Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

: боги вибирають найліпших, а Зоринка і є та найліпша. Чи той Вепр не розуміє, яка гроза збирається над нею? Чи в нього не зм'якне перед видимою утратою серце?

— У всякого зм'якне, сину, тільки не в Вепра. Не зголоситься він на родичання з нашим родом, навіть цієї найтривожнішої миті.

Богданко ще примітніше одмінився на лиці.

— А коли зголоситься? Чом не піти до нього й не сказати...

— Казали вже, сину. Принижувались і просили, тепер доста!

— То ж колись було...

— Я сказав: доста! Не Вепр у своїй землі князь, — я. Чому маю бити чолом перед ним і раз, і вдруге, і втретє?

— Тоді... тоді я умкну її.

Був такий зосереджено-рішучий, зараз, здавалося, вийде й учинить те, що надумав. І князь повірив рішучості сина. Повірив і поспішив перечити йому. То казна-що; тоді в Зоринчиного вітця справді будуть підстави нарікати: "Бачили, який у нас князь? Він має мужів своїх за чорних людей, він чинить із ними, як собі хоче!"

— Про умикання й думати не смій, чуєш?

— Ба, смію, коли вітець не думає й не хоче думати про мене!

— Насилля над Зоринкою спричинить велике лихо. Проти нас підуть усі ліпші мужі, волостелини, а то — пагуба і не лише тобі.

— А що буде, коли Зоринка піде на вогонь?

— На те воля божа.

— А на це — моя! — уже за поворотом обернувся й мовив покірний досі князеві син.

Волота обурило його зухвальство.

— Я не прийму тебе! — крикнув навздогін. — Ані тебе, ані твоєї Зоринки не прийму. Де знаєш, там і живи, як собі хочеш, так і майся, під мою крівлю обом вам зась!

То була тривога і був смуток усього дня, Богданко таки сів на вишколеного за час науки в дядька коня й подався з Черна, а куди подався, що вчинить, одним богам відомо. І викраде та втече світ за очі із Зоринкою — погано, і потрапить до Вепрових рук, викрадаючи, — ще гірше. Від того упоєного местю людомора всього можна сподіватися. Чи йому довго настигнути отрока, що втікатиме з умкнутою дівкою, й потяти його? Хіба не буде чого сказати, коли спитають, нащо зняв руку на княжича? "Я не видів, — одповість, — хто умикає, з мене доста було, що умикали вдруге".

"Доведеться кидати все й правитися слідом за ним, — досадує князь. — Коли надумає робити так, як сказав, підстерігатиме Зоринку й умикатиме з Соколиної Вежі. І прибуде з викраденою дівкою саме туди. Отож мені слід бути в Соколиній Вежі і негайно".

Не став передчасно лякати Малку, одначе й не приховав того, що скоїлося між ним і сином, від Малки, зайшов до неї й сказав, куди та чому їде..

— Може, не слід перечити йому? — застерегла несміливо.

— Ти так гадаєш?

— Богданко правду сказав: це та година, коли можна й не зважати, хто князь, а хто воєвода. Коли у тебе така, як і в Вепра, гординя, я сама поїду до того буй-тура й скажу: якщо не хоче, щоб Зоринка пішла на вогнище й стала нареченою вогненного Хорса, най віддає її Богданкові та й забудемо все, що роз'єднало наші роди.

Князь зітхнув, дратуючись, і потер натомлене чоло.

— Ти, Малко, сліпнеш з прихильності до сина і в сліпоті своїй бачиш не далі, ніж син. Треба бути неабиякою дитиною, щоб вірити в здоровий глузд Вепрів.

— А як же ти он скільки літ вірив їм?

Мабуть, то було зайве. Князь не знайшовся, що сказати жоні своїй, і, не знайшовшись, оскаженів.

— Доки ми теревенимо з тобою, той нерозважливий отрок може накоїти біди. Я їду, доста!

І тоді, як правився повз капище Хорса під розлогим, з діда-радіда леліяним дубом, і пізніше, коли вибирався на путь-дорогу, що вела до Соколиної Вежі, розминавсь та й розминався, бачив та й бачив, як ідуть зігнуті недолею-сумом поселяни. Родинами й родами-селищами, з старинею і отрочатами. Усі мовчазні і виснажені, такі спрагло змалілі, ніби знають уже: вони — приречені.

— З котрої верві будете, люди?

— З Надпрутської, достойний.

— І давно правитесь?

— Ано, четверту добу.

Помовчав, супроводжуючи їх сумовитими очима, і вже потім додав:

— Помагай біг щасливо здолати цю путь.

Невдало приострожений кінь несподівано рвонув убік, і вже тоді, як Волот взяв обіруч поводи, пішов рівно й на всю кінську пору.

Матері Доброгніви не видно було ані на подвір'ї, ані на подвірниці, не чув її голосу і з оселі. Або ж спала-перепочивала старенька, або ж пішла до лісу. А втім, чого їй спати о цій порі і чи є така вже потреба правитися старістю до лісу?

Постукав, викликаючи челядь, у дубові ворота раз, постукав і вдруге.

— Агов! Чи є хто в оселі?

Двері прочинилися невдовзі, і до воріт вийшла челядниця.

— Прошу бути тихо, — мовила застережливо благальним і від того аж надто милозвучним голосом. — Господиня нездужають.

Вона була пристойніше зодягнена, аніж можна сподіватися від челядниці: в білу, не по-тутешньому шиту брачину, в темну, уперезану в талії барвистим паском полохту. Однак не те впало князеві у вічі. Десь він бачив це миловиде дівоче личко, десь чув цей глибинно-сердечний і від того примітно благальний голос.

— Ти, Миловидко?!

Ламала, схрестивши на грудях, руки, тупила долу зір і мовчала. Коли ж заговорила, сказала не те, що сподівався почути від неї.

— Господиня ждуть вас, княже.

Питавсь-допитувався, що їй болить, матері Доброгніві, чи то правда: так дуже змаліла на силі, що не здатна полишити ложе і вийти з терема, а думав про Миловидку. Виходить, недалеко втекла вона від свого Випалу; то була неправда, ніби подалася за Дунай шукати в ромейських землях того, що нарекла собі мужем, та не взяла злюбу. Тут вона, в Тиверській землі, ба навіть у його володінні... Цікавився в матері, чи був тутки Богданко, чи розмовляла вона з Богданком, відає, куди і з яким наміром подався, а думав знов про Миловидку... Боги світлі та боги ясні! Тож не так собі прибилася вона до його праотніх володінь, стала не звичайною собі клітницею-челядницею — ключницею при княгині, більше того, ввійшла в довіру, стала для матері Доброгніви мовби дитиною рідною. Так і каже їй, коли звертається: "Піди, доню, та нагрій водиці, а нагрієш, налий у корчагу та постав до ніг. Холонуть вони в мене". Та й сама он як утішена тим, що господиня Соколиної Вежі добра з нею, в усьому звіряється їй. І старається-годить старій, і упадає коло старої, ніби коло рідної. Хто вона нині? Чому саме в Соколиній Вежі опинилася? Пересвідчилася за кілька літ, що сподіванка на повернення лада її з ромеїв — марниця, й згадала, що казав колись князь, чи випадково набрела на матір Доброгніву й залишилася при ній? Ой ні. Випадково — ні! Хто в Тиверській землі не знає, що Соколина Вежа — прадіднє володіння Волотів? Мусила знати те й дівчина з недалекого Випалу. А коли знала й прийшла саме до Соколиної Вежі, то про що інше каже це, як не про те, що прийшла й стала при матері ключницею не випадково?

Дивився на змужнілу вже й від того ще ліпшу, ніж була, дівку й питався, тупив до долу позирк, аби не примітила передчасно та й інші не примітили, як поїдає її очима, і знову питався: "Хто ти нині, Миловидко? Як розуміти, що прийшла-таки під мою крівлю й стала донею-утіхою для матері-княгині? Випадок звів нас чи на те була твоя добра воля ? "

Думка-бентега що далі, то настирливіш переслідувала князя і стала врешті-решт для нього карою.

"Я не поїду вже звідси, — зізнався сам собі, — доки не пересвідчусь, як сталося, що Миловидка вчинила саме так, як казав свого часу: "Коли й вогнища свого не буде, не обминай мого терема".

Вийшов до дружинників і повелів старшим із них:

— Ти, Ковачу, бери двох мужів і прався до Веселого Долу. Стань на узліссі й пильнуй, чи не об'явиться там Богданко. Коли об'явиться чи є вже, прийди й скажи: "З веління князя я і мужі мої не дозволяємо тобі вчинити з донькою властелина недостойний княжича ґвалт. Будь розсудливий і вертайся туди, де належить тобі бути".

— Ти, Бояне, — повелів іншому дружинникові, — скачи до стольного Черна і перекажи воєводі Стодорку: як тільки боги вкажуть на свою обраницю чи обранця, най одразу ж звідомить мене про те в Соколиній Вежі. Мати моя дотоптує останній ряст, мушу бути при ній.

Хвора вимагала того чи Миловидка не хотіла лишатися з князем без свідків, до самої ночі сиділа при слабій і аніна мить не показувалася поза ложницею. Що робила там, не відав, а проте догадувався: сидить не тому, що конче треба. І та догадка підігрівала в ньому нетерплячку. Навідався до слабої раз — Миловидка там, навідався вдруге — знову там. Оглянеться, коли скрипнуть двері, видивиться, наче не знати на яке диво, й уступає йому місце біля ложа. Сідай, мовляв, сідай і кажи старій пані, чого прийшов.

— Матусі усе ще зле? — присів-таки й поцікавився в слабої.

— Не зліше, ніж було, проте й не ліпше. Доживаю, сину, останні дні, тому й хочу сказати тобі дещо.

Миловидка звела на неї налякані очі і все ж скорилася велінню серця — тихо і знічено пішла до дверей.

— Куди ти, дівчино?

— Вийти мушу. Лишаю вас на цю часинку на князя. Доки погомоните, я й повернусь.

— Річ піде про тебе. Лишись, коли можеш.

Доброгніва недовго роздумувала, з чого почати розмову.

— Князю, сину мій єдиний. Знаю, у тебе й без Соколиної Вежі вистачає турбот. Люд уповає на благодать, земля сподівається на оборону. А часи непевні. Що не літо, то й новий клопіт. Не встиг замиритися з ромеями, обри погрожують вторгненням. І боги карають немилосердно. Мало того, що забрали передчасно батька, братів-підпору, голод і мор шлють на нашу землю. Як упораєшся з усім тим, коли стоятимеш сам?

— Я не сам, матінко-княгине, зі мною вся земля.

— Чула, знаю. Та що з тої землі, коли вона така стражденна нині? В біді, сам відаєш, підіймають голови не лише таті, людська злоба також. Дідуньо Власт, перший у сій оселі вогнищанин, пам'ятаю, казали: "Добро йде пліч-о-пліч із добробутом, а зло пре із злиднів людських, ніби вода з потужної почайни". На лихо, і я не можу вже бути тобі бодай якоюсь підпорою. Не сьогодні, то завтра піду до Вираю, Волоте. Тому й кажу оце: на кого покинемо вогнище в нашім прадіднім гнізді — Соколиній Вежі?

Волот затримав на ній осмутнілі очі, однак із казанням не поспішав.

— Чи треба клопотатися цим, матусю? Ви були, ви й будете тут господинею. Велике диво — слабість, здолаєте її.

— Стара я, сину, щоб здолати. Та й чую: не час обманювати себе. Тому й питаю: на кого полишимо? Хотіла б знати, перш ніж піти.

Волот хвилюється й полишає насиджене коло матері місце.

— Якось і не думав про це. Може, те