Широкий шлях - Васильченко С. В.
Між старими тута ж вертяться діти, намагаючись угадати, чого це старі так затурбовані. Мало що розумів і малий Тарас Шевченко з того, що співав кобзар, проте і в нього ворушилось у грудях щось гаряче і завмирало чогось маленьке серце.
Вирядили кобзаря, погомоніли, почали розіходитися. Вертається до своєї хати і дід Іван з своїми гостями. Сідає, зітхнувши, за стіл дочитувати пекельні муки святої Варвари, Євстафія Плакиди. Цікаве життя, аж дух захоплювало. Тільки не ті вже думки в слухачів - видно по гарячих очах. Ще цікавіше. Сидять, як у якомусь сні. Хтось мимохіть перебиває читання.
- Що правда, то правда - мучили й тоді добре, тільки усе ж, мабуть, на палі не садовили.
- Не додумались,- одкашлянувшись, додав, мов прокидаючись од сну, хтось другий і засміявся.
- Або, кажуть, пекло! - раптом, одсунувши убік книжку, міняє тон сам читач. Святобливий вираз - як вітром здуло з його обличчя. Мов і не він.- Не на тім світі, на цім розвели його пани над нашими душами. Пан - гірше чорта, той не видумає на людину такої муки, як пан. Ну, вже як і їх попадуть у руки - не помилують. Народ терпить, а як терпець увірветься - хай тоді не просять - не помилують.
Раптом слухачі мов ожили, очі в усіх заграли. Один за другим:
- Діду Іване, а розкажіть про Коліївщину! 4
- Еге, про Залізняка 5 та Гонту! 6
- Про гайдамаків, ви ж, кажуть, теж були в гайдамаках.
Дід замріяно:
- Еге ж! Гайдамаки! То були люди! - одсунувся далі од книжки, тряхнув чубом.
Каже:
Хвалилися гайдамаки,
На Умань ідучи,-
Будем драти, пани-брати,
З китайки онучі...
І святе письмо лежить забуте, дід починає розповідати про ті часи, коли гайдамаки панів різали та палили, як ножі святили, як вирізували Умань. Слухали сусіди, німіли од жаху, чуб здіймався вгору.
А то чиї там оченята горять у кутку на припічку, як іскри? І не дише.
- Тарасику, і ти тута? Іди, сину, надвір гуляти, чого ти між старих затесався? Тобі ще рано таке слухати.
Тарас крутить головою: «Не хочу!»
Дід:
- Хай слухає, виросте - своїм розкаже дітям та онукам.
І не виходить до самого вечора.
А вночі не спить, ворочається.
Мати:
- Чого не спиш, Тарасе?
- Мамо, гляньте: ніби щось горить у панських будинках?
Мати злякано до вікна:
- Де? Вигадуєш, нічого там не горить. То місяць... що це тобі в голову зайшло? Спи!
Перегодя знову:
- Мамо, а де тепер живуть гайдамаки?
- Які там гайдамаки? Наслухався, що старі говорять, а тоді щось йому увижається, не спить! Це, мабуть, ходив сьогодні до діда? Еге ж - ходив?
- До діда...
- Я ж так і знала. То ж дід теє розказує, що давно колись було, не тепер. Тепер гайдамаків уже немає. Половили та повбивали. Спи.
А на ранок в хлопця з насоняшничини рушниця за плечима, в руках загнута з лозини шабля. Ходить у бур’яні, рубає панам мечем голови з плечей. Підійде до коров’яка: «Ти пан Дашкевич?»,- «Я! Прости! Не буду!» Летить голова з пліч. До другого: «Ти пан Висоцький?..» - летить голова. Стоїть будяк, чорний, аж світ отьмарює. «А це буде їх цар». До нього: «Проси! Не хочеш?» - і царева злетіла з пліч голова, як галка. Біжить Оксана, умита, чепурненька.
- Тарасе, що, ти робиш?
- Який я Тарас? Я - гайдамака!
- Що ж ти тут робиш?
- Не заважай! Бач - панам голови рубаю.
- І я! І я!
- Ну, добре, хай і ти будеш гайдамачка. На рушницю, стріляй.- Бере, цілиться в будяк.
- Бу-бух!
- Трах! бах! рубай! бий!
В бур’яні закипіла війна - тихий відгук далекої гайдамаччини.
- Оксаночко, я розкажу тобі казку.
* * *
Звенигородщина - співучий куток України, в ньому Кирилівка не останнє в цьому село. Тарас Шевченко ще змалку купався у тих віршах невідомих поетів, що звуть їх народними піснями. Батько сам чумакував, часто про того чумака, що занедужав у дорозі, [співав], тітка - про сербина, що намовив дурну дівку отруїти брата. Обіщався сватать, а як отруїла, заспівав їй іншої:
Як же тепер сватать,
Що ти тепер гірше ката,-
Що ти тепер гірше ката,-
Отруїла свого брата...
Сестра Катря - на городі од початку до краю виспівує легенду про брата та сестру, що звінчалися, не впізнавши одне одного, потім виросли цвітами:
Підем, сестро, горами,
Розвіємось цвітами.
Ой ти зійдеш - синій цвіт,
А я зійду - жовтий цвіт...
Будуть люди цвіти рвать,
Будуть з нас гріхи знімать.
Прийде вечір - всі улиці в селі аж гудуть піснями: на одній - про ту Марусю, що з-за моря зілля бажала, на другій - про те, як підмовляють козаки з собою дівку, десь ще на одному - не то співають, не то вичитують тягучим голосом - сім загадок. Ранком вийдеш за село. Там, вибираючи коноплі, бабуся шамкає беззубим ротом баладу про лиху свекруху, що закляла невістку, і та стала тополею:
Не вибрала льону, не пішла додому,
У чистому полі заночувала.
До білого світу тополею стала...
Там чабан на горі про своє бурлацьке життя вигукує на весь степ:
Та нема гірш нікому,
Як бурлаці молодому.
А почнуть грати в селі весілля - ціле море пісень. Сумних і веселих, до танку - всяких... Ще до ладу говорити не навчившись, Тарас
