Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

молодою господинею в своєму замку й почував себе неабияк втішеним. Зрештою згадав, що він володар не лише замку, а й долини між гір, й загорівся іншим бажанням — показати Корнелії свої володіння. Возив та й возив молоду свою жону, показував та й показував: і коней, що їх ростили для нього конюші, і угіддя в долині та підгір'ї, все багатство, що мав у обводах свого володіння.

Так минала седмиця за седмицею. На зміну передліттю прийшло літо, теплінь зацарювала в долах, як і в серці господині замку. Та ось настав час ловів — і Аспар розхолодився раптом, все рідше й рідше став засиджуватись біля Корнелії, зрештою зайшов одного ранку й сказав: їде на лови.

— Чи надовго? — поцікавилася.

— Лише на день.

Не сподівалася, що може бути інакше, тому й не стривожилася. "Нехай, — гадала собі. — Не все ж йому бути зі мною. Лови і для вітця неабияка пристрасть. То — друга утіха позлюблених мужів. Чого має відмовляти йому в ній?" А тривога чатувала вже на неї на подвір'ї замку, не загаялася відвідати й замок: Аспар не повернувся ані того, ані наступного дня. Де ночував, з ким був, лише небо відало.

І засмутилася Корнелія, а смуток не забарився зродити й страх: що коли муж її згадав колишнє і знову вдався до колишнього?

За першим разом визнала за потрібне промовчати, за другим — не змогла вже. Аспар не сам повернувся — з ватагою. Таку вакханалію чинили до світання, що в Корнелії серце обливалося кров'ю, гляди, й головою об мур билася б, коли б не рятівна на всі випадки сподіванка: а може ж, це востаннє? Піде ватага, проспиться її повелитель — і вона ублагає його, зрештою повелить йому, аби не робив того більше.

Та ба, не діждалася мужа в жіночій половині замку. Захмелівши, спав він мало не до ночі, а проснувся, знову став на чолі ватаги й повів її за собою.

Корнелія і зовсім змаліла на силі від тієї зневаги, зрештою зібралася з нею й обурилась. Хай знає, коли так: поїде до кревних своїх, сяде під надійним крилом вітця й сидітиме там доти, доки не об'явиться і не вклониться всім та не присягне: більше такого не буде.

Була аж надто рішуча, коли зважувалась, ще більшої рішучості прибрала, як стала перед конюшими й звеліла їм сідлати коня. Ті й послухалися, засідлали, а дійшло до виїзду з володіння — заступили дорогу: не велею.

— Мені, господині? Хто смів?

— Муж ваш, достойна.

Знала, тут проти волі Аспара ніхто не піде, тому лютувала, а лютуючи, шукала рятунку. І таки знайшла його. Помітила серед челядників ласого на дарівщину мужа й не поскупилася привезеним із собою золотом.

— Візьми оце, — показала з рук, — і вволь мою волю.

— Яку, достойна?

— Відвези мене до вітця мого.

Зітхнув челядник й похитав, перечачи, головою.

— То неможливо.

— Коли добудемося до замку моїх кревних, втричі більше матимеш.

— Кажу ж, неможливо.

— Тоді... тоді вивези із замку й покажи, де буває муж, що робить, коли завершить лови.

Челядник переступив із ноги на ногу, ба навіть крекнув досадуючи.

— Пізно, господине. Удосвіта муж ваш повертається до замку. Хай іншим разом.

Корнелія бачила: хочеться челядникові мати те, що обіцяє господиня, а не зважується взяти, боїться піти супроти волі господаря. Через те не вельми набивалася з дарами. Хай челядник помислить на самоті, хай розпалить у собі вогонь жадоби.

І не помилилася. Челядник прийшов-таки до неї через кілька днів і вивіз непомітно із замку, показав медушу при битій путі, а в медуші — миловиду господиню веселої оселі. Немов метелик, пурхала поміж хмільними мужами, всім усміхалася і від усіх вміла ухилитися. Лише від Аспара не вміла та й не мала бажання ухилятися. Обіймав — піддавалася обіймам, саджав на коліна — сяяла сонцем і знов піддавалася, цілував у безсоромно оголені груди — сміялась і не перечила.

У Корнелії туман ходив перед очима від образи, ганьби і приниження. Та даремно челядник боявся за неї й застерігав раз у раз: "Будьте мужньою, достойна, не лементуйте і не виказуйте себе. Викажете — біда буде і мені, і вам". Корнелія знайшла в собі мужність стерпіти. Тоді вже, як дісталася стійбища й сіла на коня, оперіщила його пугою й пустила на всю кінську пору, мовби втікала від самої себе.

Що робила вона, коли повернулася в замок, ніхто не відав. На челядь не показувалася і до ложниці нікого не впускала. Ані того дня, що настав по поверненні від медуші, ані наступного. Не вийшла вона й тоді, як у замку оповістили: володар міжгір'я повертається з ловів.

— Що з жоною? — помітив Аспар її відсутність серед тих, що зустрічали. — Вона хвора?

— Не відаю.

— Як то не відаєш? — спохмурнів.

— Господиня нікого не впускає до себе.

Не став більше допитуватися в челядника, передав коня й пішов до жони.

Бачила, мабуть, як в'їздив він до замку та й чула галас юрби, що зустрічала, — двері не були вже заперті. Щоправда, не пішла назустріч Аспарові і не обняла, як водиться, сиділа і ждала, коли волостелин сам наблизиться до неї.

— Що з тобою, Корнеліє? — стривожився чи вдавав із себе стривоженого. — Чим ти опечалена так?

— Погані вісті надійшли від кревних. Матуся вмирає. Хотіла провідати її, та муж запер ворота, велів не випускати мене, свою господиню, з замку.

Вона таки заплакала. Не так, як за тим разом, як зайшов вітець і сказав: "Збирайся, ти вільна", — все ж ревно і жалісно. Так жалісно, що навіть байдужого до жіночих сліз Аспара вразила.

— Про що річ, — не зволікав із речницею. — Хочеш поїхати — їдь. Коли запрягати коней?

— Зараз, негайно. Я й так багато втратила, цілих дві доби б'юсь, мов пташка в тенетах, а випурхнути не можу.

— Збирайся, коні подадуть.

Вийшов і дав челяді своє повеління — лаштувати колісницю для дальньої путі. А поки лаштували її та впрягали коней, покликав до себе тих, хто охороняв у його відсутність ворота.

— В жони моєї був хтось із сусідньої провінції?

— Не було.

— Як то не було?

— Бо не було. Ворота охоронялися, ніхто не в'їздив у них за останні п'ять діб.

— То, може, жона моя посилала когось до матері?

— Таке теж відпадає. Жоден вершник не виїздив із міжгір'я.

Волостелин пильно приглядався до привідці сторожі. А те не обіцяло втіхи..

— Як же господиня знає, що в неї нездужає мати? Духи принесли їй ті вісті чи як?

— Про те відомо лиш господині.

Аспар хмурився. Видно було: його роздирають сумніви, а чи правдиві вони, не знав.

— Іди, — повелів зрештою охоронцеві. — І моли бога, щоб справді було так. Бо коли довідаюся, що таки приїздив хтось до неї чи виїздив із міжгір'я, начувайся.

Пождав, доки вляжуться зворохоблені думки, й спрямував стопи свої до жони.

— А що з матір'ю?

— Казала вже: недужа.

— Питаю, який недуг? Невже ті, що були в тебе, не сказали?

— Казати не казали, та оповістили страшне: матуся наснилася мені в чорному.

— Ах, наснилася! — ніби аж зрадів Аспар. — Тоді складай, жоно, свої речі і лишайся вдома.

Корнелія всього, видно, сподівалася від свого відлюдька, тому не вельми й здивувалася. Зате обурення її дало нарешті про себе знати.

— Я, здається, не продана тобі!

— Зате обвінчана зі мною. Сама того хотіла, отож і будь нею, в усьому покірною жоною.

Жінка є жінка, коли вже розлютиться, не бачить, де двері, а де вікно.

— Ти... ти забуваєш, — позеленіла зі злості, — що я не беззахисна, що мені досить кинути клич — і на поміч прийде сила, перед якою не вистоять ані твої ворота в Долину Сліз, ані твій замок.

Темнів і Аспар на лиці.

— Ти спершу кинь його, клич! — мовив не без погорди. — Замок он який, звідси швидше до бога докличешся, аніж до батенька.

Корнелія націлилась було крикнути: "Я докличусь!" — та втрималася. Нащо казати такому? Чи вона не донька знаного в краї префекта, чи не відає: мовчання — золото, хто мовчить, той двох навчить.

Найперше, що вдіяла, коли муж від'їхав із замку, покликала до себе випробуваного вже на дарах челядника.

— Я знов про те ж: треба вибратися якось із міжгір’я.

— Може, й треба, та як?

— Муж ліпше за мене знає Долину Сліз, отож хай розкине розумом і знайде спосіб. За те матиме втричі більше, ніж мав.

Челядник так гірко кривиться, ніби з'їв щось бридке.

— Достойна, я ж бо казав уже: це неможливо.

— Чи звідси один-єдиний вихід?

— Таки один, через ущелину, що проклала ріка. Більше немає ні входу, ні виходу, кругом непрохідні гори.

— Одначе ж поселяни Долини Сліз, купці інших провінцій їздять же якось.

— Лише через ворота і тільки з дозволу сторожі.

— Ну а коли переодягнуся й приберу подобу купця чи поселянина, візьму з собою челядь, товари?

— На виїзд слід мати знак від волостелина, без знака не випустять.

Корнелія то німувала, дивлячись на челядника, то схоплювалась і металася по терему, ніби загнана в кліть звірина.

— То, може, тебе хоч випустять?

— Того теж не варто робити. Я близько стою коло вас, волостелин може догадатися, чому мені заманулося їхати з його володіння, й перешкодити нам одразу ж або пізніше розкумекати, чого їздив, і скарати мене на горло. У нього іншої кари немає.

— То що ж радиш зробити? Як повідомити вітцеві, аби прийшов і визволив мене з біди?

Челядник замислився.

— Дайте, достойна господине, час. Не може бути, аби старий Тріарій не знайшов для вас рятунку. Коли не в замку, то поза замком, а підшукаю для вас вісника.

Він зібрався вже було йти, та одразу ж і передумав.

— Маю для вас два попередження.

— Кажи.

— Перше з них: майте терпіння і зробіть усе можливе, аби не виказати себе волостелинові ані устами, ані очима, ані вчинком.

— За те можеш бути певний. Я — донька префекта, маю добрий вишкіл таємних зносин і змов.

— Коли маєте такий вишкіл, то мусите знати: усе, що кажете тут, чують сторонні вуха. Не бійтеся, — застеріг, — в даному разі ті вуха мої.

Кориелія примітне дивується й німіє дивуючись.

— І друге, — не зважає на її подив челядник, — усе це дорого коштуватиме.

— Кажу ж, і ти, і знайдений тобою вісник будете винагороджені достойно. Захочете, покинете разом зі мною Аспарове володіння, житимете, будучи багатими людьми, десь-інде.

Чи то челядник так добре знав Аспара і хотів приспати його пильність, чи йому справді не таланило знайти людину, котра вволила б волю господині замку, побачення з таємним вісником не було та й не було. Самого Тріарія бачила щодня і бесідувала з ним мало не за кожним побаченням, тільки не про те, чого ждала від свого повіреного.

"До чого я дожилася, — журилася. — І чест