Широкий шлях - Васильченко С. В.

роботу, про неволю, про злидні... Ясний надворі день. Ясно сонце світить, небо безкрайнє та синє, кує зозуля в лузі, а як усього того наслухається,- то й день йому стемніє, отьмариться сонце, і дерево зажуриться - осмутніє... Аж раптом заграє в ньому якась радісна сила, буйна й непокірна. Зірве хлопця із призьби, і помчить він круг майдану жеребчиком, іржучи й фицаючись... І весь сум з хлопця як вода змила. Оксано! Далі біжить до сусідиного двору, од воріт якого летить йому назустріч, радісно розставивши руки, вірний і постійний товариш хлопців, кучерявенька кароока Оксана. Летить назустріч, радіє, хвастає:

- Ба, глянь, Тарасе, що в мене є? - показує крамну безносу куклу, що тітка принесла їй з панського двору.- Це моя дитина, а ти будеш кум.

 

 

* * *

 

А на другий день в бур’яні Шевченко будує з булиги та коров’яків курінь. Збудував курінь, заплів його ромашками та глухою м’ятою, обполов кругом садок, поробив у ньому стежечки, посипав жовтим пісочком. Далі порозставляв у курені черепочки, скляночки з пасльоном та калачами, сів, дожидає гостей. А гість не за горами - за бур’яном на колодці сидить Оксана в довгій материній корсетці, з безносою «дитиною» на руках. Діждалась, коли її гукнув господар, запишалась, хусткою накрила сонне личко «дитині», пішла до куреня. Незабаром гості починають гостювати. «А випийте ще, кумо!» - «Не можу! Не можу, хіба трішечки! Ой, яка пекуча!» - «Закусіть, кумо, чим бог послав». Беруть із порожніх черепків, як із мисок, махають руками, плямкають губами, ніби п’ють і їдять. Планово, церемонно. Далі заводять злободенну розмову:

- Як у вас в полі і в городі, кумасю? Чи обсіялись, чи обсадились?

- Де ви бачили, куме! Ще й не починала. За тією клятою панською роботою світу не видно, вгору нема коли глянути. Чи скоро вже тая воля буде? Ви не чули, куме? - Стиха: - Ви не чули - кажуть, у Шандри яконома вбили?

Тут із бур’янів виглянуло зо три червоних од хвилювання й цікавості дитячі завожені личка; уважні, таємничі. Радісний вигук:

- Ось де вони! - І раптом гуртовий, добре зорганізований спів чи декламація:

 

Молодий - молода,

Як собака руда!

 

У дбайливого господаря є запас і про цих гостей: вхопив у кутку куреня в обидві жмені печиння, нагнав непроханих геть за бур’яни.

А матерям під хатою все видно і все чути.

- От здружили - і водою не розіллєш.

- Де ви бачили - там без Тараса і дихнути не може. Тільки прокинеться, не їсть, не п’є, зразу біжить на вулицю. З язика в неї не зіходить Тарас.

- Мо’ колись справді сватами будемо.

- Рано загадувати. Хай ростуть здорові.

Гукає:

- Оксано! Оксано! А йди, дочко, вечеряти.

Оксана:

- Дожидай, Тарасе, я зараз прийду.

Хлопець у бур’яні сам. Вже вечір, а йти небезпечно: розвалять «вороги» хатину.

Дожидає. Видно ставок. Із-за верб стиха вліз у воду місяць, почав полоскатись. Як запізнілий косар з пильного поля...

Було стемніло, знову видніє. Із-за чиєїсь клуні визирає повний місяць. Вибравсь вище, мов підпалив бур’яни - засяяли. Світиться, як гадючі очі, люта кропива, синім полум’ям палає гіркий полин, зелено висвічує запінена, скажена блекота. Високі будяки, як злодії, з кіллям... Страшно й цікаво... А що тут діється пізньої ночі? От би заночувати тут, коли б не гримали дома. Кулак під голову, ліг: «Я трошки». «Тарасе! Тарасе» - і чує й не чує... Може, причувається? Може, за годину, може, за мить - над головою шелест: Оксана?

Сердито й лагідно:

- Ось де він, заволока! Ану, вставай та зараз до хати! - Катря.

 

V

 

 

А святами - до діда. А тоді - до Оксани.

У старого Івана Шевченка, Тарасового діда, святами завжди повно людей у хаті: дід Іван грамотний, і в нього є велика книжка про святих мучеників. Дід Іван надіває олив’яні окуляри і починає повагом вичитувати про великі муки святої Варвари. Хто з бабів слухає, хто куняє, чоловіки дмуть люльки. Хтось дуже томлений за тиждень раз по раз хропе й кидається. Винувато озирається: «Ото, господи». Вікна й двері поодчинені, і знадвору чути веселий гомін на уличці. Тяжка й гірка була та панська неволя, та не тільки ж те й робити людям, що плакати та журитись. Часом і співають, і жартують, і потанцюють, а надто молодь. Бо то треба було б умерти, щоб усе тужити, а народу - сила, не вмирати ж усім. Чути у вікно - на улиці регіт, раз за разом поривами. Дедалі дужче.

- Це, мабуть, притисся Перебендя 1 з кобзою, піти послухати, що там вигадує старий дурень.

Кидає набік «Мінею», 2 виходить із хати, за ним, як курчата за маткою, чередою гості. Посеред майдану - гурт людей, старі, діти, молодь, обступили кругом старця - то німа тиша, то шалений регіт. Ближче - чути: тихий глухий старечий голос сипав якісь немічні жарти. Ще ближче - чути тихий веселий шум струн на кобзі, як живий вітер. Додає словами, аж гуцається:

 

Ой дівчина-горлиця

До козака горнеться,

А козак, як орел,

Як побачив, так і вмер.

 

Кінчив, витирає піт полою.

- Бач, старе луб’я, якої затинає! А вмирать! - хтось із старших в жарт докоряє старого.

Винувато старий осміхнувся, пригнув ухо до поводиря, щось питає сліпий. Певно, які зібралися люди. Одкашлявся старий. Поважно нахмурив брови, по-новому зашуміли струни... Залунав зміцнілий голос. Урочисто, як святе письмо:

 

Ой, тисяча сімсот дев’яносто першого року

Прийшов указ од цариці Катерини

З Петербурга-города...

 

Всі старі обличчя розцвіли, очі засяяли. Перезирались, смутно хитали головами - багато з старшого віку людей добре ще пам’ятали, як руйнувала Катерина ту волю козачу, Запорозьку преславну Січ. 3

Мимохіть піднімались шапки на головах вгору і по-вовчому загорались очі. Зразу одчувалось, що тут під кріпацькими ланцюгами буяє сила - велика, могуча, що її не задушиш, що тільки