Широкий шлях - Васильченко С. В.

- роздивився - не на мене шитий...» - «Ну, вже як і ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцеві й очі повилазили!» Регоче гурт, сміється Тарас. «Ех! Та нехай же і той сирота у драній свиті раз спуститься з гори!» - гукає він і, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бігу, гуцає в саму гущу саней, падає горілиць на чиїсь коліна, на руки, на ноги... Вереск, метушня, цілий рій блискучий навкруги очей, а між ними чиїсь засяяли, як зорі... Чиї це? «Оксана!» - впізнав Тарас, і все в голові завертілось. Що воно? Сани, здавалось, шуміли й свистіли на одному місці, на одному ж місці гуцали зорі, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так біжать-біжать, поки ворота стукнулись об сани і стали. «Приїхали!» - хтось гукає, і всі починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбігла на гору, а над нею десь високо-високо зірок-зірок у темному небі, як золотого маку... Хтось рідний, радісний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тільки одчуває, як радісно серце забилося. Сіпає його за рукав: «Чуєш чи ні?» - Кидається, як зі сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новій свиті, в червоній хустці, аж дух забило. Ніколи ще такого не бачив. «Що таке? - «Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селі?» - «А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервоніла. «А хіба ж ні! Я думала, що ти розсердився отоді та й змандрував із села. Де ти, питаю, був оце?» - «Тепер я у Хлипнівці. Учуся на маляра».- «Таки на маляра?!» - і очі в неї засяяли. Тарас нашвидку розповів, що затримка тільки за дозволом од управителя. Завтра зранку він піде у Вільшану. Оксана хотіла іще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору. «Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона і почервоніла. Тарасові теж у лице вдарило жаром. Стиха: «А де?» Трохи вернулась, щоб другим не було чути: «У вербах, на ставу»,- одними губами, і побігла вгору доганяти сани. «На добраніч!» - гукає він до гурту. «До завтрього!» - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, і тільки десь унизу самі собі рипіли на снігу чоботи, приграючи і приспівуючи: «Маляр, Оксаночко, зірочко вечірняя... ясная» - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгі поли, думав: «Нехай я й сирота, нехай і в драній свиті, а ж таки щасливий, трясця його мамі».

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

Як прощались, думали - на час, сироті й щастя, що стрітися раз. А вийшло так: тільки вони й бачили одно одного довіку. Не на день, не на рік, а навік...

Не почуваючи ніякого на себе лиха, другого ж дня пішов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мріяв, що скаже увечері. «Що вона чула про мене?» Побачив здалеку високі палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання: «Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба».- «Нащо ж я вам?» - «Оддамо тебе в кухню до кухаря».- «А як я хочу в маляри?» Засміявся управитель, засміявся писар і всі, хто був у конторі. Видно, що ще не учений. «Забув, що кріпак». Управитель, пересміявшись: «Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря».

Раптом одчув Тарас, що він - зв’язаний, і не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залізні ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумні розмови про панщину, про різки, про те, як на собак людей міняють, в карти програють… Раніш ці розмови не дуже вражали хлопця - хотілось радощів, і він одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всією страшною своєю вагою. Раб... невільник, довічний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось і світ потемнів, почорніло якось село, небо синє - і те помарніло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як ніби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, і в грудях забилось, в голові замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини і накладали на себе руки. Тільки дарма він рівняв їх до себе. Коли він прибіг до глибокого ставу і став над ополонкою, ноги в нього затремтіли, і якась невідома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що він летів від неї необзір, аж спотикався. Перед очима встали затурбовані, злякані обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: «Що це тобі, Тарасе!» Пригріло, осміхнулось сонце, як мати, і він одчув, що зв’язаний з ним, із життям, такими мотузками, що ніколи не вистачить у нього сили перервати їх...

Примарилось, як темного вечора зіходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

- Це твоя... а ти, дурний, хотів...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрії, і з нутра стала підійматись якась могуча, міцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надія, що з нього щось вийде... мусить вийти... «Тарасе, що це тобі прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!» І Шевченкові стає соромно сестри, Оксани, себе самого... і він починає виправдовуватись: «Та то я так тільки, спробувати, як воно...»

Сонце пригріло, поцілувало хлопця. Засміявся... Він сів на перила гребельки і заплакав.

«Важко жити, а як же хочеться жить…»

 

 

 

_____________

 

 

ПОВІСТІ

 

 

ШИРОКИЙ ШЛЯХ

Частина перша

В БУР’ЯНАХ

 

Вперше надруковано після смерті С. Васильченка в журн. «Радянська література», 1938, № 5, під заголовком «Дитинство