Широкий шлях - Васильченко С. В.

А часом коло воріт заведуть з Катрею,- обоє голосні - луна на все село іде:

Іще сонце не заходило,

Наступила темнота...

Ішов якось дяк од титаря, косоокий, величенний, старі люди казали - на запорожця скидається, спинився, слухає:

- Що воно ото за підголоска виводить, не розбереш - хлопець чи дівчина? - питає людей, що сидять на призьбі.

- То так виводить мій Тарас,- обізвався Григор Шевченко, що сидів у гурті.- Малий, ще оченашу не знає, а до пісень, як старий.

- Добрий співака вийшов би. Хоч би й до архирейського хору,- гомонить до людей дяк.- Треба вже, щоб до школи посилали хлопця, а не на улицю.

- Та це ж думка на цю зиму прохати вас, пане дяче... Він уже охотиться до книжки і до школи. Другі діти не хочуть, плачуть, а він уже набрид мені, щоб одвів у школу.

- А скільки йому на роки?

- Уже дев’ятий.

- Ого! Пора. Вже давно слід було посилати.

* * *

А восени сидить Тарас за граматкою між школярами в дяковій хаті, ляскає указкою то одного, то другого, коли одвернеться дяк. Лобатий, чуб білий, як пшениця кучмою, лице смагляве, вилискує, як чобіт, а очі ясні та сині, як на росі льон. В школі тільки його й чути. Стрінувся якось на хрестинах із дяком Тарасів батько:

- А як там, пане дяче, мій Тарас?

- І не приведи господи, що за гайдамака росте. Часинки не посидить тихо. Уже йому й достається од мене - не помагає. Нащо краще: кладу під різки, а він просить: звеліть придержати мене, а то, їй-богу, не влежу.

- Та він у нас і не такий уже розбіяка, як його уславили: як до нього добре - він удвічі добрий. Тонкослізний - що жалісне почує, зараз плакать. Ну й упертий, нема чого ховати, як стане коли на своєму, як тур. Ну, а як йому грамота, пане дяче?

- Грамота йому - в руку. Пам’ять добра. Коли б смирніший - кращого б і не треба.

- Та й я так гадаю, що грамоту він поборе: грамота ведеться в нашому роду. Що з нього буде, пане дяче?

- А що ж із нього буде: попа не вийде, а паламар вийде добрий. Щось вийде, а що - буде видно колись. Побачимо, який він буде в письмі.

* * *

Нудна була наука в тодішніх школах, нудна і тяжка, учили з-під різок, по церковних книжках, старим, довгим способом: буки-аз-ба. Проте малий Шевченко брався і до цієї науки охоче. Він одчував інстинктом, що за цією дяківською безтолковою школою десь далі ховається справжня наука - ясна, радісна... і цей чарівний світ, мов магнетом, тягнув до себе крізь убогі грати дяківської школи. Цікавіша для учнів ставала наука, коли після часословця 7 і псалтиря 8 в школі починали учити «скоропису» - писанню. «У сусіда хата біла»,- напише дяк на таблиці,- переписуй! Було чисте свято. Для школяра Шевченка після довгої і нудної церковщини це була справжня утіха. Папір був тоді дорогий, а кріпаки бідні, отже, грамотіям залишались для науки стіни, ворота, двері для шкільного писання.

Одного разу, прибираючи дякову «світлицю», Тарас набачив у дяка грубий зшиток синього паперу. Ще раніш хлопець помітив, як дяк щось у нього вписував. Школяр почав розглядати написані рукою дяка псалми, щедрівки, пісні, вірші... Сидів над ними хлопець, мов прикипів, поки почув, як грюкав дверима дяк. З нього школяру здаля одкривалась таємниця, як творяться на світі книжки. До жаги забажалось школяреві зробити самому таку книжечку, обмалювати візерунками і вписувать в неї ті пісні та вірші, що йому припали до вподоби. Це був перший прихований потяг до словесної творчості, що в першій своїй стадії заміняється копіюванням і вибором чужих творів... Потяг непереможний, жагучий... Хлопцеві мріялась, навіть снилась мальована, позолочена книжка, у яку він по своїй вподобі уписував вірші. Коли ж мрію захотів реалізувати, довелось дечим поступитися. Ось чим. Справді, де того взяти золоченого паперу? Була б добра книжечка і з абиякого, та й того де візьмеш? Прохав дома - не дають, мати захворіла, лежить, кажуть, зажди, коли намолотимо хліба, то повеземо до Буслав’я, продамо. Дожидай, коли то буде, а тут - нетерплячка жити не дає. Аж помарнів. Ходить з потуманеними очима, і одна в нього думка - де б узяти тих кілька копійок, хоч на один аркуш... Згорнув би його вшістнадцятеро, і була б хоч невелика, а все ж книжечка. І раптом йому пригадались в суднику за мискою дякові мідяки. Аж жарко стало. «Красти?! Ніколи в світі! Що це я?» А йому ніби хто нашіптував: «Ну то що, як красти,- зате буде книжечка, бо інакше де ж дістанеш?» - «Ні, ні, я не хочу!» - крутив головою і махав руками хлопець. Але якась груба сила вхопила хлопця і, як руками, турляла на крадіжку, і не було сили в малого змагатися.

І ноги тремтіли, і серце билося, як не вискочило, як ліз малий Шевченко до дяка у вікно, як той пішов до вечерні. Лице горіло од сорому. Ніби хто кресав його по щоках, по плечах, по руках. «Злодій! Злодій! - докоряв він себе.- Ось зараз упіймають, поведуть до розправи». І все навкруги, здавалось, гукало: «Злодій! Злодій! Схаменися, що це ти робиш!» Проте невблаганна, деспотична сила одчинила сміливо вікно і швидко й рішуче пхала його в хату. «Дарма! Хай і злодій, а книжечка буде-таки!» Мов у сні все те діялось... Добре опам’ятався тільки тоді, як, щасливий і радісний, сидів з маленькою книжечкою в бур’яні, виспівуючи і вписуючи в неї слова колядки:

Шедше тріє царі

Ко Христу со дари,-

Ірод їх пригласі,

Куда ідуть, іспросі...

Про свою крадіжку навіть забув... Одмучився,- є за що!

Згадав він про неї через довгі роки, пробуваючи в неволі. Згадав і зворушливо каявся перед всім світом, смутним жартом