Українська література » Класика » Широкий шлях - Васильченко С. В.

Широкий шлях - Васильченко С. В.

Читаємо онлайн Широкий шлях - Васильченко С. В.
у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи - насупився, не витираючи довірливо сліз.

- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, і потім самій стало сором. Як пішов, то мені так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти співаєш, то ще стало жальчіше. Аж сюди оце прибігла.

Шевченко мовчав, не витираючи сліз.

- А я й не знала, що ти такий тонкослізий. Я думала, як гайдамака, то він і не плаче.

- Я не гайдамака,- тихо одповів хлопець.

- А хто ж?

- Старець! Піду в старці,- сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собі.

- Вигадай!

А в Шевченка вже в очах стояв лагідний, мрійний блиск.

- А що ж? Навчуся грати на кобзі та й буду ходить по селах, як Перебендя.

Оксана дедалі все більше дивувалась:

- Та хіба ж ти каліка? Перебендя сліпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.

Та Шевченко вже захопився цією думкою й імпровізував:

- А очі мені люди виб’ють, то й буду сліпий. Скажуть - нехай сироті сонце не...- Шевченко не доказав, захлипав.

Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати:

- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!

Тарас випручав із обіймів непокірну нестрижену голову.

- Виб’ють очі, щоб сироті сонце не світило. Всі одцураються од мене, покинуть... Кому потрібний сліпий неборак...

Дівчина закусила губу, в очах зразу повно стало сліз. Не втерпіла - заридала:

- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бідного, водити...

Обоє плакали в бур’яні: поет і його доля.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

- Тарасе! Тарасе, чортів сину!

З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в одній розірваній сорочці, і давненько гукав у бур’яни.

- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.

Незабаром з бур’янів виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбік червоні заплакані очі. Здається, одразу закував себе в сталь: міцний, упертий.

- Чого? - сердито спитав він.

- Що, тобі нема чого робити, що ти виспівуєш по бур’янах? Я тобі ще вчора казав, щоб одніс мої чоботи до шевця. Ти одніс? Я тобі казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди після підеш, а зараз біжи до дяка в Лисянку. 10

- Чого? - блимнув знов очима поет.

- Будеш прохати на іменини і візьмеш цимбали.

- Як дасть. Той раз так струни порвали.

- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога мені тут, а друга - там! Чуєш?

Пішов Шевченко, похиливсь.

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

В тому кутку України, де село Кирилівка, завжди було багато між людьми малярів. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Діти завжди люблять малювати чим попало і на чому попало, а по тих селах надто: скрізь по селу ворота вимальовані крейдою, а білі стіни - углиною. Малював, бувши малим, і Шевченко: хати, церкви, дерева. Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тільки тепер, коли вже він був чималим і служив у дяка.

Було так. Кирилівський дяк послав хлопця в Лисянку позичити цимбали і прохати на іменини. Той цимбалів не дав і на іменини приїхати не обіцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: він сидів у повітці, і на дошці починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. І коли на мертвій дошці з-під пензля маляра виглянули людські очі, мов із туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пішли поза спиною: маляр видався йому за чарівника. Він вперше одчув ідею творчості. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, 11 в цьому розумінні Рафаелева мадонна мало чим більше вплинула б на молодого хлопця, ніж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навіть тоді, коли він, вирісши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь світ майстрів. Головне - загальні принципи, а вони одні і в кирилівського дяка, і в італійського генія.

Огонь пішов по жилах у хлопця, і він ясно одчув у собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на світі, не хотів би ні слави, ні багатства, аби тільки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж він і почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одігнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дітей, що дряпались на моріжку і верещали, і промовив охоче:

- А чому й ні! Мені вже давно треба учня.

- Коли ж можна прийти? - загорівся хлопець.

- На мене, то хоч і завтра! Батько чи мати є в тебе?

- Ні, я сирота.

- Тим краще - сам собі хазяїн.- Давши пару голубенят, що їх прохав в нього кирилівський дяк, маляр, проводжаючи хлопця аж за ворота, наказував: - Гляди ж, Тарасе (вже довідався, як і звать), я ж уже не буду когось шукати - на тебе буду дожидати...

 

 

* * *

 

Бугорський не дуже запечалився, почувши, що не буде цимбал на іменинах: «Удавиться

Відгуки про книгу Широкий шлях - Васильченко С. В. (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: