Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

морочила покорою голови, іншим залила хмільним очі, ще іншим напустила туману і опинилася біля Емілія, здавалось, непоміченою. Та ба, то тільки здавалося. Коли настав ранок і на кам'янистій путі заторохтіли хури торговців, челядник Тріарій вломився, мов навіжений, до Аспарової опочивальні і крикнув, осилюючи страх:

— Володарю! Жона твоя зникла із ложниці. Вели перевірити хури торговців, поки не покинули обводи нашого володіння. Боюсь, чи не втікає вона з ними.

Все інше робилося швидко і надійно, як і належить робити вишколеним татям: оточили кіньми хури, пов'язали, не давши опам'ятатися, тих, що сиділи при товарах, розкидали крам і не забарилися, ясна річ, поставити перед очі волостелина Корнелію.

— То це така твоя подружня вірність? — нахмурив брови і схолоднів видом Аспар. — Глядіть на неї, втікає з іншим, мене, мужа свого, сміє ганьбити.

— Не тобі говорити про подружню вірність, — прогнала нарешті страх і зібралася з думкою Корнелія. — Згадай медуші, що є на ловчих путях Долини Сліз, і п'яні оргії, які влаштовуєш там із шлюхами-медушницями.. Думаєш, не була біля них, не бачила, не знаю?

— Віднині не бачитимеш і не знатимеш... З ким утікала? З ним? — показав на Долабеллу. — Сміє називати когось шлюхами. А сама?

— Вона втікала до кревних своїх, — виступив наперед Емілій і заслонив собою Корнелію. — І втікала тому, що не хоче бути щоденно зраджуваною мужем своїм. Не вона — ти опорочив подружню вірність і подружню честь!

Аспар став схожий на сірий камінь при битій путі.

— Те, що дозволено мужу, — мовив з погордою, — те не дозволено його жоні. Замурувати. Отам, — показав на скелю, що височіла поодаль, над битою путтю. — Видовбайте їм у камені домовини і замуруйте по самі уста, аби всі, хто їхатиме тут, бачили і знали: так карають у нас, готів, непокірних і зрадливих.

Емілій Долабелла був замурований того самого дня, як майстри видовбали для нього кам'яну домовину. Те саме ждало й Корнелію, та за день до покарання до волостелина прийшли старійшини роду й сказали:

— У неї під серцем б'ється твоє дитя. Не гоже карати таку, привідцю. Нас проклене люд довкружний, супроти нас може повстати весь хрещений світ.

Аспар пильно дивився на старійшин, схоже, що вибирав, на кому з них зігнати зло.

— А що вам до люду і його проклять? Тут я господар і судія, більше ніхто, чули!? А щодо жони моєї... щодо жони таке скажу: хай буде ні по-моєму, ні по-вашому: зачекаємо, доки народить дитя, а тоді вже й скараємо. Та більше не приходьте до мене з благаннями про помилування. Воля моя була й лишається непохитною.

Старійшини й не приходили більше до нього. Не благала й Корнелія. Навіть вітця свого не силилася вже покликати на поміч. Дивилася з темниці на знадливий осінньої пори світ і сумувала. Коли ж нагадали їй: "Може, переказати щось кревним? Звірся і скажи, що?" — подивилася жалісно й мовила: "Не треба, я вже звірялася. Он чим завершилося все. Емілія скарано і мене скарають".

Йшли від неї й гадали собі: "Вона не доживе до того дня, коли почує крик немовляти. Он яка плоха. Пити ще п'є, а їсти — в рот не бере. Правду про таких кажуть: сохне, ніби дерево без кореня"..

Та Корнелія дожила-таки до визначеного дня і крик маленького свого почула. Ба, одмінилась почувши: і усміхнулась, і заясніла, їсти-пити попросила. "Яка я рада, — сказала тим, що ходили коло неї. — Не сина — дівчинку народила. А дівчинка продовжить мій рід — не його".

Коли ж настав час вести її до скелі, розглянулась, мовби питала: "Так швидко?" — і осмутніла враз, мовчки пригорнула до себе дитя своє та й пішла, куди вели.

— Низький уклін тобі, Емілію, — сказала, як наблизилась. — Ось ми й станемо з тобою в парі, тільки не під вінчальним — під кам'яним вінцем. Не нарікай на мене, мій єдиний, мій бажаний друже. Бачить бог, я не хотіла цього.

Уклонилася ще раз і до майстрів:

— Чула я, володар ваш звелів більше не звертатися до нього і не просити за мене. За себе й не прошу, а за дитя моє можна?

Майстри знітилися і промовчали. Лише один із них, наймолодший, не сховав очей.

— Кажи, жоно, чого просиш.

— Зробіть так, аби в домовині моїй, в тім самім місці, де впиратимуться у камінь груди, були віконця-прозори. Бодай маленькі. Хотіла б, щоб приносили до мене дитя моє, щоб воно й через камінь могло ссати мамині груди.

Майстри вволили її волю — поробили віконця. І няньки послухалися, понесли дитя до замурованої матері раз, понесли вдруге та й далі змушені були носити. Бо дівчинка не брала чужих грудей. Сам Аспар шукав для неї молочниць — дарма, плакала і відверталася. Коли надходив час годувати дитину, від скелі чувся тужний і зворушливий спів Корнелії, такий зворушливий, що всі озиралися на нього й німіли. Ті ж, кому належало дбати про дитя, несли й годували його молоком матері через віконця-прозори.

За седмицю-півтори співу не стало чути — чи то відпала в ньому потреба, чи Корнелія геть ослабла й позбулася голосу. А молоко текло з грудей. Текло усі ті дні і місяці, доки потребувало його осиротіле дитя, не переставало текти й тоді, як груди в замурованої матері стали кам'яними. Он який грізний був Аспар із тими, хто так чи інак дозволяв собі являти непокору, а й він не міг примусити рід свій мовчати про те диво. Хай не одразу, хай пізніше чутки про нього все ж випурхнули за обводи Долини Сліз і стали набутком всіх. Отож жінки, яким доля не дарувала здатності годувати власних дітей молоком, і понині йдуть до Корнелії як до своєї покровительки, матері матерів, всеблагої зцілительки і годувальниці. Йдуть і благають у неї заступництва, черпають із грудей-джерела живодайну силу для себе.

...Мабуть, аж надто далеко втекла Миловида від монастиря, келій монастирських, не почула ходи тих, що зближалися з її кам'яним затишком. Тоді лиш отямилась і обернулася, як прочинилися двері й через поріг переступила мати-ігуменя в супроводі сестри Євпраксії.

— Мир з тобою, дитя людське. — Ігуменя піднесла білі пучки й осінила ними послушницю християнським знаменням. — Чом так довго не спиш?

— Сон не бере, матінко.

Миловидка стала на коліно й поцілувала ігумені руку... "Чого вони? — думала, поки схилялась та цілувала. — Такпізно і вдвох. Присяйбіг, всього могла сподіватися, тільки не сих відвідин".

— Сестра Євпраксія сказала: сумніви й сум’яття усе ще не полишають тебе. То правда?

— Далебі, що так.

— Ти ж казала: згодна вже прийняти віру Христову, а опісля плакала, кажуть, чуючи себе винною перед родом своїм.

— Бо таки чуюсь винною, матінко.

Мовчить ігуменя. Дивиться вивчаюче і мовчить.

— Не перечу, діти мають бути вірні й віддані своїм батькам, — мовила перегодом і сіла. Її приклад наслідувала і Євпраксія. — Одначе ти, дитино, приймаючи віру Христову, не робиш противного батькам своїм діла. Чи відаєш, чого так? Бо робиш добре діло. Хто знає, може, саме твій приклад і наверне їх на путь істинний.

Казала та й казала, яка вона щедротна й душеспасительна, віра Христова, яке блаженство чекає тих, хто усвідомить суть сеї віри й прийме її не з примусу — серцем. Тож і її, Миловидку, ніхто не силує. Най приходить, як перед сим приходила, в храм, най слухає церковні відправи. Таїнства богослужіння підносять дух людський, дають простір мислі, а вже мисль у єднанні з піднятим до висот мудрості духом, дає прозріння.

Миловидка рада була, що їй не нагадують: ти обіцяла прийняти нову віру тепер ось, більше того, в неї не допитуються, коли прийме, її всього лиш переконують. Через те сиділа й слухала, була така уважна до того, що казала ігуменя, й така прихильна до ігумені, що навіть її, наймудрішу серед сестер обителі збила з толку.

— Слова мої, сподіваюсь, не стануть голосом волаючого в пустелі, — підвелася наставниця й поклала м'яку свою длань на голову послушниці. — Ти прислухаєшся до них і робитимеш так, як кажу. Правда?

— Ано. Я матінку-ігуменю поважаю. Я вельми вдячна їй за притулок і порятунок. Ось тільки...

— Що тільки?

— Засумнівалась я, матінко, що навіть прийнявши Христову віру, зможу залишитися в обителі, що віра буде мені порятунком.

— Отак? — неабияк збентежилася ігуменя і знову сіла. — Чому засумнівалась? Що змусило тебе засумніватися?

— Багато чого.

І дівчина розповіла своїм наставницям усе, що передумала сьогодні, і чи не найдетальніше — що думала перед їхнім приходом.

— Скажіть, — розчулено зазирала то одній, то другій у вічі. — Чи то ж по-божому буде, коли я зречуся світу й анічогісінько не залишу для землі своєї, роду свого, якщо хочете — для світу? Чули, Корнелія замурована в камінь була, а все ж дитя своє годувала. А я, як видите, жива, при силі та здоров’ї. Як можу сидіти за мурами й знати: сіла на віки вічні, для мене у сім світі нічого нема і я нічого не залишу світу? То ж мука, матінко, і гріх, певно, неабиякий — так окрадати себе самочинно. Піду я, достойні, між кревних своїх. Де житиму і як житиму — не відаю, одначе піду. Плоть кличе, земля кличе. Не здатна я бороти в собі те, що дала мати-природа.

— Нечестивка! — втратила терпець ігуменя і, скинувши з себе машкару благочестя, схопилася на рівні, стукнула, що було сили, патерицею. —Поганка! Ноги мала б лизати нам за те, що підібрали, повержену відчаєм, дали притулок тілу і спокій душі, а вона нарікає на обитель, у неї гріховність плоті на умі. Пріч звідси! — показала на двері. — Зараз же, сієї миті! Аби й духом твоїм не пахло. Була й лишилась поганкою, пріч!

XIII

Хорс аж надто щедрий цього літа. Де той Купало, а вже смажить і смажить нестерпно. Коли б випадали дощі, не так відчутно було б спекотняву. Та де вони, ті дощі? На весь океан-море жодної хмарини. І седмицю, і другу, і третю без одмін. Як день — так і спекотнява, як день — так і спекотнява. Сьогодні, видно, те саме буде. Щойно знялося над овидом сонце, уже й припікає. Горить під його гарячими стрілами засіяна ратаєм нива, маліють ріки й никнуть на луках трави. Правда, ще можна було б знайти остуду в лісі, там є схованка-затінок від дошкульних сонячних стріл, є якась і травиця. Та після всього, що сталося з нею, Вепровою Зоринкою, самій до лісу заказано ходити, лише у супроводі челяді. А де нині та челядь? Тривога за ниву та худобу гонить її щоденно в ліс, на луки. Бо так велить господиня Веселого Долу: коли вже немає надії на ниву, рятуй, челяднику, худобу, коли не хочеш умерти з голоду.

Та й няньці-напутниці наказано: не потурай Зориниці і не ходи, куди не слід із Зоринкою. А як буд