Дванадцять - Власюк Анатолій

Уже минув перший шок після звістки про насильницьку смерть чотирьох мешканців міста. Люди тоді взагалі боялися зайвий раз вийти зі своїх квартир і будинків, а ближче до вечора Дрогослав фактично вимирав. Не було жодного зв'язку між убитими, не були зрозумілими й самі мотиви убивств – і це ще більше лякало мешканців. Багато хто – навіть найсвятіші – думали, що наступними жертвами стануть вони.

Звістка про те, що колишній воїн АТО зізнався у вбивстві чотирьох мешканців Дрогослава, заспокоїла багатьох. Нарешті, думали вони, вбивства припиняться і можна буде спокійно жити. І справді, після цього життя в Дрогославі помітно пожвавішало. Все більше й більше людей з'являлося на вулицях міста, у тім числі й у вечірній час.

Багато хто засуджував батька Наталки і з нетерпінням очікував суду над ним. Але знаходились і такі, які кивали на обставини: мовляв, якби не війна з Росією, цього в їхньому провінційному містечку не трапилось. Прихильників цієї точки зору більшало завдяки адвокатові, який захищав воїна АТО.

Місцеві радіо і телебачення, газета "Дрогославська зоря" постійно передавали і друкували інтерв'ю як не міського голови, то прокурора, як не начальника міського відділу поліції, то головного есбеушника Дрогослава. Всі в один голос запевняли, що ситуація знаходиться під контролем, а вони більше не допустять, щоби будь-який мешканець Дрогослава загинув насильницькою смертю. Звісно, їм вірили лише наївні. Таких було багато в місті. Саме вони були рушійною силою на виборах, обирали собі подібних, а потім з легкістю прощалися зі старою владою, втоптуючи її в болото чи змішуючи з лайном, як кому подобалось. Відтак обирали з легкістю нову владу, не покаявшись за попередні гріхи. Але чимало мешканців Дрогослава усе ж сподівалося на власні сили й розуміло, що якщо люди самі себе не захистять, то їм не допоможуть ні міський голова, ні прокурор, ні поліція, ні СБУ.

Якби люди в масі своїй були здатні до аналітичного мислення, вони б зауважили, що події в Дрогославі розвиваються за певним сценарієм. Ніби над усім цим стоїть ляльковод і смикає маріонеток за мотузочки, змушуючи їх виконувати нав'язувані їм ролі. На щастя, аналітично мислити може лише незначний відсоток населення, а тому вдається уникнути ще більшого хаосу й не прогнозованих дій, адже якби кожний був аналітиком, то розглядав би свій сценарій розвитку як єдино правильний.

Тільки-но життя в Дрогославі трохи нормалізувалось і більшість мешканців справді повірила, що вбивств уже не буде, містом розклеїли листівки. У них був опублікований список дванадцятьох приречених на смерть, у тім числі й двох уже вбитих, а також вимоги до ще живих покинути упродовж семи днів свою діяльність. Нове збурення людей фактично паралізувало Дрогослав. Про ситуацію в місті розповідали не лише всеукраїнські засоби масової інформації, а й багато світових.

На шпальти "Дрогославської зорі", в студії місцевих радіо і телебачення увірвалися ті ж особи – міський голова та керівники силових структур, бо ситуація справді виходила з-під їхнього контролю. З їхніх вуст лунали старі гасла, що ніхто з дрогославців більше не постраждає, але й лунала нова нотка: мовляв, знаходяться маніпулятори, які сіють паніку, видумують неіснуючі документи, переслідують поки що невідому мету.

38

Нишпорка розумів, що отці міста повинні себе захищати, що неіснуючий документ, про який вони говорили, таки є в реальності й люди обговорюють те, що бачили на власні очі.

Це неймовірно, але з кожним днем усе більше й більше людей вважало, що смертної кари заслуговують ті десятеро із дванадцяти, які ще залишилися живими. Кожному приреченому на смерть згадували якісь гріхи, правдиві й надумані, виправдання не сприймалися, присуд був остаточним і оскарженню не підлягав.

Натомість батько Наталки в очах місцевого обивателя перетворювався мало не на народного месника. Лунали поодинокі заклики випустити його, а найбільш гарячі голови вважали, що навіть без передвиборчої кампанії він стане наступним міським головою Дрогослава.

Ті, хто мав аналітичне мислення, перемкнули свою увагу на священика, адже той був третім знизу в списку, а, отже, після двох убитих ставав смертником номер один – і розуміння цього, мов епідемія, перекинулося на всіх мешканців Дрогослава.

Несподівано для самого себе отець Володимир відчув, що знаходиться у центрі уваги. Звичайно, він лукавив, коли казав, що не боїться смерті. За своїм філософським складом розуму священик був радше фаталістом, ніж істинно віруючою людиною: мовляв, що відбувається, те й має статись, і від долі не втечеш.

Його парафія належала до Української православної церкви Київського патріархату, і він найактивніше серед місцевих священиків виступав за заборону в Україні Української православної церкви Московського патріархату. Тепер же, коли його ім'я зусібіч обсмоктували, в церкві, де він правив служби, яблуку ніде було впасти, приходили люди з інших парафій і конфесій. Складалося враження, що ще за життя з отця Володимира ліплять святого і ніяк не можуть дочекатися, коли ж його все-таки вб'ють, аби впевнитись у своїй правоті.

Звичайно, він мав би задуматись, чому йому пропонують зректися сану, навіть якщо листа, на його думку, написала несповна розуму людина. Але тепер лише одна думка цілком володіла ним: хто був той невідомий, який під час сповіді зізнався йому, що вбив людину?

І якби на місці Нишпорки зараз опинився хтось інший, отець Володимир все одно висловив би йому свої жалі щодо цього чоловіка. Але Нишпорка володів безцінним, а тому, мабуть, Божим даром: він умів опинитися в потрібному місці і в потрібний час, коли необхідно отримати поштовх у розслідуванні справи.

Звісно, священик категорично відмовився від пропозиції Нишпорки десь сховатися на певний час, аби не стати наступною жертвою, але передав йому опис людини, яка приходила до нього сповідатись і зізналась у вбивстві. Найголовнішими прикметами були високий зріст і тонкі губи, що, здавалось, оперізували все обличчя. Щодо останнього, важко було зрозуміти, як це взагалі можливо, але Нишпорці здалося, що він знає цього чоловіка, проте ніяк не може усвідомити, хто ж це може бути насправді.

39

Коли справа заходить у глухий кут, дуже важливо знайти людину, яка не допоможе розв'язати проблему, але дасть у руки клубок, розмотавши який, можна дійти до кінцевої мети. Детективу залишається лише дрібничка: вчасно знайти потрібну людину. Якщо цього не зроблено, справа затягується або взагалі залишається нерозкритою.

Дружина Івана Івановича все життя була домогосподаркою. Звичайно, в очах дрогославського обивателя це мало негативне забарвлення. Тут ледве зводиш кінці з кінцями, живеш від зарплати до зарплати чи від пенсії до пенсії – а вона домогосподарка, виховує одного сина, куховарить, бо за грошики першого секретаря міськкому партії можна прекрасно жити і ніде не працювати.

Але не все так було райдужно в її житті. Вісімнадцятирічна красуня закохалася в Івана Івановича і завагітніла від нього. Іван Іванович тоді ще не був першим секретарем Дрогославського міськкому партії, а студентом третього курсу Дрогославського державного педагогічного тоді ще інституту. Їхній шлюб був вимушений, бо вона завагітніла, і батьки Івасика-Телесика, як вона й досі називала свого чоловіка, противилися цьому.

У неї ніколи не було сумнівів у тому, що вона кохає свого чоловіка. З роками це переросло у дружні стосунки. Щасливі ті сім'ї, в яких кохання з роками переростає у дружбу між чоловіком і дружиною. Але як і кохання має бути взаємним, так і дружба. Вона так само не сумнівалася в тому, що чоловік їй зраджував, особливо коли перейшов на партійну роботу. Доказів у неї не було, та вона ніколи б і не принизилася до того, щоби збирати їх. Але жінка, на відміну від чоловіка, відчуває зраду – навіть якщо майбутні коханці і коханки ще на шляху до цього. Здається, навколо витає цей запах – запах зради. Він найвишуканіший і найтрагічніший у своєму різнобарв'ї. Цей запах час від часу з'являвся в її житті – і це були найтужніші дні.

Розраду знаходила спочатку в синові, а потім у внучці. Здається, не було такої мами й бабусі, яка би не знала усіх секретів цих милих створінь. Їм не треба було навіть особливо розповідати про це, бо розуміння з її боку було абсолютним – з півслова, з пів-погляду. І чим глибше вона занурювалася в їхні теперішні таємниці, тим тривожніше ставало на душі.

Натомість Іван Іванович усе більше, здавалося, ставав схожим на того Івасика-Телесика, якого вона собі виплекала у власній уяві, жив собі дитинячим життям, у якому панували радість і щирість, і його, мабуть, абсолютно не цікавило те, що відбувалося навколо.

40

Вони зустрілись у звичному місці. Ресторан "Калина" на окраїні Дрогослава зберігав багато чужих таємниць. Ці двоє не переносили на дух одне одного, але змушені були співпрацювати між собою. У кожного була своя мотивація.

– Колишній футболіст Зеник Василевський не писав ці листи, – сказав Нишпорка. – Ось зразок його справжнього почерку, який я взяв у спортивному клубі. А ось копія одного з листів. Можеш порівняти.

Начальник Дрогославського відділу поліції вкотре пошкодував, що Нишпорка працює не в нього. Ці молоді слідчі лише надувають щоки, корчать із себе не знати кого. Це ж було так очевидно. Просто перевір почерк. Злочинець убиває колишнього футболіста, залишає в гаражі копії листів, які сам і написав, заводить слідство на хибний шлях. Не здогадались узяти справжній почерк Зеника Василевського. Йолопи! Трохи подумав, бо це слово могло стосуватись і його самого.

Сьогодні обід був за рахунок підполковника, бо колишній капітан дав йому значно більше інформації, ніж він міг поділитися своєю. Це не була гра в піддавки. По-перше, вони обидва розуміли, що справа є занадто серйозною. По-друге, підполковнику нічого було втрачати: або буде на коні, або з тріском піде у відставку на мізерну пенсію.

Марина, власниця ресторану "Калина", знала, коли можна підсісти до поважних гостей. Вона завжди відчувала, що про справи вже поговорили, а тепер її вихід. Це була жінка не першої свіжості, яка намагалася довести всім і насамперед сама собі, що ще молода.