Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро
іло, аби лиш мати його! Так повівся з нею і тисячами таких, як вона, намісник Хільбудій, таку, коли не гіршу, долю уготували й тій, що жила давно-давно і, як і вона, Миловида, не побажала бути усладою свавіллю і свавільникам.
Свідків тієї осмути, мабуть, і на світі немає вже, одначе в околіях Верони добре пам'ятають: сталася вона невдовзі по тому, як у обводи їхньої землі вломилися готи. Один із привідців того варварського племені по імені Аспар облюбував замкнену довкружніми горами Долину Юпітерової Ласки, сів там із родом своїм і став володарем зелених луків та плодоносних нив обабіч ріки, що витікала з гір. Дива в тім, скажімо, мало — готи затопили собою всі полуночні землі славної колись Римської імперії, стали по суті волостелинами в ній. Та цей, Аспар, повівся таки дивно: змурував в ущелині, що єднала облюбовану ним долину з усіма іншими провінціями імперії, замок і тим відгородився від неї. У замок, як і в долину, хай і невсім, все ж можна було проникнути з дозволу волостелина чи його сторожі, з долини ж не дозволялося виїздити, надто людові, що опинився під п'ятою Аспара і його роду. Мабуть, саме тому веселу й щедру колись на злаки Долину Юпітерової Ласки стали називати Долиною Сліз, а гота Аспара — волостелином-відлюдьком. Про подобу його, як і про повадки у відособлених від світу володіннях, розповідали таке, від чого серце бралося холодом. І потворний він, казали, і нещадний такий, що проти ночі згадувати страшно. Хто мав перед ним якусь провину і потрапляв у зв’язку з цим до замку, той звідти не повертався вже. Чому такий, ніхто достеменно не знав. Лишалось догадуватися, а догадки всякі бувають. Одні подейкували, ніби Аспар малим ще був викрадений вовками й ріс певний час серед вовків, годувався молоком вовчиці, через те такий лютий та нелюдяний; інші казали, що то неправда, виростав він, як і всі діти, серед людей. Провинилася перед богами мати його й була покарана за ту провину сином: позаздрила, коли ходила непразною, тілесній ліпоті дівчини-поселянки, приревнувала до неї мужа свого і, лютуючи з ревнощів, нацькувала на те дівча псів, хотіла бачити нещасну потворною, а сталося так, що народила потвору. Боги нещадні до тих, хто носить в утробі дитя і сіє злобу чи смерть. Отож і помстились на ній — надали дитині псину подобу. А на світі не було ще такого, щоб потвори виростали добрими. Не було й не буде. Потвори заздрять людям, наділеним здоров'ям, щастям, ліпотою чи просто людською подобою. Через те й помщаються нещадно. Вірити цій, останній, гадці допомагав і сам Аспар: не було такого випадку, щоб він виїздив на люди без маски. Таке подейкували про гота-відлюдька поза Долиною Сліз. Що думали й казали про нього в самій Долині, те лишалося таємницею. Єдине, що вдалося почути, — загадковий волостелин понад усе полюбляє лови і здебільше буває на ловах. А ще до смаку йому хмільні напої, не розминається і з младомладими жонами свого володіння. Котру вподобав, чинячи лови, та не минає вже його тенет: або ж гуляє-бенкетує з уподобаною вродливицею по затишних медушах, або бере на седмицю-дві до замку. Бо він — волостелин у Долині, його бажанням ніхто не сміє перечити.
Патриції сусідніх провінцій і дивувалися тим повадкам, і жахалися їх. Тому й обминали володіння гота десятою дорогою. Та, видно, не завжди обминав він їх, бо коли не в однім, то в іншім селищі почали об'являтися чутки: бачили там і там. Те багатьох примусило загадатися: чому? Не загадався лиш префект найближчої з Долиною Сліз провінції — він надто твердо почував себе, щоб страхатися появи гота. Так і сказав, коли доповіли йому: "Ну й що? Повинен же він вилізти колись із своєї берлоги й шукати з нами спілки. Не чули хіба, не знаєте: нині до того йдеться. Король готів-завойовників усвідомив нарешті: він не підкорить собі імперію, доки не знайде спільної мови з патриціями імперії". Та оманливою виявилася його твердість, як і безпечність: Аспар менш за все зважав на наміри короля. Опинившись за межами Долини Сліз всього лиш з цікавості, натрапив він поблизу одного з сусідніх замків на писану вродливицю і не міг уже втримати себе від спокуси побачитись із нею вдруге. Забув, поборений тим бажанням, про лови, забув і про младомладих жон свого володіння. Вночі допізна гупав громіздкими чадигами в горішній кліті свого замку, а надходив день, сідлав коня, брав надійний супровід і правився туди, куди кликало серце. Раз, вдруге і втретє отак. На лихо, довідався: то донька самого префекта Руфа. Бо таки бачив її, як правилася у супроводі вітця свого до сусіднього селища, бачив і тоді, як прогулювалась у самому замку в супроводі якогось вельми запопадливого молодця. Хто знає, чи й зважився б на щось, коли б не пересвідчився за четвертими відвідинами володінь префекта: у доньки його і молодця, що в'ється коло неї, йдеться до злюбу. А пересвідчивсь — не став вагатися: взяв із собою ватагу мужів та й викрав доньку префекта, правдивіше, відбив її в охорони, що супроводжувала Корнелію в гості до нареченого.
Челядь поспішила, ясна річ, доповісти патрицію: сталася біда, налетіли в путі прикриті масками воїни, відтіснили сторожу і, прихопивши з собою Корнелію, зникли в лісових хащах. Люцій Руф мав би розгніватись на бевзів, які дозволили таке, та не до гніву було. Він догадувався, хто ті, що в масках, а догадуючись, холонув серцем. На таке здатні лиш готи. Не хтось інший, тільки вони! І коли догадка його правда, донька потрапила в руки найлихішого з них — відлюдька.
Недовго німував, вражений страшною вістю, кинув клич, зібрав під свою руку всіх, кого міг зібрати, й пішов по сліду. А слід вивів таки в Долину Сліз.
— Це тут моя дитина, — карався підозрою й не хотів вірити власній підозрі. — Це Аспар, отой гот-відлюдько посягнув на Корнелію. Що ж вдіємо, як зарадимо біді?
Знайшлись такі, що покладали надії на короля: він і відлюдькові вправить мізки. Та їм одразу ж заперечили: коли то буде? Корнелію слід визволяти негайно.
— Маємо обступити відлюдька в його лігві, — казали префектові, — і такою силою, котра примусила б зважити на нашу вимогу. Так і скажемо тому готові: не поверне Корнелії — покличемо сусідів, усім хрещеним людом підемо на нього. І горе буде тоді його прославленому безбожними ділами замку, горе й тим, кого дістанемо за його стінами.
Остання порада видалася патрицію Руфу слушною, і він підступив до Аспарового замку, зажадав побачення з волостелином міжгір'я.
Аспар не явив за цим разом гордині, одначе виїхав із воріт не сам — гінця свого вислав.
— Володар наш, — сказав гонець, — радий бачити патриція в своєму замку яко гостя і приятеля.
— Ми не гостити приїхали, — не спокусився префект на запросини. — Хай волостелин Долини Сліз скаже, нащо він чинить у наших володіннях розбій? Де наша донька Корнелія?
Там, у замку, як і раніш, не барилися, розчинилися по якімсь часі міцні дубові ворота і з них виїхав ладний собою, при броні і в пишнім убранні муж. Його супроводжували не менш ладні і теж закуті в броню воїни.
— Патрицій має всі підстави гніватись на мене, — мовив той, що стояв попереду всіх, — і все ж я просив би його бути милостивим до вільного від злюбних уз мужа, якому минає вже тридцяте літо.
— З ким я бесідую?
— З Аспаром, володарем замку і міжгір'я, що за замком.
Між тими, які виїхали з воріт, і тими, котрі стояли перед воротами, запала німотна тиша. Одні ждали, що скаже вітець Корнелії, інші дивувалися почутому й відмовчувались, дивуючись: той, що назвався Аспаром, був воїном-миловидком, таким красним собою, що після всього чутого й перечутого про нього годі було й вірити, ніби це він.
— Я об’явився тут не для того, щоб роздавати милості. Питаю про інше: як сусіда смів посягати на помовлену вже дівчину, на моє, зрештою, право, право батька і волостелина? Де моя донька? Що з нею?
— Корнелія в мене, достойний. А взяв я її тому, що вподобав і хочу, аби була мені жоною.
— Може, у готів і водиться так — добувати собі жон, як і все інше, татьбою, у нас — ні. Волостелин мав би пам'ятати це, як і те, що я, вітець Корнелії, не волію мати зятя з чужого племені.
— Зате воліє Корнелія.
— Неправда! У доньки є наречений, вона дала вже згоду стати його жоною. Про яку волю може йти мова, коли дівчину взято силою?
— Хай патрицій піде й запитає. Донька його недалеко, вона тут-таки, в замку.
І страхався Люцій Руф, передчуваючи непоправне, і обурювався, ба погрожував навіть, казав, коли Аспар нині ж, цієї миті не поставить перед його очі Корнелію, він, префект провінції, не знати що зробить із ним, із його замком, з землею, в якій утвердився незаконно тать і промишляє татьбою, а завершив свої погрози тим, що зголосився-таки піти в замок і на власні очі побачити дитя своє.
Аспар дозволив батькові самому, без свідків поговорити з донькою. Правда, і бачив, як зустрілися, і чув усе, про що говорили. Полонянка не знати як зраділа, угледівши вітця свого, та одразу ж припала йому до грудей і розплакалася, як плачуть усі ті, хто втрачає багато, а набуває не знати що. Одначе, коли патрицій Руф сказав їй: "Збирайся, дитино, я прийшов визволити тебе", підвела засмучені очі й запитала: "А чи треба? Хто мене візьме після всього? Певна, Емілій Долабелла перший відкинеться, довідавшись, що ночувала в чужій оселі, побувала в чужих та ще й овіяних недоброю славою руках".
Знову припала до батькових грудей і ще ревніше заплакала. І улещав її патрицій, і обіцяв: біди позаду, дарма, тулилася до нього й ридала, журилась бідою своєю і знову ридала. Коли ж нагадав: час збиратися, сказала те, що й перше: її доля вирішена вже, що буде, те й буде, лишиться з Аспаром.
Розгнівався префект, одначе не так на доньку, як на гота, що став йому з волі випадку сусідом. Громи метав на його голову, а завершив свої погрози повелінням: якщо Аспар хоче мати Корнелію за жону, він має виправдати себе перед хрещеним людом за колишнє, зректися всього ганебного, що було в його колишньому, й обвінчатися з донькою за всіма законами віри Христової.
Не подобалось Аспарові те повеління, хмурився і мовчав. Бо не звик коритися. Досі навпаки було: усі і без жодного супротиву корилися йому. А все ж, коли підвів очі, іншої гадки не було: заради Корнелії і миру з її кревними й Аспар покориться.
Обвінчавшись з найліпшою, що знав досі, дівчиною з аристократичної родини і ставши законним мужем милої серцю жони, Аспар примітно вгомонився, схоже, що відмовився від варварських звичок. Тішився
