Широкий шлях - Васильченко С. В.
Тільки що ж то, бувало, сяє, як золото, у цього жебрака-хлопця, як іноді загадається він, коли в темному кутку без світла? Може, як той казковий дурник, він виймає погратися і розгортає з ганчірочки чарівний золотий з діамантами перстень? Ні, то так сяють замріяні очі у хлопця після того, як часом зустрінеться у селі з тією кучерявою Оксаною, що колись приходила до нього гуляти в бур’яни. Оксана росла дівчина кароока, віїста, струнка, як очеретина. То весела, сміхотлива, а то осмутніє... То, було, підростаючи, почала його соромитись, одвертатися, зустрічаючись, а тепер знову дивиться смутними й пильними очима. Часом обізветься словом: «А ти, Тарасе, все учишся в школі?» - «Учуся, бодай я вже так не діждав учитись! Учусь і буду вчитись».- «Учись, кажуть, з тебе будуть люди». Гляне на босі ноги у виразках, зітхне: «Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє, бодай уже йому те да се!» Пригріє тими карими очима, осяє осмішкою, піде. І сирота Шевченко кілька днів носить у чорній сорочці під нестриженим білим чубом - нестриженим і нечесаним - два блискучих діаманти. Отож вони так і сяють у темному кутку.
* * *
Була панська неволя, проте не тільки те й робили люди, що плакали та журились. Було чути і пісні, і жарт, і веселий гомін - людей сила-силенна, не вмирати ж усім. А як почнуть говорити про панів, про бунти, або хто старіший почне згадувать про Гонту та Залізняка та про гайдамаків, зразу одчувається, що тут у панських ланцюгах закована сила, величезна, могутня, що її не задушиш, що хай трохи напнеться, то й ланцюги ті розірве, і панство те розвіє, рознесе, як порох. Не журиться, не плакати їм треба, а тільки зрозуміти й потягнути в один гуж. Панів тих жменя, а того люду, як моря. Як встане, як вигне спину... Та що й казать... Тільки поки що - цить... А тим часом топили свою неволю хто в тяжкій праці, хто в горілці.
Посеред села на горі майдан, на майдані дерев’яна церковця, обнесена зелено мальованим штахетом. Мимо церкви - великий курний шлях, з другого боку шляху «пустиня», поросла бур’янами, на краю бур’янів необгороджена хата. Полупана, хтозна-коли мазана, вікна побиті, коло вікон напівзасохла, калікувата, одним одна вишня, шляховим припала пилом. Над похиленими дверима дерев’яна напівзмита дощами й негодами табличка: «Керелівська церковна школа». Проте, незважаючи на сумний вигляд, школа другий день гуде на все село гульбищем: співи, гуслі, танки, аж земля од них стогне і бряжчать вікна. Люди тільки посміхаються в селі та кивають бровою на школу: дяки п’янствують...
Одразу двері на улицю одчинилися, і з сіней вийшов білоголовий хлопець - лице засмажене, темне, як мусянжеве, а очі голубі та ясні, мов аж сміються... Мов шматочки ранішнього неба. Хлопець без шапки і босий. Під пахвою зелена гранена сулія, на долоні - мідні гроші, які він уважно рахував другою рукою. Полічивши гроші, хлопець калоші закачав і вистрибом подався з гори в яр, де попід вербами була вбита стежка, що вела на другу гору. На тій горі ще здалека було видно корчму з веселими, як у п’яної жінки оч[і, вікнами].
Шинкарка Параска, висока, гарна молодиця, одіта в святкове серед будня, наміряла хлопцеві горілки, і почала розпитувати, нащо горілка. Хоче дяк ік менинам настояти на полині. П’ятнадцятого менини.
- Хто буде на менинах?
Хлопець почав розповідати, хто, на його думку, буде в дяка в гостях.
- Коли вже тобі твій дяк чоботи пошиє? - промовила шинкарка, глянувши на босі, збиті ноги у хлопця.
Той усміхнувся:
- Тоді, тьотю, як у спасівку 9 соловейко заспіває.- Далі розповідає: - Збираюсь я на ті чоботи, як убогий на кисіль. Халяви маю од старих чобіт, переда дядько Микита Маломуж подарував, як я читав псалтиря, на останнє збираю гроші, що перепадає мені за те, що читаю псалтир над мертвими.
- А багато перепадає?
- Де там - десята копійка, а останнє забирає дяк, бо це його дохід...
- Гірке, Тарасе, твоє панування, краще б до людей ішов у найми.
Хлопець зітхнув, хотів щось сказати, далі махнув тільки рукою і пішов. Вийшовши з шинку, став, загадався: чи зайти, чи ні? Може, краще до когось другого? Блиснули привітні очі: «Зайду!» І повернув од шинку туди, де стояла нова хата з гарним садком.
- А-а! Тарасе Григоровичу! - обізвався до нього ще молодий господар хати.- Ну, що будеш казати, пане піддячий?
Озираючи всі кутки кімнати, хлопець в той час казав:
- Прохав пан дяк, щоб або продали, або так дали сала та огірків.
- За гроші чи в борг?
- В борг!
- То скажи ж своєму дякові, нехай спершу сплатить за ковбасу, що брав на тому тижні.
Тарас осміхнувся: видно, він сам не йняв віри, щоб йому дали в набір. Тим часом в хату вбігла, цікавими карими очима озираючись, Оксана, смуглява, весела.
- Ач - то не докличешся в хату, а то побачила, що жених у хаті, то де й узялася,- не то пожартував, не то поглузував батько.
- Який жених? На чорта він мені,- сердито одказала дівчина,- аби що вигадать.
- А чим не жених? Подивилась би на нього,- дядько одступив, ніби милуючись на хлопця.
Вигляд справді був у Тараса не женихівський: нестрижена біла кучма, чорна сорочка, латані білі штани. А замість чобіт - болото на ногах по самі закачані коліна.
А ноги... Зразу не розбереш, що в болоті, ніби в чоботях.
- Знаєш, Тарасе, що я тобі пораджу. Сліпий лірник із Сміли шукає поводиря: якраз робота по тобі. Хоч не в’їжно, так уліжно. Та й псалми співати ти майстер.
Шевченко одчув образу, почервонів, опустив очі.
- Це ви, тату, дурне вигадуєте,- оступилась Оксана,- що це він - ні до чого більш не здатний, що ви його в старці посилаєте?
