Дванадцять - Власюк Анатолій

Увечері, коли збиралася з роботи додому і неуважно переглядала деякі папери, згадала, що минає сім днів, відколи отримала того листа. Не знала, що ж такого натворила і чому мала покинути свою діяльність, але відчула, як тваринний страх поволі заповзає до її тіла. Ніби щось липке й гидке пристало до тебе, а ти не можеш його від себе відліпити. Минає дуже короткий проміжок часу, а тобі здається, що з цим відчуттям ти вже житимеш усе життя, яке тобі ще залишилося.

Десь ближче до другої ночі її думки яснішають, і пані нотаріус уже знає, що зранку піде до редакції "Дрогославської зорі" й залишить для публікації текст. Нехай читачі знають, що вона піддалася на шантаж негідника і задля врятування власного життя погоджується зректися посади і закриває в Дрогославі офіс нотаріуса.

Вона блаженно усміхається, ніби обманула самого Бога. Коли це надрукують у газеті – то, може, психопат відчепиться від неї? З такими людьми треба грати за їхніми правилами. Хочеш – маєш. Головне, виграти час. Ця публікація його заспокоїть. А там вона вибереться до обласного центру. Його, мабуть, вже упіймають. А якщо й ні, то все одно вона буде поза зоною його досяжності. Пані нотаріус переконує сама себе в цьому і вже під ранок засинає.

47

Зазвичай справу псують не рядові виконавці, а ті, хто стоїть над ними і постійно вимагає результатів, результатів і ще раз результатів.

Дрогослав наводнили представники правоохоронних органів із обласного центру та Києва. Місцевим ніколи було працювати, бо обслуговування начальства забирало не лише робочий, а й вільний час. Здавалося, логічним було би, якби вони приїхали тоді, коли в Дрогославі вбивали людей. Але чи то діяв принцип інерції, чи то бюрократична машина, як це завжди буває, пробуксовувала, але вони з'явились у місті, коли сам підозрюваний добровільно здався, а вбивства припинились.

Або всі жили в паралельному світі, або не вірили у правдивість того, що казав чоловік, який нещодавно повернувся із зони бойових дій. І все ж найпростішим поясненням такої з'яви прокурорів, есбеушників і поліцейських у Дрогославі було те, що обласне і київське начальство хотіло перестрахуватися. Ці люди не здобували нової інформації, а лише перелопачували ту, яка вже була, мало не щогодини доповідаючи своїм зверхникам. Складалась ілюзія, що вони здобувають нову інформацію, а насправді видавали порціями те, що ще залишилось. І чим менше залишалось інформації, тим меншими були порції, якими їх викидали нагору.

Київ вимагав координації дій різних правоохоронних органів, а насправді відбувалось елементарне дублювання функцій. Таке переливання з пустого в порожнє не дозволяло просуватися ні на крок у розслідуванні цієї справи, але складалося враження, що багатовимірний механізм злагоджено працює, а кожний гвинтик-людина виконує свою функцію. Звісно, це була ілюзія. Втім, найбільшою ілюзією є саме життя, так що порівняно з ним все інше видається дріб'язковим і незначним. Люди-ілюзіоністи виконують свою роль, щоби ніхто не здогадався, що життя є ілюзією. Але якщо хтось усе-таки це усвідомлює, то йому вже нема що робити на білому світі.

48

Нишпорка тільки-но прокинувся, коли зателефонувала двоюрідна сестра.

– Наталка зникла, – буденно і без емоцій, як йому здалося, сказала вона.

Він чомусь відразу уявив батька Наталки, який з усього розмаху б'є його в обличчя.

Розмова з двоюрідною сестрою нічого не дала. Звечора, розповідала та, лягли спати. Зранку вона прокинулась – Наталки нема. Всі її речі на місці.

– Ти не відчуваєш запаху, якого раніше не було? – обережно запитав Нишпорка і вцілив у "десятку". Він багато разів у своєму житті робив такі несподівані кроки, не вміючи пояснити сам собі, що насправді відбувається, бо звичайною інтуїцією тут не відкупишся. Ніби невідомі космічні сили посилали йому імпульс, а він лише виконував їхню волю і використовував ці підказки.

– Так, щось солодкувате, але приємне, – сказала двоюрідна сестра. – Раніше тут такого запаху не було. І голова не болить.

Отже, вони застосували якусь речовину, яка відрубала дівчат, а потім викрали Наталку. Вони – це хто?

Двічі зателефонував на її номер. Поза зоною досяжності. Навіщо знову викрадати Наталку, якщо її батько погодився взяти на себе убивства, яких не здійснював? Що вони ще задумали? Якими тепер будуть їхні вимоги?

Не встиг він ще свою думу додумати, як на дисплеї мобілки вибило невідомий номер. Чоловік з жорстким голосом попередив Нишпорку, щоби той перестав розслідувати цю справу, нікому не казав про Наталку, бо вона знову в їхніх руках, а краще нехай дивиться за сином, аби з тим не сталося чогось поганого.

Нишпорці здалося, що десь він уже чув цей голос, але ніяк не міг пригадати, кому б він міг належати.

49

Рішення треба приймати блискавично або взагалі не дослухатися до голосу розуму.

Нишпорка нічого не пояснює Славкові, а тим більше Киці, заштовхує їх до машини і їде до двоюрідної сестри.

Найгірше Киці. Вона боїться поїздок і немилосердно нявчить. Це заважає Нишпорці зосередитись на дорозі. А тут ще й думки про Наталку насідають. Славко втихомирює кішку, але все закінчується тим, що вона дряпнула йому обличчя. Він кидає її на заднє сидіння. Киця ще трохи там вовтузиться, безнадійно нявкає і замовкає, коли на неї перестають звертати увагу.

Пора відкривати карти.

– Я розслідую п'ять убивств, які сталися в нашому місті, – каже Нишпорка.

– Хто п'ятий? – запитує Славко. Нишпорка дивиться на нього. Він думав, що син узагалі живе в паралельному світі, і все, що діється в Дрогославі, його абсолютно не цікавить.

– Священик. Його задушили вночі подушкою.

Нишпорка дивиться на Кицю в дзеркальце. Та відчуває його погляд і повертає до нього свою розумну мордочку. Киця ображена. Нишпорка знає, що з котами треба говорити. Вони не розуміють мову. Їм це ні до чого. Але вони розуміють людей. Якби не Славко, Нишпорка, може, й поговорив би з Кицею, вилив би їй свої жалі щодо Наталки. Але зараз не до неї.

– Я відвозив Наталку до своєї двоюрідної сестри, – каже Нишпорка, і Славко з цікавістю дивиться на нього. Ото татусь дає. – Спочатку її вкрали, щоби батько взяв на себе усі вбивства. Він це зробив, і її повернули. Тепер, коли справа йде до суду, її викрали знову.

Славко мовчить. Таке враження, що він уже все знає – і навіть більше, ніж батько. Здається, він зараз скаже, що не треба їхати до двоюрідної сестри Нишпорки, бо вони там нічого путнього не знайдуть. Це буде лише втратою часу.

– І в чому я тобі можу допомогти? – нарешті запитує він.

Здається, Нишпорка тільки й чекав на це запитання:

– Ти казав, що Наталка не така, як про неї можуть думати. Що ти мав на увазі?

Він справді це хотів запитати? Невже нема більш важливих питань? Що з ним?

Син явно тягне з відповіддю. Обдумує кожне слово, яке має сказати? Вони вже в селі. Ось під'їжджають до хати двоюрідної сестри Нишпорки.

Дзеленчить телефон. Ігорко повідомляє, що втік батько Наталки.

Їх зустрічає двоюрідна сестра. У неї винуватий вид.

Славко щось говорить про Наталку, але Нишпорка не чує.

З відчайдушним нявчанням із машини вискакує Киця. Вона біжить до лісу. Спробуй тепер її наздожени.

Солодкуватий запах, який іде від хати, не вивітрився й досі.

50

– Що нового по "Дрогослав-Інфо"?

– Ми працюємо, пане генерале. Вдалося відстежити, що статті на сайт надходять із Московської та Ростовської областей, а також із Чечні. Очевидно, їх переправляють із Дрогослава на відповідні електронні адреси. Але сервери дуже захищені, нам не вдалося добратися до коду доступу.

– Ви хочете сказати, що Дрогослав став двадцять другим містом України, яким упритул зацікавились російські спецслужби?

– Почерк схожий, пане генерале.

– Якісь бачите особливості?

– Дванадцятьом відомим людям розіслані листи з пропозиціями відмовитися від посад, інакше – смерть.

– Не переповідайте мені телевізійні новини. Чотири вбивства. Я вже чув про це.

– Ці чотири особи були вбиті пострілом у серце. Двоє з них – із цього списку. Ще одна людина зі списку – священик – був задушений уночі подушкою. Ми перевіряємо дотичність до справи тих людей, які були вбиті, але до списку не увійшли.

– Отже, залишилося дев'ятеро?

– Так точно, пане генерале.

– Вся ця історія має якийсь стосунок до "Дрогобич-Інфо"?

– На ньому почали публікувати статті про вбитих. Випливають досить цікаві подробиці, особливо в коментарях.

– Добре, все в робочому порядку. Нараду завершено. Всі вільні. А вас, пане підполковнику, прошу залишитися.

Колеги дивляться на нього з подивом. Чого це якийсь задрипаний Дрогослав нині опинився в центрі уваги їхнього грізного відомства?

Підполковник підходить ближче до генерала. Той не пропонує йому сісти. Значить, розмова буде короткою і не призначеною для інших вух.

– Ви знайшли адміністратора сайту?

– Залишилося двоє осіб, пане генерале. Думаю, що до кінця дня ми його вирахуємо.

– Помилки не буде?

– Якщо співпадіння складе сто відсотків, то ні, пане генерале.

– Якщо з'ясуєте, хто адміністратор сайту, відразу доповісте мені, де б і з ким я не знаходився.

– Слухаюсь, пане генерале.

Збоку важко цокає настінний годинник, нагадуючи про вічність.

51

Нишпорці ще цього не вистачало для повного щастя.

Зателефонувала покоївка з готелю і сказала, що вона вагітна. Він ледве стримався, щоби не сказати: "А я тут при чім?". Добре, що зробив паузу, бо жінка витиснула із себе: "Я не знаю, від кого".

Нишпорка йде подалі від сина і двоюрідної сестри. За хатами відразу починається ліс. Тут спокійно і велично. Він змушує її розшифрувати те, що вона щойно сказала. Покоївка готелю каже, що була у гінеколога. У неї вже чотирнадцятий тиждень вагітності. Думала, що затримка від стресів, які вона пережила останнім часом. Порахувала. З'ясувалося, що того тижня кохалася з чоловіком, який знову поїхав на роботу до Польщі, і з ним, Нишпоркою.

– Що мені робити? – В її голосі він почув розпач. – Я не хочу аборту. Ми з чоловіком уже вісім років живемо, і я ніяк не могла завагітніти. А якщо дитинка буде схожою на тебе?

Нишпорці ще важко перемкнутися з думок про викрадення Наталки і втечу її батька, але він каже:

– Дитинка буде схожою на тебе.

Покоївка готелю сміється, а потім відразу плаче і говорить йому багата-багато слів, що зводиться до одного: вона дуже переживає.

Нишпорка дає їй виговоритись, насолоджуючись тим, що зараз ні про що не треба думати, бо все одно не вдасться це зробити.