Широкий шлях - Васильченко С. В.

та восени хата - стоїть край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повигинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід, од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур’янами зарослий. За садом ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий, тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині. Вперше по весні білоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти під яблунею надворі. Чуби в усіх, як обілений льон, очі, як квітки льону,- сині. Тільки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомоніти перед сном сусід і дивується:

- Це тільки вечеряєте? Що так пізно?

- Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся,- мати. Розповідає.- Зранку як пішло, то оце і досі немає: бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали - як упав у воду.

- Догляділи! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз сині винуваті очі.

- Нічого, знайдеться,- розважив сусід,- може, заснув десь у бур’яні. Проспиться - прийде.- І починає звичайні свої балачки: про панські звичаї, про золоту грамоту. Слухають в’яло, без охоти, тільки поблизу що шелесне, всі так і кинуться: чи не хлопець? Пройшли останні за плугами плугатарі, гурти дівчат із сапами. Осів тихий, зоряний вечір.

- Ну й де б їй дітись, вражій дитині,- не слухаючи сусідових балачок, тихо, з нудьгою казала мати.- Вечеряй, Катре, та підемо шукати знову.

Зарипіли десь вози, як у релі. Багато, мов з ярмарку.

- Що воно?

Раптом коло самого села луною вдарила в усі кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пісня:

 

А вози риплять, а ярма бряжчать,

А воли ремигають.

А попереду атаман

У сопілочку грає.

 

Всі забули на часину про хлопця, заворушились.

- Чумаки!

В селі бігли з дворів назустріч чумакам дівчата, діти, поважні діди з палицями. Тільки й чуть було:

- Чумаки! Чумаки!

Сусіди почали угадувати - звідки, аж поки чумаки замовкли.

Аж ось Катря підняла вгору голову і крикнула радісно і сердито:

- А ось і наш волоцюга! - Всі повернулись в один бік.

За перелазом біліла сорочка і блищали сині Тарасові очі. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тій головешці білий чуб, як льон.

Стоїть, не наважується йти до гурту.

Хмарні обличчя в усіх одразу просяяли.

- Де це ти був?

- Де тебе носило і досі?

- Де ти волочився?

Стоїть, мовчить. Оглядає свою хату - не впізнає, ніби після довгої кругосвітньої мандрівки.

- Де ж ти був оце - питаю? Чому не кажеш? - почав суворо батько.

Хлопець промовив стиха:

- Був у полі та заблудив.

- Бачили таке?

- Хто ж тебе привів додому?

- Чумаки!

- Хто? - Всі стовпились коло хлопця.

Хлопець розповів:

- Стрінувся з чумаками, питають: «Куди ідеш? Мандруєш?» А я кажу - в Керелівку! А вони й кажуть: «Це ти ідеш у Моринці, а в Керелівку треба назад. Сідай,- каже,- з нами, ми довеземо». Та й посадив мене на віз. І дав мені батіг волів поганяти...

- Бачили такого! Чумакувати надумав уже!

- І як воно згадало, що з Керелівки?

- Я ж казав, що знайдеться,- обізвався і сусід.- Такий лобатий не пропаде.

- Ну, почумакував, тепер бери ложку та сідай вечеряти,- сказав батько.

Хлопець тільки того й дожидав.

- Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого? - допитувалась мати. Мовчить та сьорбає з ложки, аж луна йде. Мати кивнула на нього батькові: - Як мотає! Наче три дні не їв.- Розмова між дорослими пожвавішала. По вечері мати послала дітям на горбку коло сіней. Полягали. Тарас в середину, з одного боку Катря, з другого - Микита. Мати сіла коло їх. Сусіди посідали на призьбі, запалили люльки, вернулись до своєї розмови. Тарас тим часом почав розповідати тихим таємничим голосом. Брат і сестра аж голови попідіймали. Крадькома прислухається мати. Далі, сміючись, до чоловіків: - Ви послухайте, що цей волоцюга вигадує: старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч, як корова в хлів. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой Тарасе, що з тебе буде?

- Всі на кутку кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряще вийде,- промовив сусід.

- Що вийде? - жартом обізвався батько,- розбіяка великий вийде - ось що! Ото чули про Кармелюка, а це другий буде такий.

- Це той, що в панів однімає та наділяє бідних?..

Починалася знову розмова про славетного розбійника, що саме гримів у той час на Поділлі. В селі затихало. Чути було інколи дівочий сміх на улиці. Коло хати і над хатою гули хрущі. Діти спали.

Як той артист, що дожидав, поки все кругом нього стихне, на все село защебетав десь поблизу соловей.

 

IV

 

 

І знову минає рік...

Не любив хлопець сидіти в темній хаті, не любив сумних розмов про злидні, про горе. Все, було, тікає з хати до сонця, на просторе. Одначе минути того не можна. Зберуться часом куткові молодиці та баби, посідають на призьбі, почнуть гомоніти. Сяде тута ж, коло матері, бігаючи натомившись, хлопчик, притулиться, слухає. Чого-чого тільки він не наслухається - все про тих же панів та їх економів: і як людей били - кого різками, кого канчуками, і як продавали людей, за собак міняли, засилали в Сибір, в москалі голили. А як почнуть про тяжку