Широкий шлях - Васильченко С. В.

А то ж хто.

- Проти череди?

- А то ж куди.

- Ось іди сюди, щось скажу.

Постояла трохи, подивилась навкруги, іде.

Ішла помалу, а задихалась, аж серце стукає.

- Ну, що?

- Та йди ближче.

- І звідціль почую.

- Знаєш, я кидаю вже дяка, піду в Лисянку.

- А чого? - затурбовано.- Не помирили?

- Ні, не те: буду там учитися на маляра.

- О? Так уже годі на кобзаря - підеш на маляра? - осміхнулась, цікаво блиснули в темряві очі. Ніби зняла дівчина з неба дві зорі та й грається ними, як жаринами.

Тарас з гордощами:

- Років за два буду маляр!

Ступнула раз ближче.

- А що вже, як маляр? - хвиськає лозиною об дорогу.

- А як що? Що схотів, те й намалював: схотів - дерево, схотів - хату, а схотів - козака. Зароблю грошей - поставлю хату з віконницями. Віконниці розмалюю лілеями або барвінком, а на дверях... козака змалюю на стіні.- Тихіше: - Тебе змалюю та й приб’ю в хаті. Хочеш?

Дурно дівчина здержувала радісну осмішку, розтягала губи, як руками.

- Таке ти й вигадаєш! - А сама ступає ближче, ніби хоче у вікно заглянуть.

Прихилила очі до битого вікна:

- А як тут страшно! Як ти тут ночуєш? Я нізащо б не ночувала - а ще згадавши того странника, що тут помер. Як це було? - Оксана сіла поруч на призьбі. Тарас якнайстрашніше почав розповідати про те, як того літа упрохався переночувати в школі якийсь мандрівний ченчик і як на ранок найшли його мертвим. Од страху дівчина почала тулитись до хлопця плечем. Тарас одразу змовк. В одного і в другого в грудях гуло, як у млині. З хати чути було гупання, п’яні вигуки, пісні.

 

Нехай буде отакечки,

Сидіть, діти, у запічку,

А я піду до дяка...

 

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

- Тарасе, бідний ти - у тебе й сорочка не біла.

- Де там буде вона біла - третій тиждень як надівана.

- Немає кому випрати, бідний ти! - Почала легенько гладити своєю рукою руку Тарасову.

- А чи правда, що ти собі стелеш камінь у голови?

Тарасові пригадались мрії про «зірочку», хотілось почати, і було соромно, і не знав як. Почав хрипко, таємниче:

- Знаєш оту пісню: «Ох зійди, зійди, зіронько моя вечірняя»?

Нишком:

- Ну, то що?

- Зіронька - то це ти!

- Як же це?

- Зіходить, як ти виходиш проти череди.

Дівчина і здивувалась, і засоромилась, і зраділа:

- Таке, прирівняв! Чим же я до неї подібна?

- Така гарна.

Загорілась:

- А от, кажуть, Ткаченкова Варя краща.

- Немає кращої за тебе! - авторитетно і гаряче промовив Тарас.

- На всю Керилівку? - зраділа Оксана.

- І на всю Керилівку, і на весь світ!

Дух забило Оксані в грудях, очі засяяли, насилу зітхнула: важко, гаряче.

- Коли так, то за це я тебе, Тарасе...

Не доказала. Обоє здригнули і розсунулись. Обом стало жарко. Обоє пекли раків. Оксана ляскала хлудинкою об долівку, Тарас видивлявся в землю, мов у дзеркало.

 

...І-гу -

Загнув батько дугу,

А мати супоню...-

 

з виском вигукували п’яні молодиці.

Раптом Оксана скривилась - зверх одного рум’янця, ніжного і тихого, наплинув густий, червоний сором.

- І як їм не сором? А ще жінки! - з огидою промовила вона і додала: - Ти, Тарасе, не ходи туди...

Знову кинулась: чередники хльоскали батогами, підганяючи останніх у череді корів. Якось не помітили, коли почала йти, ішла й пройшла перед очима вся череда.

- Моя матінко! Це ж мені буде! - Схопилась, кинулась, не прощаючись, бігти і знову спинилась.- Ти коли думаєш у Лисянку?

- Скоро. Діжду неділі і піду...

- Ну, то ще побачимось.

Огріла очима, осяяла, побігла, шумлячи спідницею. Трохи згодом на все село задзвеніла пісня:

 

Ох, зійди, зійди, зіронько та й вечірняя,

Ох, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.

 

Тарас сидів і думав:

- Ще й краще, що я сирота, що хочу - роблю, куди хочу - іду. Хоч я сирота - сирота щасливий...

Билося серце, і грала кров од передчуття чогось в житті радісного, могучого. Тремтіла в ньому могуча, чарівна сила.

Хмари куряви, що були збиті чередою, помалу сідали. Виявлялось небо і зорі. Небо було темне, мов закурене димом, а зорі - гарячі, золоті, мов жагучі юнацькі очі.

В дяка співали:

 

Копав, копав криниченьку

В зеленім саду,-

Чи не вийде дівчинонька

Рано по воду...

 

Хлопцеві мрії зразу увірвалися, йому чогось прийшло в голову: треба переховати халявки, щоб дяк не вкрав часом. Перед дверима загадався, щоб дяк не побив при людях, далі сміливо: «Чого мені боятися - здачі дам! Після - піду!» В хаті повно диму. На карнизі горів каганець, як далека зірка. Коло порога на соломі спав п’яний кобзар. Коло його ніг - поводир скулився, як цуценя. І гості, і господар сиділи рядом на полу, співали.

- Ага! Прийшла-таки коза до воза! - промовив Бугорський, углядівши Тараса.

- Заспокойтесь, я зараз піду! - одказав Шевченко, швидко витягаючи з-під припічка свою залізом ковану скриньку. Раптом: - Це хто ж у моїй скриньці одбив замка?

В хаті стихло. Тарас швиденько одчинив скриньку.

- Так і є! Це ви, пане дяче, взяли мій товар?

Один з гостей, сільський п’яничка Іона, тоненько зареготав:

- Пішли твої, Тарасе, халявки на закуску!

Тарас згадав порося: так, он де воно взялося! Обурення аж загуло в грудях:

- Страму