Широкий шлях - Васильченко С. В.

вам немає - оддайте мій товар!

Дяк по-злодійському осміхався, оглядаючись на всі боки:

- Халявки тобі дано за те, що ти читав у Малодіда по мертвому, а що тобі дають за те, то дохід дяківський, мій! Второпав?

- Та ваше ж вам оддано: я ж копу грошей передав вам, а товар чоловік мені подарував, побачив, що я у вас другий рік ходжу босий! Це так по-божому? Це так вичитали в святих книгах? Читаєте людям, щоб не крали, а самі крадете.

Дяк вирвався з обіймів свого приятеля, скочив з полу, заскреготав зубами:

- Ану, мовчи, тобі кажу! Єретик! Тебе спалити треба, ти безбожник! Змій!

- А ви - самі злодій! Украли в мене...

Дяк кинувся на хлопця, як звір, і, ще не добігши, махнув, аж сам спіткнувся, рукою, зачепивши Шевченка по щоці.

Хлопець вирівнявся, в очах блиснули гострі огники, зиркнув на пляшку, на рубель, що лежав на припічку.

- Ану ще?

- Що? Мало? На тобі ще! - Дяк замахнувся, щоб ударити знову, його за руки вхопили гості.

- Та й нащо це? Краще - миром. По чарці випиймо та й уся рахуба. Помиріться, поцілуйтесь.

Дяк рвався з рук, хитав головою, махав руками:

- Пустіть!.. Сокрушу, акі... Який-небудь попихач... раб... Що він собі думає, що він розумніший за мене. Що він чуб угору зачісує, що він свій драний капелюх перешив на панський лад, то думає - панич? Мразь! Попихач! Раб лукавий і лінивий! Мало я поров тебе різками... Пустіть мене, я йому зараз, цеї минути одсиплю сто... ні, двісті...

Тарас як зціпив кулаки, так і стояв нерухомо, як камінь. Здається, щось думав. Далі глибоко зітхнув, вголос:

- Ну підожди ти, чортів дяче, ти мене будеш пам’ятати!

- Що, спалиш? Люди добрі, чуєте: він хоче мене спалити! Це розбійник! Це гайдамака! Ви його не знаєте... Він усе може. Він свого дядька хотів спалити. Бідний чоловік тепер не спить.

Шевченко хряснув дверима і вийшов із хати. Перейшов сіни, зайшов у клас. У класі тхнуло мишами, житніми сухарями. В темряві видно було довгий незграбний стіл, ослін коло нього, довгі лави під стінами. Стіни оббиті малюнками із біблійної історії. В кутку - ікона: Христос благословляє дітей. Перед іконою - лампада. Під іконою на залізному гаку - пучок різок. Причуваються хлопцеві дзвінкі голоси: буки-аз-ба, віди-аз-ва. Далі пронизуватий дитячий виск, виляски і угнивий, буркотливий бас: «Помні день суботній...» Ой-ой-ой! Скільки пережито!

Шевченко сів край столу. Що він не буде тут і дня більше - це вже вирішено. Стоїть друге питання на черзі: як достойно оддячити тобі за науку, благий учителю і наставниче... Дивився у бите вікно на зорі. Чекав. Знову чути було співи, знову земля гула од танку, знову регіт... Далі рипнули двері, ринуло п’яним сміхом і гомоном з хати... Знову двері хряснули. Затихло. Хлопець вийшов у сіни, тихесенько прочинив двері в хату. Догоряє каганець. В хаті тихо, тільки чути різноманітне хропіння. Один гість - під лавою, другий - на полу. Пан хазяїн простягся на соломі коло печі. Хлопець тихенько вернувся в клас, висмикнув кілька різок, пішов знову в дякову хату. Там поклав різки на столі, рушниками зав’язав дякові ноги, потім руки, далі взяв різки, поплював на руки і почав чесати, не дивлячись по чому - по руках, по ушах, по лицю, по колінах.

Голосно, чітко, божественним голосом, причитував:

- «Помні день... суботній... єже... святити... його».

- Пробі! Рятуйте!

Дяк засіпався, щось мимрив п’яним голосом, качався по хаті, намагаючись встати, крутив головою, плямкав ротом... Одчитавши тройну порцію, хлопець плюнув і кинув побиті різки на дяка. Взяв свою скриньку, взяв дякову книжечку з малюнками (хай буде за халяви) погасив каганець і вийшов із школи.

Оглянувся на школу: прощай, проклята! Справді спалити тебе тільки. В селі вже спали. Тихими вулицями вийшов на широкий шлях, далі звернув на узгін, пішов між темними житами. Тихо й помалу, крадькома виявляли себе сонні жита, ніби хтось, підкравшись, здирав із них укривало. Глянув убік - палав уже край неба. Виднілась рясними садами в тумані Лисянка. З садів висунули голови, як сторожа, тополі. Як свати в рушниках, блиснули на церкві хрести.

Забув про школу Шевченко, думав за нове: яка то доля буде в малярах! Мріяв: «Буду пильнувати, за рік, за два вийду на маляра, а там...» Роса пече босі ноги, скринька ріже плече... Не чує...

 

VI

 

 

Не так воно було, як думав Тарас. Замість того, щоб привчати учня до малярства, дяк зразу повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти. Тарас не знав, що в усіх ремісників так велося, що учень мусив років два-три одробити йому за хатнього наймита, а тоді вже хазяїн почне вчити його свого ремества. Днів зо три попотиривши воду з Тясмина на круту гору, Тарас запитав дяка:

- А коли ви почнете мене вчить малювати?

- Швидкий ти хлопець, так уже і вчи. Спершу ти мені послужи за науку років три, а тоді вже я буду вчити. А то навчи тебе зразу, то тоді чорт тебе й бачив. Порядку не знаєш.

Тарас побачив, що з такої науки добра йому не буде. Покинув цього маляра - пішов до другого в село Тарасівку. «Цьому хоч і робить буду, то принаймні маляр, кажуть, на всю округу...» Аж і тут Тарасові не пощастило. Славний маляр подивився Тарасові на ліву долоню і рішуче промовив:

- Ні, хлопче, я не візьму тебе за учня.

Серце Тарасові стиснуло:

- Чому, дядюшко? Я б слухався вас, я б шанувався, робив би все, що звеліли. Прийміть!

- І не проси - не прийму.

- Та чому ж не приймете?

- А тому, що все одно маляра з тебе не буде. Та не тільки маляра - не буде навіть шевця або бондаря. Талану немає в тебе, долі. Нічому ти не здатний. Іди в старці.

Мов по голові чим ударив він хлопця цими словами.

- Невже справді ледащо з мене? - аж на душі похололо.

Пішов Тарас смутний, приголомшений. Іде, плаче: «Що мені