Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

снаги, ані статків не вистачить. Чи не через них, ті вичерпані до денця статки, й не зважується полишити святу обитель при теплім ромейськім морі. Божейкові ж нічим уже не пособить, а коли не пособить Божейкові, чого має лишатися тут та хреститися? Аби приректи себе на таке життя, що в матері-ігумені, сестри Євпраксії? Аби бути навічно вилученою зі світу і зреченою всіх благ, що дає світ? Йой, та нащо їй і за що їй такі блага? Були б справді соліди, не оддала б їх на обитель тоді ще, як була вельми вдячна обителі за спокій і порятунок, нізащо не лишилася б тут, сіла б на лодію та й попливла б у Тивер. Ба, не сяде, бо не буде чим платити за переїзд. А йти пішою пішаницею теж не зважиться. Одне, не знає путі, що може вивести до Дунаю, а друге, он як довго має правитись, аби дійти. Літо, два, а то й три.

Бідна вона, бідна. Повірила серцю та й подалася в такі далекі й такі непевні мандри. Засіла на своє безголів'я в монастирі й сидить тепер тут, ніби пташка в тенетах. А Божейко ще й невдоволений нею, най і вві сні, все ж прийшов і попрікнув: на кого залишиться Жданко? Йой, таж те ім'я, той жарт-бажання лиш раз і чула з його уст. Не десь-інде, там-таки, на святі Ярила. Весь вечір бігала у парі з Божейком і встигла відчути себе за ту біганину неабиякою рідною Божейкові. Ще не горнулася до нього і не дозволяла обіймати себе, як дозволяли інші, зате й не соромилась. Куди кликав, туди і йшла, на що спонукав у іграх святкових, на те і зважувалась. І раділа одною з ним радістю, і сміялася одним сміхом, а вже що видом ясніла та щебетала, ясніючи, то йой! Такої ясної та щебетливої далебі в усім молодечім гурті не було.

Не пригадує вже, як сталося, що заговорили саме про Жданка. Здається, домовлялися, усамітнившись, що віднині зустрічатимуться та й зустрічатимуться вже, аж поки не настане обіцяний Купало, і Божейко запитав, чи стариня не сваритиме її за те.

"Я люба старині, — сказала, — вона добра зі мною, ніколи не сварить".

"Так-таки й ніколи?"

"Присяйбіг. Лише раз і нагримала, та й то не мамця, не татуньо — бабця".

"Бабці жаліють онучат, а твоя нагримала?"

"Бо завинила".

Не вдовольнився, певно, тим, що сказала, помовчав і знов запитав:

"А чим?"

"Лілей нарвала в озері".

"Ов! Чи то така вже провина?"

"Я сама гадала, що ні, а бабця інше повідали. Сказали, дівці не личить бути жорстокою. Лілеї — русалчині діти, пощо вкорочую їм віку? Русалка плакатиме за дітками і може втопити мене при нагоді".

Замислився, зважуючи почуте, а Миловидка користувалася тим, що мовчить, і оповідала далі:

"Я, може, й не сприйняла б тієї сварки так близько до серця, та наснилися ті діти невдовзі. Пливу буцімто на лодії й бачу багато-багато лілей! Простягаю руку до одної — таки ж лілея, біла та пишна, пишна та знадлива, аж серце заходиться від тієї знади. А зірвала — маю в руках хлопчика. Не спинилася чомусь, підпливла, зірвала другу — знов мала хлопчика, третю — знов хлопчика. "Йой, — опам'яталась нарешті. — ІЦо ж це я роблю? Це ж її, русалчині, діти!"

Стою в лодії, тримаю у себе на руках тих діток і не знаю, що з ними вдіяти. І в воду кинути не зважуюсь: живі ж створіннячка, і в себе боюсь лишати".

Божейко кинув тоді на неї бистрий позирк очей своїх і засмутився.

"То недобрий сон, Миловидко".

"Гадаєш, клопіт матиму?"

"Люд так гадає: коли сняться діти — бути клопоту".

Страх як хотіла сказати йому, що віщує той сон насправді, а соромилася. Так дуже соромилась і так ясніла видом від свого щасливого сорому, що Божейко завважив її ясноликість і спинивсь, подивований.

"Чого ти?"

"Бабуся інакше тлумачать той сон"..

"Інакше?"

"Сказали, що в мене будуть лиш хлопчики та й хлопчики, не буде дівок".

"Йой!"—вигукнув потішено і так заіскрив очима, всім видом своїм, що й геть увігнав її в червінь. Схопив, потішений, за руку й повелів бігти до молодечого гурту, що веселився біля вогню.

"Знай, — сказав твердо й довірливо, — так жду вже тебе, так жду! Коли поберемося та матимемо хлопчика, назву його Жданком".

Не діждалися ані дівчинки, ані хлопчика. Потоптали ті наміри-ждання Хільбудієві легіонери. Потоптали та й зробили прахом. А все ж чому Божейко згадав уві сні саме матір і Жданка? То натяк, що вона, приймаючи хрещення, убиває в собі матір-Тивер, більше того, прирікає на безцвіття плоть, а з плоттю й потреби роду людського? Йой, а хіба ні? Так воно є, так воно й буде. Запакує себе за стінами обителі й нидітиме та сохнутиме, сохнутиме та нидітиме, аж поки не відцвіте її дерево. Чи то ж та благодать, якої хоче, заради якої одважувалась і правилася в чужу землю, ніби у річковий вир кидалася? Та вона ж молода і красна собою, та в ній же он яка сила є і яка може бути, коли не сушитиме себе гризотами, що переслідують через постійні бажання лету і пута, що не дають злетіти. Хай і так: немає Божейка, лада жаданого, зате є вона, Миловидна. Чи то ж правдиво і чи гоже буде, коли сховає себе на віки вічні за кам'яними мурами обителі, не дасть парості-плоду, стане самотньою билиною, котра якщо й знадобиться комусь, то хіба лиш на те, щоб витерти об неї ноги? Має бути вдячна обителі, бо пригріла свого часу, дала шматок хліба й притулок? А чи не занадто велика це плата за хліб і притулок?

Там, за широким Дунаєм, давно прокинулись, певно, поля, покрилися листом дерева, вибуяла під теплим і не спекотнявим ще сонцем трава. А коли вибуяла по луках та узліссях трава, то зацвіли й квіти. О, вона не забула, вона добре пам'ятає, яка духмяність стоїть на луці, коли цвітуть квіти! Дух перехоплює, серце завмирає від солодощів, що п'янять і сп'яняють, тішать і заколисують. А спів пташок над луками... Тут, у ромеях, усе те не лишає її байдужою, є тим єдиним, що скрашує світ і тримає на світі. А якою відрадою і яким блаженством були б ці чари передлітньої повені там, на зелених полях та прирічкових луках Тивері? Коли б знову потрапила туди, та узріла, та впилась чарами, певно, й забула б усе, що було з нею, гляди, й сказала б сама собі: а світ не такий уже й бридкий, як думається часом.

— Будь вільна, сестро, — підійшла й сказала тій, що замінила її сьогодні. — Я попасу корови.

— Чом так?

— Побувала в храмі, послухала службу божу, то й упокорила в собі дух неспокою, бентеги сердечної. Матушці-казначеї скажеш, що я веліла тобі бути вільною.

Послушниця усе ще не йняла віри.

— Зізнаюсь тобі: не вельми хочеться повертатись туди. Коли не цю, то іншу роботу вигадають. Може, надвечір піду вже?

— А коли матушка-казначея гніватиметься?

— Звідки знатиме?

Пасли корів і гомоніли, завертали тих, що йшли далі дозволеного, й знову гомоніли. Коли ж настав час доїти їх, а по доїнні трапезувати купно, і зовсім дали собі волю. Жартували, сміялися, розповідали бувальщини й знову сміялися. Де й поділися сумирність та покора, що були написані на лицях там, за монастирськими мурами. Гляньте, забули й про писання: коли їси, їж мовчки.

— Ти чого так плакала вдосвіта? — схилилася та, що сиділа ближче, й запитала утаємничено.

— Сама не знаю.

— Так слізно плакала і не знаєш? Усе ховаєшся від нас, гадаєш, коли ми іншого роду-племені, то вже й чужі, не здатні прийти й стати на поміч?

— Ба ні, — заперечила щиро. — Це тому, сестро, що певна, ніхто не пособить мені в моїй біді.

— Знаємо, в такій біді, як у тебе, ніхто не пособить. А все ж, може, порадили б чи розрадили якось? Негоже цуратися нас, сестро, мовчати та й мовчати.

Що мала сказати такій? Перечити? Ба, то ж правда: неприязна вона з послушницями. Хай не цурається, все ж неприязна. Знає Євпраксію і тільки Євпраксію, з усіма іншими — аж надто стримана. Веселяться — мовчить, сперечаються — теж мовчить. А доходить до змагання, хто пастиме корів, не бариться вискочити: "Я, сестри".

І таки сказала, чого плакала.

Не вельми йойкали та божкали послушниці, чуючи її сповідь-зізнання: чи то велике диво — сон, а проте, розгадуючи його, були і зичливі, і добрі. Коли ж вгомонилися й пішли кожна в своє діло, та, що заговорила до Миловиди першою, сказала притишено, аби інші не чули:

— Тобі слід якось оповістити Божейкову маму, що сталося з Божейком і з тобою. Інакше не заспокоїшся, усе життя мучитиме совість.

— Як же я перешлю її, вісточку, коли така далечінь?

— Ходи до морського пристанища, питай та розпитуй, може, натрапиш на мореходів, що йтимуть туди, та й перекажеш.

— Йой, хто перекаже, коли Божейкова мама живе далеко в лісі.

— Тоді сама подайся туди.

— Марна потуга, сестро. Попереду он які гори і яка задовга морська путь, а в мене ані соліди.

Порадниця подумала і вже потім повідала свої думи:

— Горами не йди, горами не пройдеш. Прався берегом. Тут путі торовані, та й люд повсякдень вештається. Десь пішо йтимеш, десь станеш, заробиш соліду, другу та й під'їдеш.

Не така вже й мудра була її рада, а все ж запала в серце. А й справді, чи вона не здатна заробити та й їхати, заробити та й знову їхати? Ромейські береги густо заселені. Пристане до рибалок — заробить, піде на поле — знов заробить. Не всі ж мають рабів, а літо — гаряча пора, влітку усім потрібні робочі руки. Багато піде на те літ? Хай і так, зате з кожним літом буде ближче до рідної землі.

Говіркішою і веселішою здавалася увесь той день. А надійшов вечір, сказали, час повертатися до обителі, осмутніла. Це ж прийде Євпраксія й запитає, чом подалася з храму да так, що наздогнати не можна було? А ще ж може нагадати: "Готуйся, Миловидко, наближається день твого хрещення, будеш прийнята в клір". Що скаже їй, коли нагадає? День хрещення наближається і наближається невідступно.

Повернулася пізно й постаралася пройти до келії непоміченою. Ждала, ось-ось хтось прийде, а ждучи, потерпала. Ніби пташка, що її загнали в клітку. Тому й сіла ближче до вікна, тому й поривалася: бодай думкою бути там, де широкий простір, де розкіш-воля.

"Я й справді, ніби в клітці, коли точніше — в кам’янім мішку".

Кам'яний мішок... Де вона чула таке? Тут, у Фессалоніці? Ба ні, у Вероні. Жінки розповідали їй бувальщину, схожу на казку, та й згадували ці слова: молоду матір, що провинилася перед своїм мужем, замурували у кам’яний мішок.

Чого тільки не буває на білому світі. А все через те, мабуть, що бажання одних стають завадою для бажання інших, що з-поміж людей завжди вишукуються такі, котрим байдуже, на чиєму безлітті зізріватиме їхнє щастя. Аби зізр