено.

— Знайди Богданка, — не стала слухати Малка. — Дівчаток не треба, Богданка знайди і приведи. Він у літах уже, маю проститися й сказати останнє напуття.

Кинувся на пошуки, та згадав нараз: він не підсудний уже, він — князь, і звелів іншим розшукати сина.

Усе, що було потім, було ніби вві сні: з’являлись і зникали лиця, чулись і гасли чиїсь слова, а йому жодного діла до них. Бачив ли