Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

не наготували. Коли справді маєш намір ждати речниці з Черна, чого поспішати, скличемо завтра.

На тому й стали.

Так узвичаїлося чи гординя не дозволяла тиверським князям радитися з людом, не князі, люд кликав здебільше князів на віче і мав із ними раду. Богданко, може, й не думавши, почав із того, що зламав отні норови, вийшов другого дня на змайстровану дереводілами вижу й оповістив усіх: привідця кочев'я кличе люд відселенський на віче.

— Братіє! — голосно звернувся до згромаджених довкола ровесників. — Кланяюсь вам доземно за те, що довірились мені в сумну для всіх нас годину і в такім сутужнім ділі — вести вас у світи й шукати землю-годувальницю в світах. Та водночас і питаюся: а що ж скажете ви своєму привідці? Яку, будучи на моєму місці, обрали б для всіх нас путь, у які сторони світу повели б?

Змовк і ждав. Та, видно, не ждало віче, що на нього покладуть княжу повинність. Одне — іти протореною вже стезею і зовсім інше — торувати її. Одне — перечити, коли кажуть неугодне твоїй мислі, і зовсім інше — мислити за всіх.

Мовчання видавалося таким глухим і таким тривалим, важко було повірити, що тут тисячі і тисячі.

— Волієм знати, що намислив князь!

— Ано! Оглашай, княже, свої наміри. Ми віримо тобі.

Його вперше назвали князем, і те полестило, ба збадьорило навіть.

— Одселяючи нас із землі Тиверської, старійшини казали: ідіть туди, куди приведуть боги. Чи прийняли ми ту їхню заповідь? А так, пішли на перший-ліпший клич, скорились першій-ліпшій раді — правитись за Дунай, у плодоносні ромейські землі. Тепер, коли є відселенцями, час, гадаю, зважити та помізкувати, чи є цей наш намір божим повелінням? Моя думка, братіє, така: боги противляться цьому наміру. Спитаєте чому? Скажу. Доки ми йшли до цього стійбища, на зближення з ромейською землею, та земля віддалилася від нас і на велику міру. Муж із полян, той, що перебував у Білгороді-Тірі і вертав учора з Тіри, заприсягнув богами: обри таки йдуть в обводи ромейської імперії, ромеї таки кличуть їх. Імператор озлоблений навалою склавинів, припертий до Теплого моря склавинами, тож або прийме нас і одразу ж скаже: "Ідіть супроти братів своїх, а наших кревних ворогів", або напустить на нас обрів і поллє нашою крівцею землю, якої так жадаємо.

Тому й кажу: чи варто іти в такий тривожний час за Дунай? Чи можемо полишити землю свою на поталу супостатові, зважаючи лиш на те, що ця земля не спроможна нині дати нам яства?

— Таж там, у Черні, йшлося вже про це, — подав хтось голос. — Сказали: "Ідіть, іншого рятунку не бачимо".

— Сказали тоді, коли не певні були, що обри йдуть таки в обводи ремейської імперії. А що скажуть нині, не відаємо. Ачей одумаються-таки й пришлють нам іншу речницю: "Тивер під загрозою вторгнення, не йдіть із Тивері". Вони на те і є мужами думаючими, аби розуміти, не в добрий час висилають із землі цвіт її раті... То ж і питаю вас, братіє: чи не пождати нам на цьому стійбищі нової речниці з Черна? Гадаю, встигнемо ще залишити обводи рідної землі.

— Правда твоя, княже, слід заждати.

— Ано! Пождемо сьогодні, завтра. Коли нічого не буде, тоді вже й підемо, куди скажеш.

Куди скаже... А чи підуть, куди він скаже? Он якою повсюдно німотною була перед цим тиша і яким голосним та дужим став по його речниці гомін. Сумніву немає: вічу до серця такі його думки, воно пристає до помислів і намірів привідці. Лишається домовитися з ним, що вдіють і куди підуть, коли стольний Черн не пришле свого гінця і не покличе їх назад. Перше, що радитиме, таки не йти в ромейські землі. Буде та його рада слушною чи неслушною, визначатиме все: бути чи не бути йому чтимим у роді своїм, уже осібнім і націленім на осібне життя.

Отож і почне з них, порад.

Богданко закликав содругів своїх до тиші і, перевівши подих та набравшись духу, став міркувати перед ними вголос.

Усі знають, підкорені римлянами, а нині підвладні ромеям землі в сусідній Мізії, як і в Дакії та Фракії, — багаті землі. Та чи ждуть їх, вигнанців знедоленої Тивері, на тих землях? Най отроки згадають: та земля, від Дунаю до Довгих стін, ба навіть до Теплого моря, належить двом володарям. Один із них — даки та фракійці, давні волостелини тієї багатої на сонце і злаки землі, другий — ромеї: сам імператор, церкви та монастирі, полководці імператорські. Чи ті два господарі поступляться землею, на яку заряться тиверці, з доброї волі? Не поступляться, її доведеться брати силою, лити за неї свою кров, як ллють її склавини в Іллірику, або ставати колонами на ромейських угіддях, а там, гляди, й рабами.

Тому й питає: чи затим ідуть вони з своєї землі, щоб занапастити себе рабством? Кожен мав стариню й чув, що казала бувала в бувальцях стариня: боги не благословляли людей на ратне діло, як не благословляли й поділ їх на рабів та рабовласників. Вони повелівали труд на землі, давали всім і кожному однакове привілля. Не злом і не татьбою славен світ, мудрість і добро — ото його окраса. А ще казала стариня: людина — вінець божого створіння. Посягати на неї, яко ж і на діло розуму та рук її, — все одно, що посягати на богів. То чи годиться тим, кого гонить із рідної землі безліття, хто спізнав та й спізнає ще, що таке довічна розлука з кревними, плач і сум по рідній землі, — чи годиться, питає, іти і сіяти ту розлуку, ті плачі з-поміж інших? Чи не ліпше і не достойніше буде перед пам'яттю роду, перед власним сумлінням, коли підуть і поселяться на котрійсь із незайманщин або там, де дозволять волостелини уже зайнятих земель?

— А є така земля, княже?

— Є.

— Вкажи нам на неї — і ми підемо.

— Муж із землі Полянської, довідавшись, хто ми і куди тримаємо путь, радив іти в полуночні краї, в землю полян подніпровських. Більше скажу: кликав іти туди, сісти родом своїм на обводах їхньої землі й жити за своїми законами та поконами.

— То чому вагаєшся, княже? Коли не покличуть привідці Черна, веди до полян.

— Вагатися є чого. Той же полянин не приховав, що жити маємо там не задаром. Князівство Київське — антська твердиня на сході. Тож так собі гадаю: землю нам дадуть, одначе й повеління своє теж дадуть. "Живіть, — скажуть, — на обводах землі нашої й будьте нашим щитом для асійців".. А я, зізнаюся, того не хотів би. Ані для себе, ані для вас. Чи ми, тиверці, перебуваючи в сусідстві з ромеями і постійно терплячи від ромейських вторгнень, не назналися ще, які то розкоші — жити на обводах, яке то безліття — ратний розбій ласих до поживи сусідів? Чи нам, що постійно жили в тривозі за своє життя і свої пожитки, годиться шукати й селитися в такій же, як і мали, землі? Ніде правди діти: то теж слов'янська земля і покони наші — антські. Там ми житимемо осібно, в сусідстві з своїм людом і не знатимемо тих утисків, що знали б у ромейських землях. Та чи варто спокушатися лиш на це? Раз уже сталося так, що ми опинилися в становищі людей, змушених шукати собі землю-годувальницю, то чи не годилося б шукати заодно і землю-мироносицю — ту, в якій ані ми не бралися б, прагнучи поживи, за меч, ані нам не погрожували б мечем, де мали б і мир, і спокій, і благодать?

Перевів подих, жде, що скаже віче. А віче, як і досі, мовчало. Такою несподіваною видалася всім щойно виголошена речниця чи такою аж надто знадливою?

— Ви зголосилися, — продовжував Богданко, не діждавшись одповіді, — зголосилися, кажу, аби я був привідцею в пошуках нової землі. То знайте: хочу знайти саме таку землю. Чи пристаєте до цих моїх намірів, чи згодні піти зі мною?

За цим разом мовчання було не таким аж надто вже й тривалим.

— Чом ні, — озвався хтось один. — Та чи князь певен, що така земля є десь?

— Маю бажання знайти, певність дадуть уже пошуки.

Звільна, ніби з долини, почав наростати гомін, і був він не з тих, що тішать: віче радилося, проте радилося окремо від князя.

Відчував, невтішність набирає та й набирає в ньому сили, переростає в тривогу: що принесе та велелюдна рада, невже незгоду? Одні міркують он уголос, інші питаються про щось у сусідів, ще інші вимахують руками, далебі, перечать. Кому, цікавий знати? Таки намірам князя чи тим, хто не згоден із князем?

Дива в цій раді, як і в ваганнях вічового люду, мало, гірше, коли врадять не те, що слід. Чи стане тоді у нього мужності, хисту бути князем на вічі і мужем серед мужів? Не вельми, мабуть. Ще й не перечили, а тінь неспокою вже бродить тілом. І мислі губляться. Правду казав вітець, бесідуючи колись із матір'ю: нелегка це ноша, князювання, та ще в такій землі, як Тиверська. Ідеш на січу — думай про всіх, печалься всіма і всім, повернувся з січі — знову те саме. А що мав із того? Ано, що? Ото тільки й утіхи, що знаний кожному, що була у серці певність— підпирає собою добробут люду, спокій і благодать землі. Ну, ще могли услати путь квітами, коли повертався з боролища зі славою, віддячити за кров і піт велелюдним пошануванням. Та ба, усе до часу. Влягалася радість переятої у супостата змоги — і князь уже всього лиш той, на чиїх раменах лежить повинність одповіді за всіх і все. Зважся, вчини не так, як велить закон та покон, — і люд той забуде, що ти вчора був уславлений, покличе на віче, а на вічі всього почуєш від нього і піт утреш не раз, доки доведеш кожному і всім, що ти не здирця і не тать. Ніби на суд ідеш і почуваєш себе там, на вічі, мов на суді.

"У вітця були підстави для нарікань, — стає на думці Богданко. — Воістину так: почуваєш себе, мов на суді. А що ж буде і як буде, коли віче не зголоситься іти туди, куди кличу? На кого і на що обіпруся, обстоюючи свої наміри? На мудру раду бабці Доброгніви, на те, що винесла з віків і що є мудрістю віків? А чи та мудрість у всіх одна? Он скільки отроків довкола вежиці, і що не отрок, то й свій рід, а в кожнім роді своя мудрість, як і своя правда".

— Пощо вагаєтесь, братіє? — не витримав таки Богданко і зважився схилити терези в свій бік. — Чи я лихого зичу вам? Чи мої бажання такі противні кожному?

— Бажання — марниця! — одважився котрийсь і дав одповідь за всіх. — Бажання не одного вже заводило в дебрі або валило в крутопадь. Обирай щось певніше.

Кому приємно, коли перечать? Хотів було крикнути невірам: "Слов'янський світ не кінчається на полянах! Захочемо — підемо далі: в радимичі, до кривичів на Ільмені. Землі ті