Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ь, і совість, і життя моє залежить від якогось раба. Захоче — врятує, захоче, — погубить. Ба як дозволяє собі поводитися з господинею: грається, мов кіт із мишею".

Ходила по терему — приглядалася до челяді, виходила на подвір'я — знов приглядалася, де з ким ставала навіть на розмову, питала про люд, що живе в Долині Сліз, про торги та виторги, а вже потім — з яких земель привозять сюди товари, кудою правляться, коли їдуть у Долину, кудою — коли виїздять із неї. І таки пересвідчилась: із міжгір'я, крім ріки й ущелини, прокладеної рікою, немає ні входу, ні виходу. Вона — єдина надія знову стати вільною.

Геть змаліла від тієї певності духом і схильна була вірити вже: іншого рятунку немає, доведеться падати своєму мучителеві до ніг і слізно благати, аби відпустив до отця-матері, тим паче, що благати є чого: вона що не день, то більше переконується: непразна є, понесла від свого зрадливого мужа дитя.

Гляди й змушена була б унизити себе колінкуванням, та не дійшло до того: Тріарій прийшов якогось із найсум'ятніших для неї днів і сказав: розшукав мужа, котрий зголошується виконати повеління господині замку.

— Хто він і чи може вийти за гірські обводи?

— Може, достойна, бо є чоловим охоронцем торговця крамом і має дозвіл на в'їзд і виїзд.

— Клич його до мене.

В усьому покладалася на челядника і неабияк довіряла вже челядникові: де ж пак, як мудро все передбачає, як не по-рабськи тверезо мислить. А спати не спала тієї ночі, сиділа й ждала мужа, який повезе її кревним вість. Коли ж з'явився він і запевнив: таки повезе, не вагалася, зняла з руки й поклала на шкарубку його долоню перстень з родовим гербом.

— Передаси цього персня, — повеліла, — і доста. Вітець знатиме, що робити.

— Коли ж запитає, що сказати?

— Скажеш, немає більше терпіння, хай прийде й забере мене.

— Буде зроблено, достойна. Ну, а...

— Плата ось, — подала золоту вежицю. — Винагороду ж матимеш там, у вітцевім замку.

Знала, до кревних не така вже й далечінь. Хай піде кілька діб на те, щоб вибратися її посланцеві з Долини Сліз, хай ще одна доба спливе, доки добиратиметься він до вітцевого замку та шукатиме способу побачитися з кревними, за три-чотири доби вітець знатиме вже, що з його донею, і поспішить визволити її. На п'ятий день, найбільше через седмицю має бути вже тут.

Що надійніше утверджувалася в своїй вірі в порятунок, то обережнішою була. Не принижувалася перед мужем, одначе й не сварилася з ним. Коли цікавився чимось, відповідала тихо, примітно засмучено і все ж покірно. Та ба, і обережність її не залишилась незавваженою. Присів одного надвечір'я біля ложа й поцікавився:

— Чом така сумна та невесела?

— Ніби ти не знаєш, — сказала тихим, безборонно покірним голосом.

— Невдоволена, що не пускаю до матері? Добре роблю, що не пускаю. Сон неправду провіщав: мати твоя жива й здорова.

— Звідки знаєш, що жива й здорова?

— Я все знаю, Корнеліє. Навіть те, що ти не відмовилася від думки піти під мене, піти й не повернутися.

— Погано знаєш.

— Того не може бути, щоб я погано знав.

— Може, Аспаре. Куди піду і чого піду, коли матиму твоє дитя?

— Ов! — пробудився, ба зрадів навіть. — І то є правда?

— Настане час, пересвідчишся.

Повірив. Присяйбіг, повірив і відчув себе чи то присоромленим, чи то неабияк щасливим. Заяснів на виду, десь поділася завжди наявна в ньому твердість духу, одвага та рішучість. Замість них пробилась і заясніла на виду хай не пишним, все ж помітним квітом людська прихильність, хотілось вірити, що й доброта.

"Невже я помилилася, взявши під сумнів його подружню вірність? — завагалася Корнелія. — Ба ні, того не може бути. Жіноче серце багато і далеко бачить. Воно не запротестувало б так гаряче, коли б не нагледіло за тими обіймами з медушницею хтивих помислів і підлої зради".

Мабуть, швидко пригасила в собі раптовий спалах прихильності — Аспар простягнув правицю й торкнувся нею її руки.

— Ти не гнівайся за ту мою примху, — мовив примирливо. — Виберемо час і поїдемо до твоїх кревних. Я розумію, ти скучила за ними та й тривожишся тим, чого ждеш і боїшся ждучи, мусиш погасити свою тривогу матусиною радою. Побуду седмицю-другу на ловах та й поїдемо.

Пішов від Корнелії ніби й прихильний, ба навіть вдоволений нею, а Корнелія не почувала себе вдоволеною. Блудливого пса нічим не приручиш до домівки, те й робитиме, що їздитиме на лови, а вона, жона його, нізащо не повірить після того, що бачила, в добропорядність свого мужа. Він тому й захоплюється ловами, що вони дають йому розкіш-волю. Тож і немає чого радіти. І наміру свого теж немає потреби переінакшувати. Прибуде вітець, аби забрати її в Аспара силою, — піде з вітцем, поїде до кревних з Аспаром — теж не повернеться в гніздо розпусника і розпусти. Стане під захист роду свого і не повернеться!

Перед сном думала про це й після сну не могла прогнати від себе нав'язливих думок. І саме тоді, як думки ті стали для неї пекельною мукою, чимось схожими на відчай, до замку завітали торгові люди з віддалених земель і попросилися під захист стін і сторожі.

— Доведеться зачекати господаря, — сказали їм сторожові.

— Є ж господиня. Може, вона дозволить заночувати в замку?

Чи Аспарові довірені не зважилися бути аж надто непоступливими, чи не захотіли виказувати гостям, що господиня їхня не в усьому господиня, помислили, повагалися й таки уступили з дороги: ідіть, питайтесь.

Не будь Корнелія така сподівана та увірувана, що поміч прийде, мабуть, виказала б себе: коли прочинилися двері і на порозі стали гості з далекої землі, пізнала серед них Емілія Долабеллу, того самого, що був обранцем її серця і мав стати утіхою-мужем.

І радість, і бентега, видно, неабияк озвалися в серці — не втрималась, опустила очі. Коли ж опам'яталася й похапливо звела їх, то дивилася вже, як і належить дивитися жінці, котра стала на місце мужа свого й вирішує важливі родинні діла.

Емілій Долабелла!.. Як він упадав коло неї, як ждав тієї днини, коли батьки домовляться остаточно й вирішать долю своїх взаємно прихильних і, ніде правди діти, взаємно жадаючих злюбного часу дітей. Земля італійська, переживала смутні часи, по її долах і горах розгулювали варвари, глумились як хотіли і над ким хотіли. Тож Люцій Руф, вітець її, й шукав серед сусідів соузників, а знайшовши, неабияк зрадів: префект сусідньої провінції Долабелла має старшого на кілька літ за Корнелію сина. Коли поєднати його з Корнелією злюбними узами, сила патриціїв подвоїться, а з тим прийде і певність: варвари натраплять на посилений опір і вгамуються.

Вони й вгамувалися ніби, та не всі: від Аспара вітець не уберіг свою дитину..

— Достойна, — порушив тишу привідця сторожі. — До тебе завітали торгові люди з далеких земель. Просять дозволу на захист і торг.

Кивнула, зголошуючись вислухати гостей, і вже потім сказала сторожовим:

— Залиште мене з ними. Потім, як розпитаюсь та визначу, яку частку виторгу треба взяти на користь господаря, покличу.

І вже як сторожа виходила й причиняла за собою двері, звернулася до гостей:

— Звідки бог привів і з якими товарами?

— Здалеку, достойна. — Емілій помітив її застереження: тут усе чують, і мовчки передав той самий перстень, що його вручала Корнелія своєму гінцеві. — А товари у нас всякі: наші і заморські — гішпанські, візантійські, ба навіть китайські. — І вже тихо, аби чула тільки Корнелія, додав: — Будь напоготові, виїжджатимемо з замку, вивеземо тебе, прикриту поклажею.

Видно, не знала, що сказати на те. Дивилася широко відкритими очима і мовчала.

— Приходь, володарко, сама побачиш, які маємо товари, собі підбереш те, що душа бажає.

— Гаразд, я прийду. Тоді вже й мито визначимо. А дозвіл на торг, як і на пристанище в замку, даю зараз.

Пождала, доки вийдуть, і вже потім подалася на свою половину. Упала зраділа а чи знесилена на ложе й прикрила обличчя руками. Боже, допоможи їй! Сам Емілій приїхав. Чуєш, святий боже, сам Емілій! А коли так, він не зрікся її після всього, що сталося, він затим і прибув, аби вирвати свою Корнелію із лабет гота Аспара, цього варвара з варварів. І якщо не зрікся досі, то не зречеться й тоді, як вивезе за обводи Долини Сліз. Коли б тільки розумно вчинив та зумів перехитрити самого Аспара. Коли б тільки зумів!

Того дня не пішла на торжище — хай Аспарові послухи пересвідчаться: вона — достойна жона у свого мужа, лише для чемності сказала: прийду і гляну, насправді ж не йде. А вже як присплять себе, вийде поглянути на товар, придбає щось для годиться й домовиться з Емілієм, коли приховають і вивезуть її із замку.

Аспара, на щастя, не було та й не було, і це утверджувало змовників у певності: задумане станеться. Емілій шепнув, коли вибирала товар:

— Я навмисне продаю товари по завищених цінах. Як тільки побачу, що покупців немає вже, постараюсь домовитися з сторожею, аби випустила з Долини Сліз.

— Чи випустить — ось біда, — засмутилася. — Тут суворий закон: на в'їзд і сторожа може дати дозвіл, на виїзд — тільки Аспар.

— А я задобрю її донатіями, — весело пообіцяв Емілій. — Так задобрю, що й про закон забуде.

— То було б преліпо. І все ж готуйся, Емілію, до гіршого. Аспар ось-ось може нагрянути.

— Аби того не сталося, завтра готуватимусь уже до від'їзду.

Он як хотіла, щоб сталося саме так, як він мислить собі, а певності, що станеться, все ж не було. Надто багато сумнівів навалювалося, коли давала простір мислям: і сторожа може не пристати на те, щоб випустити гостей без дозволу господаря, і муж може нагодитися й сказати їй: "Будь при мені". Що вона вдіє тоді і як може зробити все за одну ніч: і мужа приспати, і до Емілія втекти, і між поклажею сховатися?

Погані передчуття завжди не безпідставні. Завтра вдосвіта мала втікати з замку, а сьогодні пополудні Аспар повернувся з ловів, і все пішло шкереберть: Емілієва домовленість із сторожею стала недійсною, за дозволом мусив іти тепер до Аспара, а йти одразу ж по його приїзді не випадало якось, тож і від'їзд слід було відкласти на день, а то й на два.

Дозвіл на від'їзд Емілій ухитрився брати в присутності Корнелії, щоб вона чула і знала: на неї чекають цієї ночі. Має так обернутися, аби з усім упоратись: і мужа приспати, і серед товарів на хурах Емілія сховатися до світання.

Вона й упоралась. Одним за