Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ть у крайнім на захід сонця закуті, обри обійдуть його, як обійде й княжа лжа, породжена чи всього лиш пояснена вторгненням обрів.

"Не з того кінця почав я, — твердо стає на думці Вепр, — і не там шукаю собі соузників. Присяйбіг, не там!"

XII

Не те здивувало Миловиду й виповнило єство її бентежним острахом, що Божейко підійшов нечутно, ніби з аеру виплив. Дивував його видимий сум, а ще — затаєний біль у очах, ба навіть докір.

"Чого ти?"— запитала тихо і знічено.

"А ти не знаєш, чого?"

"Бо таки не знаю".

Помовчав мить і вже потім сказав:

"Мамця умирають".

"Йой!"

"Поглянь, — кивнув у той бік, де мала бути Тивер, — питають, на кого залишиться наш Жданко"..

Обернулася і, нікого не вгледівши ані поблизу, ані вдалині, отетеріла. Хотіла вдатися зі своїм клопотом до Божейка, та його не було вже.

"Ладоньку мій! Де ж ти?" — крикнула і, мабуть, злякалася власного крику — одразу ж і прокинулась.

— Світе ясний! — простогнала. — Сон це був а чи видиво? Певно ж, сон, та чому такий: "Мамця вмирають, питають, на кого лишиться наш Жданко?"

Устала, стривожена, заглянула у вікно й знову повернулася в своє ложе, щільніше та надійніше укрилася веретою.

За вікном похмурий ранок, певно, збирається на дощ, ось і сняться померлі. А все ж чому Божейко сказав саме так: "Мамця вмирають"? Чи не є то правдиве оповіщення про смерть? Мамця його справді слабувала тоді, як проводжала її, Миловидку, в ромеї. Гляди, ждала, ждала, та й не діждалася. Жарти хіба, п'яте літо йде вже, як полишила її в Сонцепіку. І не просто ж собі попрощалася та й пішла — пообіцяла повернутися укупі з Божейком. Йой, та за ці літа справді можна зітліти, ждучи, та плачучи, та втрачаючи останні надії. Ано, втрачаючи. Бо он скільки ждала-виглядала, а не діждалася нічого. Хай першого літагадала собі: не впоралася Миловидка, усе ще шукає Божейка по світах. Хай узимку думала: якщо й знайшла сина та викупила, як повернуться діти, коли путі земні занесено снігом, море вкрите кригою? А що лишалося їй думати другого, третього, четвертого літа? То ж не дні, то літа! Боженьки! Утверджувалась та й утверджувалась, мабуть, у думці, що не буде вже ані дітей, ані доброї вісті про них, а утверджуючись, плакала. І згасала плачучи.

Лишенько неждане та негадане! Як же це вона, Миловидка, опростоволосилася так? Про себе дбала, бач, старалась увірувати, що час вигоє рани, а християнська обитель дасть спокій і блаженство натомленій людськими кривдами душі. Про те ж, що той самий час підточує в рідній землі віру в повернення Божейка, а з вірою й Божейкових кревних, забула. Та ті ж люди віддали їй усе, до мідниці, до обола, а віддаючи, вірили: Миловидка повернеться з сином; коли ж станеться так, що не віднайде його, прийде і скаже: "Немає Божейка в ромеях. Шукала довго і ревно, а не знайшла".

Ось він, віщий сон, і вся розгадка того сну. Пообіцяла ж сестрі Євпраксії, а затим і матері-ігумені: на найближчім християнськім святі прийме вже хрещення. Що ж буде, коли дотримає слова і увірує таки в Христа? Адже її ніщо вже не єднатиме тоді з своїм людом, з землею Тиверською. А коли так, стане чужою їм, ніколи не піде вже за Дунай і не скаже Божейковим кревним: "Не ждіть Божейка". Ано, тоді вже назовсім обріже пуповину, що єднала з рідним людом і рідним краєм, замурує себе в монастирських стінах та й лишиться за стінами до скону віку.

Зіщулилась, лякаючись, і ще тісніше вкрилася веретою. Коли розвиднилося зовсім і настав час гнати на пашу корів, не пішла й не стала перед очі сестри-казначеї, сестра-казначея змушена була заглянути до неї в келію й спитати, не переступаючи порога:

— Що з тобою? Ти хвора?

А Миловида схлипувала під веретою й не могла спромогтися на слово. На ту оказію нагодилася Євпраксія, збіглися послушниці, і сестра-казначея змушена була змінити гнів на милість:

— Будь вільна, коли так, сьогодні інші поженуть.

Вирекла те своє повеління та й пішла. Зате не пішла сестра Євпраксія. Принесла води, дала попити, зрештою присіла коло Миловиди.

— Святий боже, святий кріпкий, святий безсмертний, — молилася й гладила її, — помилуй нас. Дай нам силу здолати біль сердечний, жалощі та сум'яття. Будь милостивий, господи, всели у серця наші благодать свою.

Уповала та й уповала на божу милість, просила та й просила заступництва, аж поки впевнилася: Миловидка стишується.

— Ти для мене, мов доня рідна, — щиро й довірливо заглянула дівчині у вічі. — Твої болі — мої болі, твоя печаль — моя печаль. Скажи, усе ще боїшся богів своїх?

— Цього разу, матінко Євпраксіє, себе стало страшно.

— Себе?

— Ано. Наснився Божейко. Прийшов і сказав: "Мамця вмирають". А та мамця не чужа мені, матінко Євпраксіє.

Казала та й казала, хто для неї Божейкова мама, які надії покладала вона на неї, чого ждала, сподіваючись, і чого діждалася.

— Сон, дитино, всього лиш сон. Чи то ж можна так близько брати його до серця?

— Як же не брати, коли я завинила перед тією жінкою, правдиво кажучи, зрадила її.

Монашка сіпнулася було перечити, та чомусь передумала і тільки зітхнула тяжко. А вже зітхнувши, заходилася хвалити Миловидку. Бо коли помізкувати добре та зважити все, то вона, Миловида, правдиво мислить і втішає сестру Євпраксію своїми мислями. Гріх обманювати людей, а старших тим паче. Ісус Христос саме цьому вчить. Одна із заповідей його так і гласить: не обмани ближнього свого. І все ж хай задумається Миловида: чи принесе вона своєю правдою добро? Чи не ліпше буде, коли Божейкова мати не знатиме, що сталося з сином?

— Я більше за тебе прожила, більше бачила й відаю, — довірливо казала монашка й гладила-заспокоювала Миловиду. — Тож і речу: вір мені. Вір і знай: ліпше ждати й сподіватися, аніж знати правду, тим паче страшну. Сама помізкуй: ось немає тебе літо, немає друге, немає й третє. Що думає за такої тривалої мовчанки-невідомості мати? А ось що, дитинко гожа: коли й спіткала когось із двох вас біда, то найбільш ймовірно, що спіткала не її сина, а тебе. Ано, тебе. Була б ти жива, здорова, гадатиме така мати, повернулася б до її порога й сказала б: "Не розшукала я Божейка". А ти не повернулася, тебе нема та й нема... Завваж собі, ще ж і таке може подумати Божейкова мати: діти знайшли одне одного, а прибитися до рідноїземлі чи подати вісточку про себе не можуть. Горе, дитино, не свій брат, горе давно скосило б людей, коли б всевишній не винагородив їх вірою, малою чи великою, а все ж сподіванкою. То чи варто утинати її, рубати під корінь, ту материну сподіванку? І чи гоже мучити себе, терзати душу каяттям?

Помовчала мить і вже по мовчанці додала:

— Я давно приглядаюся до тебе, Миловидко, і певна: чиста вона, душа твоя. Чиста й безневинна. Тож і кажу: збирайся, мабуть, підемо з тобою.

— Куди?

— Слухати службу божу. Сьогодні ти ніде не знайдеш утіхи серцю своєму, лиш там.

— Я ж не прийняла ще вашої віри, як можу?

— Дарма. Господь сказав: я кожному доступний, а вбогому та нужденному тим паче.

І боялась, і огиналася, побоюючись, а проте не могла не послухатися Євпраксії — пішла. Чула, ноги в неї мов камінні, і серце завмерло, і мороз поза шкірою ходить, та що вдіє, коли Євпраксія — єдина опора і захист у цьому страшному й непривітному світі. Не знає, що робила б, як жила б у ньому, коли б не Євпраксія. Потрібна рада — порадить, забракне певності — додасть. А захоче образити чи скривдити хтось, Євпраксія горою стає на захист. Вона їй як мати-заступниця, мати-потішниця і мати-розрада. То як же може не послухатись такої і не піти?

У церкві справді було святково і затишно, від усіх і всього линуло урочисте блаженство — від молитов, що виголошувалися з амвона і підносились до склепіння, ставали гучнішими під склепінням, від блиску золотих оздоб, безлічі світла, що переливалося в оздобах. Та чи не найвідчутніше надавав церковній відправі урочистості хоровий спів на криласі. Такий він був тихий та злагоджений і такий глибинно-зворушливий, що Миловида незчулася, як скорилася йому й полинула услід за ним до незвіданих висот.

Чи довго була полонена відправою, не знає, зате добре пам’ятає мить, коли збагнула: вона чужа і зайва в цім храмі. Ано, розглянулася й побачила: усі тут при ділі; одні щиро моляться, хрестяться та б'ють поклони, інші підходять до образів, міняють свічки і знову моляться, а вона стоїть мов укопана, не знає, куди подіти себе. Робити те, що роблять інші, не випадає, адже не прийняла ще Христової віри, і стояти без діла теж негоже.

Чула, ніяково їй, така, що обернулася б і пішла. Та як піде, коли поруч сестра Євпраксія, а позаду — монашки та й монашки. Зате коли завершилась відправа, не стала зважати на Євпраксію, обернулася й неприховане спішно стала пробиратися до виходу. Таке відчуття переслідувало, мовби крала щось і тепер боїться, аби не тикали пальцем і не казали: он пішла з краденим.

Жіноча обитель — не таке вже й привілля. Тож і від людського ока не так просто сховатися. А зараз, як ніколи, хотілося бути самій із собою.

Куди ж подасться і де усамітниться? В саду? То він же не довго буде пустельний: сестри відвідають по відправі трапезну й знову залюднять його. І в келії не сховається. Туди прийде Євпраксія, питатиметься, що та як. Ні, ліпшої самотини, як пасовисько, не відшукати, мабуть. Туди ніхто не прийде, там ніхто не перешкодить.

Від монастиря до пасовиська на луках не така вже й далечінь, до десяти стадіїв. І путь не раз сходжена, отож добре знана. Піде нею не вагаючись і не розглядаючись. Може статися, що сьогодні і не повернеться до келії, ночуватиме в забудові біля обори. Не раз уже було так, то чом не має бути й нині? На луках зараз буйнотрав'я, цвітуть, виповнюючи аер, квіти, там — розкіш серцю, привілля мислі. Одразу за луками йдуть поля, далі — пологі і теж вкриті зеленню гори. Коли вийти на ті гори та глянути на полуночний схід, видно, розказують, як темніють в далині інші гори, круті й високі, не скрізь доступні, а вже за тими горами піде знайома їй фракійська долина, сходжена і згорьована, а все ж чимось і рідна. Чи не тим, що вона — відкрита путь у отчу землю, що коли б дійшла до тих гір та перетнула їх, вважай, відчула б себе вдома. Одначе то тільки сказати легко: коли б. Спробуй піди та перетни. Йой, ані