Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ремковий най дає усьому лад? Доки змужніє та візьме злюб Богданко.

Мати Доброгніва не поспішала зголошуватись.

— Чи ти не бачив і не знаєш, — озвалася перегодом, — які статки нажив той муж, маючи доступ лише до поля та худоби? Нечистий він на руку, сину. Я до всіх приглядалася за багато літ і ось що скажу тобі: ліпшої господині в Соколиній Вежі за ключницю Миловиду не бачу. Вона і серцем, і помислами чиста, он яке безліття пережила, якого горя зазнала в свої найліпші літа. Їй я доручила б наше прадіднє вогнище.

Князь силився не виказати своєї бентеги, хоча збентежений був видимо і дуже. Знав: негоже синові радіти на смертнім одрі матері і не радіти не міг. Видять боги: таке лиш їхніми заходами й можливе на світі. Ано, звичайні смертні неспроможні так круто і так несподівано переінакшувати людську стезю. Подумати тільки: колись жорстоко був покараний богами за те, що посягнув на цю дівчину, хотів заволодіти її неземною знадою, тепер вона опинилася з чиєїсь ласки і волі у його праотнім вогнищі, ввійшла в довіру старій матері й стає за порадою-велінням не кого-небудь — рідної матері охоронницею вогнища у Соколиній Вежі. Чи ліпшої винагороди можна бажати і чи така винагорода можлива з волі людей?

— Чула, Миловидко, що сказала княгиня? Я вірю її мудрості і її досвіду, для мене її слово — закон. Що повідаєш на це? Чи згодна бути тут не просто ключницею — господинею?

Коли князь видимо радів, питаючись, то Миловидка видимо страхалася того, про що питали. Дивилася то на слабу, то на її сина благально-занепокоєними очима й ламала, хвилюючись, руки.

— Я ліпшого і не бажала б, князю. Бо ані роду, ані пристанища не маю після того, що сталося у Випалі і з Випалом. Та чи зможу?

— Зможеш. Матуся правду кажуть: чеснішої за тебе тут немає.

— Чи ж того досить? Господар, та ще в такім, як це, господарстві, повинен мати тверду руку. А в мене яка рука? У мене, самі кажете, щире серце.

— Зате маєш чесні наміри. А це, Миловидко, найліпша прикмета в діяннях тих, кого боги ставлять біля вогнища

і рала. Я підберу тобі інших челядників, таких, як сама єсть. З ними й господарюватимеш.

Видно було, і рада б сказати: "Най буде так", і не зважується. Від того примітно соромиться й паленіє видом.

Князь користується її мовчанням і каже слабій:

— Засніть, матусю. Засніть і наберіться сили. Ми ж підемо вже. Гадаю, саме наодинці й домовимося з Миловидкою про її вогнищанство в Соколиній Вежі.

XVI

Догоріла одна, догоріла й друга свіча, а Миловидка звіряється та й звіряється князеві, де була усі ці літа, як сталося, що знову повернулася у рідну землю й опинилася у княгині Доброгніви в закупах. Нелегко їй переповідати те, що було безліттям із безліть і мукою з мук. Часом виказує ту нелегкість лишень надломленим голосом, часом — і засмучено-болісним позирком, а буває, що й зовсім безсила стримати біль: прикриває долонями очі і плаче.

Князь полишає тоді вигріте за столом місце й міряє, занепокоєний, простору в прадіднім оседку кліть.

— Коли б ти знала, дівчино гожа, як я лаю себе за те, що відпустив тебе після визволення до Випалу. Поплакала б, посумувала б за вподобаним молодцем та й вгомонилася б. А пішла, бач, — і он яку тернисту путь мусила долати, як зранили тебе чужі покони та закони.

— Йой, князю! — Миловидка прибирає руки з лиця і витирає рясні та чисті, ніби роси на скіснім сонці, сльози. — Путь справді була нелегка, та чи легшою була б вона, коли б лишилася в Черні? Адже я не відала б, де Божейко, що з Божейком, а не відаючи, печалилася б та танула, як свічка, усе своє життя.

— І то правда, — погоджується Волот, та одразу ж і міняє свою згоду-злагоду на неприязнь-підозру. Подумати тільки: вона дала перевагу не йому, уславленому ратному й думаючому мужу, гонителю ромеїв, вона обрала смерда й пішла за смердом на край світу. Що ж то за один був? Невже він, князь, не міг дати їй те, що обіцяв смерд? Невже Миловидка нічого такого, що бачила в смердові, не побачила в князеві?

— Ну, то доста, — підійшов і поклав їй руки на плечі. — Наплакалась, і доста. Чула, що сказала княгиня? Передає тобі наше прадіднє вогнище і право бути жрицею-господинею в свому вогнищі. А це немало. Це, Миловидко, як дарунок долі, як винагорода за все, що мусила вистраждати з веління тієї ж долі. Була ж свідком і знаєш: не від мене йшло те веління, я навіть подумати про таке не встиг, як матуся виплекала вже рішенець і вирекла його обом нам. Завважила: не мені і не тобі осібно — обом нам?

— Це справді така несподівана милість, — довірливо глянула на Волота й примітне вгомонила плачі свої. — Така, кажу, милість, що я не годна повірити їй і боюсь, признатися, брати на себе те, що велить узяти княгиня.

— А мене не береш на карб?

— Чом ні, беру і вірю: князь, як і мати його, бажає мені добра, так ласкаво звіряючись. І все ж у нього он скільки їх, повинностей. Чи матиме час бодай вряди-годи заглядати до Соколиної Вежі?

— Скажи, гожа дівчино, одне-єдине слово: приїзди — і я не тільки навідуватимусь та пособлятиму тобі в ділах твоїх, стану мужем і радником, охоронцем вогнища і твоєї благодаті в цім вогнищі. Коли ж діла покличуть до Черна чи на січу, буду там не довше, ніж треба. Бо уподобав тебе тоді ще, пам'ятаєш? Бо серцем і помислами завжди з тобою.

— Князю! — Миловида сторожко виставила перед себе руки, здавалось, боронилася не лише від Волота, а й від того, що чула. — Навіщо ти кажеш таке? Чи то ж можливе? У тебе жона, діти. А я...

— А ти будеш мені другою жоною. Невже не бачиш: уподобав тебе да так, що жити без тебе не можу. Завваж і збагни: Лада не випадково не звела тебе з Божейком. Вона тому й забрала його до себе, що ти уготована іншому, і той інший — я. Повір і ввіруй: не Божейко і не третій хтось — я, бо зустрів тебе на путі своїй раз, зустрів і вдруге. Най через багато літ, най по великих муках і колючих тернах, все ж зустрів у власнім вогнищі і яко жрицю-охоронницю мого вогнища. Чи таке могло статися випадково, не з волі всесильних богів? Невже не годен бути тобі мужем? Невже такий осоружний, що цураєшся, мовби самого Цура і його недруга — Пека?

— Ба ні, не осоружний. Я не змогла б, я не посміла б цуратися такого славного в люді мужа, як князь Тивері. Та що скаже княгиня Малка, що скажуть люди?

— Анічого. Одне, покон наш не забороняє князеві брати другу жону, а друге, княжий рід Волотів може загинути, коли матиме лише одного спадкоємця. Чи дозволено буде Малці казати щось, обурюватися чиїмсь вчинком, коли вона не гожа бути матір'ю і продовжувати рід наш?

— І все ж вона скаже...

— Дарма. Малка не така безтямна, аби не розуміти: хто втратив здатність продовжувати рід, тому не місце серед ліпших у роді. Тебе я обираю першою жоною, і воля моя непохитна. Чула ж, жити без тебе не можу. Тоді, за першої зустрічі, угомонив себе страхом перед карою богів, а зараз побачив і сказав собі: таки не можу. Ти і є та, котру шукав, котрої без тями жадаю. Бо певен: саме Миловидка буде мені сонцем-утіхою, зіркою-звабою, пристанищем-відрадою в щедрім на клопоти та повинності княжім житті. А ще є певність-сподіванка, чуєш, Миловидко, сподіваюсь, що саме ти народиш мені синів-соколів, даси опору й міць синьоокій Тивері і матимеш за те усе, на що здатний я, яко муж і князь.

Паленіла видом і тупила долу зір. Часом лякалася а чи дивувалась речам його й підводила очі, дивилась заворожено, аж поки сором не брав своє і не змушував, як і перше, хилити донизу голову. А князь не вмовкав. Певно, відчув: він на вірній путі — і дав волю речам своїм, бажанню своєму, обіймав знічену дівчину й солодив їй, обіймав і солодив. І солодощі ті, а надто пломінь, що ним не скупився князь Волот, підточували та й підточували під Миловидкою твердь, чула: маліє на силі. Ось зараз скаже: доста вагатися, іди до мене й будь моєю — і вона не годна буде противитись.

"Боги світлі та боги ясні! — молилася подумки. — Як же це, отак раптом і все одразу? Чи ж буде то радість-утіха? Чи ж я такого ждала милування-злюбу і злюбу-милування?"

— Я вірю князеві, — шукала порятунку в помислах і боронилася словом. — Вірю й схиляюся до нього серцем. Та чи до того зараз? Завтра або післязавтра маю йти до капища і брати жереб. Що коли саме на мене випаде він, коли не тобі належатиму — богам?

— То буде завтра чи післязавтра.

— Йой, князю! — злякалася. — Що це ти кажеш?

— А те, що чуєш. Тебе я навіть богам не віддам. Настане день, пробудиться люд — і я оголошу всім, що дівчина з Випалу, іменована Миловидкою, дала згоду бути мені жоною. Ти станеш приналежною до княжої родини, а відтак звільненою від повинності йти до капища і брати жереб.

— Йой! — простогнала солодко й прихилилася до нього. Чула: це все. Князь не лишень обіймає, цілує та милує її, він горить уже бажанням злюбу і ні перед чим не зупиниться. А їй бракує сили противитися його умислам, вона — в полоні пломені. Ось зараз підхопить її, легеньку й податливу, на дужі свої руки й понесе до ложниці, а там не вагатиметься й не питатиме, чи хоче належати йому. Обнажить і візьме, обнажить і візьме...

Свідомість тої неминучості, здавалось, мала б пробудити дівчину й примусити щось вдіяти. Та Миловидка не помишляла навіть противитись. Тамувала, хвилюючись, віддих і танула в зродженім серцем пломені. І саме тієї найсолодшої з усіх, що знала досі, миті, крізь ту знемогу-запаморочення почувся стук у ворота, а вслід за ним і гучний чийсь голос.

— Княже! Іди й чини требу. Боги вказали уже на свою обраницю.

Йойкнула злякано й випурхнула з Волотових обіймів, не знає, куди подіти себе із сорому та бентеги. Князя теж зупинило те несподіване вторгнення. Бачила: скам'янів на лиці, такий, що погнав би усіх пріч, а проте переборов у собі невдоволення й пішов до тих, що кликали. Знала: ненадовго. Скаже слово-друге й знову прийде. А вже як прийде, не зволікатиме і не вагатиметься. Ано, не так жадає її, і не так хоче бути з нею в злюбі, аби вагатися. А що ж вона? Як їй бути, коли прийде і братиме? Противитись, як тоді, в наметі, кликати на поміч? А кого і чого? Коли вже немає Божейка, а найсолодші літа пішли на мандри та горіння в мандрах, кого ліпшого може ждати, на що ліпше сподіватися? Може, й справді складається так, як хоче охоронниця злюбних уз — Лада.. Боязко,