Широкий шлях - Васильченко С. В.
* * *
Скоро мова мовиться, та не скоро діло робиться.
Який не був радісний світ хлопцеві, як не тікав він од тих злиднів, що завжди сиділи в рідній хаті, як він не одмахувався рукою од того суму, що лежав над людьми, одначе дедалі і йому часом тьмарився світ.
Перше горе, що отруїло хлопцеве серце,- злидні та праця матір поклали в домовину. Хлопця взяли од школи дивитись за меншими в хаті. Батько женився вдруге, взявши вдову теж із дітьми. В хаті почалися сварки, бійки, докори, плач - пекло, що завжди буває в хаті, де повно зведенят. Мачуха пильнує своїх, батько часом оступиться за своїх - сварка готова. Так-сяк жилось, поки живий був батько. Але ось застудився він у дорозі, помер слідом за матір’ю - сиротам не стало життя в своїй хаті. Найбільше перепадало Тарасові, як найстаршому, до того упертому, правдивому і гарячому перепадало найбільше. У хаті якось трапилась крадіжка - в перехожого москаля вкрадено 45 копійок грошей. Мачуха напалася на Тараса. Сама вона не могла справитися з хлопцем - попрохала одного з діверів. Довідавшись про це, Тарас утік з дому. Днів зо три ховався він, ночуючи по тих же густих бур’янах під зорями, читав вірші в своїй книжечці, малював у ній квіти й дерева, поки його одного разу не накрили там мачуха з дядьком.
Пригрівало вранішнє сонце, обіщаючи рівний, гарячий травневий день. Майдани пахли розпареними бур’янами, городи буяли зеленою городиною, як море! На городі підгортала картоплю з небогою тітка. Раптом ясний ранок пронизав дитячий розпачливий, обурений лемент.
- Тітко, що воно за крик? - турботно прислухалась Оксана, кинувши сапувати.
Тітка-молодиця сперлася на сапу, слухає.
- Комусь дають порки!
- Чуєте? - обізвалась за тином на улиці сусідка.- Це знову катують того безталанного Тараса. Впіймали сонного.
- Хто? За що? - захвилювалась Оксана.
- Та все ж за ті гроші, що вкрадено було у москаля. Уже йому і гроші ті вернули - продала мачуха хустку покійниці Катерини, і москаля того немає, а вона, відьма, і досі мучить того нещасного хлопця. Сама вже не подужа, так вона гукнула свого дівера Павла. Там, кажуть, катюга, що його й світ такого не бачив. То катував своїх дітей, а тепер за братових сиріт узявся. Впіймали хлопця, втягли в сіни та й чинять той глум. Та ще, може, й не він брав.
- Брехня,- гаряче обізвалась Оксана.- Казали ж, що то не він гроші ті вкрав. Діти бачили на улиці у мачушиного Степана.
- Якби то мати або батько, то, може б, знайшли правду, а то сирота. Хоч і не він, то кажуть - він!..
Лемент то затихав, то лунав дужче. Долітали якісь нерозбірливі слова. Всі одразу почули, вірніше, вгадали крик: «Рятуйте, вони мене закатують!» Крик гострий, вимогливий. Раптом у Оксани лице стало як піон, очі заіскрились. Крикнула:
- Тітко, біжіть обороніть.
Молодиці перезирнулись:
- А й справді! Як сирота, то вже його і замучити можна? Ходімо, Химо!
Незабаром на увесь куток задзвеніло два дружні голоси, сиплючи словами, як камінням:
- Хто ви йому такі, що взялися мордувати хлопця,- батьки чи судді? Раді, що нікому заступитись за сироту, то таке - хоч і каліч дитину? На громаді треба сказати про це.
Лемент у сінях сирітської хати замовк, і на улицю вискочив хлопець - Тарас Шевченко: лице в патьоках і в болоті, червоне як жар, гнівне, залиті сльозами очі мигтять блискавицями, чуб скуйовджений. Кричить, без міри обурений, ридаючи, давлячись сльозами, охриплим голосом:
- Це такий дядько? Це - рідний? Спалить такого дядька, щоб з душею згорів!
З сіней загомонів щось наставничий, богобоязний голос, у відповідь на який ще гостріше залунав Тарасів голос:
- І спалю! Хату й клуню - все спалю! А за що, по якому праву ви мордували мене?.. Не дядько ви мені, а кат!.. Не лякайте, не боюся...
Одійшов, сів, схлипуючи, на колодці, що лежала під лісою в бур’яні.
Сонце мовчки почало гріти його, розправляти нахмурені брови, сльози в очах сушити... Ласкаво, без слів.
Гнів минав, на велике чоло спливала глибока задума...
І після цього Тарас кинув рідну хату. За ним розбіглися, як руді мишенята, його менші брати і сестри, всі - хто куди, у найми.
Тараса непереможно тягнула до себе все тая ж обшарпана каліка школа, яка мала над ним якусь магічну силу, отож узяв він свій каламар, та липову таблицю, та крейду - пішов до школи прохатися разом і за школяра, і за діда-сторожа, який мав слугувати і школярам, і їх учителеві - дякові. Дяка-запорожця вже в школі не було, прислано з города другого, Бугорського, молодого, більш ученого, але лютого, гірше звіра, і п’яницю такого, якого, казали, світ не бачив. Він був одинокий, і служника йому треба було дуже, тому на Шевченкове прохання він погодився охоче. Далі казка стає ще сумніша. Почалося не життя Тарасові, а мука. Завжди голодний, у немитій сорочці, в драній довгій батьковій свиті, що одна залишилась йому після батька в спадщину. Казали, що, вмираючи, батько казав, що з Тараса буде велика людина або велике ледащо,- тому спадщина йому не допоможе... Босий і простоволосий зимою і літом... Дяк не дуже піклувався за свого учня-наймита, та й сам він, правду кажучи, жив мало чим краще од свого наймита... Тільки й того, що нап’ється за свій дохід, а проспиться, не то похмелитися - пообідать нема чого. Тоді він ганяв свого учня попідвіконню з мішком жебрачити, часом і сам із ним ходив, виспівуючи попідвіконню божественні вірші... А то посилав красти огірки в городах, яблука в садах, а то й курку десь у глухому кутку. А за невдачу серце зривав завжди на наймиті. Дня того не було, щоб не давав чубровки або ляща. Терпів усе хлопець, зціплюючи зуби: «Дарма, він учитель, я школяр - так давно повелося і тепер ведеться... А все ж таки я в школі...» По селу пройшла про хлопця недобра слава: «Ледащо»... Здушить у собі сльози: «Нехай... А
