Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

ся і вивела за ворота коня, а вже як вивела, тільки й бачили її. Пригнулася до луки і ніби буря понеслася узліссям, а там і лісом. "Чи то ж правда? — питала себе і не знаходила одповіді. — Боги, чи то ж може таке бути, аби жереб випав на Ласкавку?"

Сама не відає: всього лиш не вірить чутці чи не хоче, аби те, що чула, було правдою. Йой, світоньку ясний, таки ж не хоче. То буде осмута черна, а жаль безмежний. Такої веселки ненаглядної, ласкавиці не лише іменем, а й серцем і не стане? Як же це? Чому має не стати? Боги всесильні і всеблагі. Усього позбавили ви Зоринку: можливості привільне почувати себе у Веселім Долі, бути з Богданком і вірити, що буде Богданковою, тепер маєте намір забрати й Ласкавицю. Чи то ж справедливо? Дівчина та стала їй чи не єдиною втіхою у цім збаламученім світі, коли по щирості — надією й опорою, тим щитом, що ним прикривалася в Колоброді від отрока-нелюба. Бо була з ним і водночас не з ним, бо чула щебетання Ласкавиці і тішилась, що є при ній Ласкавиця.. Стариня раділа собі: приятелювання з Ласкавицею стане тією кладкою, через яку Зоринка подасть руку братові її. А Зоринка своє мала на мислі: Ласкавиця прибереже її для Богданка, вона не тільки відрада для зголоднілого по веселім слові серця, вона — порятунок.

І ось має: боги забирають і Ласкавицю.

Мовби на вугіллі почувала себе, добравшись до капища й опинившись серед натовпу, що юрмився при капищі. Бо терпець уривався ждати. А діждалася, кригу відчула в грудях: у супроводі стариць і княжих мужів йшла таки Ласкавиця.

Що бачила потім, ліпше б не бачити. Дівчина відверто не хотіла йти до намету. А там, у наметі, закричала таким жахливо-несамовитим криком, вихопилася на люди такою нажахано-благальною і закривавленою, що в Зоринки волосся стало дибом. І хотіла вчинити щось, і не могла. Страх скував їй руки, ноги, позбавив дару речі. А поки приходила до тями, Ласкавиця знову об'явилася перед тиверським людом, тільки тепер уже не плакала і не благала про поміч, лежала на ношах мертвотно бліда, тиха й упокорена.

Зоринка не могла вже лишатися і доглядатись, ідо буде далі. Поспішила до припнутого біля дерева коня, а конем — до свого Веселого Долу.

Дома застала лише челядь. Отож не довелося пояснювати, де була, чому пішла супроти волі кревних. Побачили, що повернулася, і тим вдовольнилися, провели до горішньої ложниці, уклали в ложе. Ба, співчували навіть, бідкалися тим, що на їхній горличці лиця немає, не інакше, як налякана кимось. Зате коли об'явилася на подвір'ї, а згодом і біля доні мати Людомила, мусила слухати та й слухати нарікання та попрікання. І недостойна вона роду свого, і невдячна. Мати он як клопочеться нею, он як хоче застерегти від осмути, біди-безліття, а доня те й робить, що суне, куди не слід, свою нерозумну голову, сама на себе недолю кличе.

Виказувала й плакала. Через те Зоринка лише вряди-годи кидала слово обиди на кревних, більше відмовчувалась. Коли ж почула про мамині клопотання, не втрималась, звелася в ложі й сказала.

— А чи не здається мамці, що ті клопотання й змушують бути такою? Невже ви не видите: я не живу в теремі вітця свого — відбуваю покарання. Мені не вільно поїхати, мені не вільно піти, не вільно й серцем обрати, кого хочу.

— Що вдієш, коли так склалося. Чи мене гадаєш, тішить те?

— То най мама знають, що віднині склалося ще інак: в жертву Хорсові принесено мою подругу з Колоброда — Ласкавицю. Отож від цього літа і до наступного прошу не турбувати мене і не турбуватися мною. Оголошую траур по Ласкавиці, і ані з Богданком, ані з тим отроком із Колоброда злюбу не візьму. Чули, бачити від літа до літа нікого не хочу!

XX

Минула одна, минула друга, пішла уже й третя седмиця, як віддали вогню господиню цього осібного, одначе не такого вже й безлюдного осередку, а Миловида ніяк не звикне до тиші, що узвичаїлася в покоях княгині, тим паче до становища, що ним винагородила її покійна княгиня. Усі йдуть до неї, доземно кланяються, як не кланялись, може, й Доброгніві, а поклонившись, питаються, куди подіти ті вівці, що їх не варто лишати через скрутність у яствах на зиму, як бути з сиром та маслом, що зібрали за літо, з набілом, що надоюють щоденно. Ано, ніби навмисне, йдуть і питаються, йдуть і питаються, а Миловида ширить, дивуючись прихильності челяді, очі й паленіє видом. Одного разу відбудеться порадою: "Заждіть, приїде князь, він скаже, як бути", іншого помучиться, вагаючись, та й скаже: "Робіть так, як досі робили". Знає: то не на краще, рано чи пізно її слабість відчують і не стануть зважати на те, що вона є в господі. "Це не господиня, — скажуть, — це таке собі ніщо", — а сказавши так, робитимуть, як кому на серце ляже. Проте зважитись бути господинею в праотнім оседку князя теж не може. Чогось їй боязко, звідкись приходить і обсідає непевність, що все, мовлене князем, правда. Воно й не дивно: потішив казкою та й зник, лишив її, мовби сироту при дорозі: хочеш, вір, хочеш, ні. Де буде певність і звідки візьметься віра, коли чула лиш слово, не бачить діла?

Такий смуток ходить слідом, така тривога обсідає, що серце кривавиться від жалю до себе. А князя нема та й нема. Казав: "Готуйся до тризни по матері. Я віддам жертву богам та й буду". А не об'явився, бач, у Соколиній Вежі, сина Богданка прислав замість себе, аби провів бабцю в останню путь, зібрав плакальниць та й сам поплакав перед тим, як віддати тіло старої вогню. Він і зробив, як велів князь. Одначе робив.. Чулись-те, робив чомусь так, ніби її, Миловиди, й не було тут. Коли наказував, наказував комусь, не їй, коли питався, знов-таки в когось, не в неї. Як після цього господарюватимеш, будеш певною, що тебе полишено тут за господиню? Коли б не челядь та не її постійне нагадування про господарство, давно покинула б його й пішла куди очі дивляться. Чомусь вона підозріло прихильна до неї, аж надто запобіглива. Чи то боїться нової господині, чи хоче, аби саме ключниця Миловидка лишалася в Соколиній Вежі господинею. Ось і сьогодні. Здибала біля прибудови майстриня і не відчепилася, поки не домоглася згоди зайти до неї й поглянути, чи добре робить, чи так має робити: "Не вперше шию, — казала, — для князя, для княгині, дітей їхніх. Одначе те, що замовив тепер, нове й незнане. Тож хай молода господиня гляне і скаже: так чи не так пошила. Вона була в ромеях, багато бачила, а те вбрання чи й не ромейське".

Їй показали не якесь там диво, всього-на-всього корзно. Та пошите воно було не з тиверських, із ромейських тканин: верх — світло-синій, підклад — пурпуровий. І одна, і друга тканина такі яскраві, так гріли своїми барвами очі, що не замилуватися тією яскравістю справді не можна. Та й шила, з усього видно, справжня майстриня. Коли накинула Миловиді на плечі й поставила перед свічадом, не лише оченята, уста одкрила з дива й, невільно вимовила звичне в речах: "Йой!"

— Корзно сподобається князеві, — сказала перегодом. — Ваша правда, майстрине, таку вдяганку лише ромейські імператори й носять.

— Еге?

— Атож. Живого імператора не випадало видіти, а на малюнку, в церквах бачила.

— Спаси біг, щедра дитино, за прихильне слово. Спаси біг! Я давно приглядаюся до молодої господині княжого оседку й ось що хочу сказати: коли є на те її добра воля та ще бажання можу пошити їй вельми ліпотне вбрання к зимі.

— За добрі бажання теж скажу: спаси біг. Одначе у мене, майстрине, немає з чого шити.

— Пробі! Зате у князя є з чого. Ось, прошу. Най гожа господиня стане до свічада та гляне, як личитиме їй.

Вона не зважила на Миловидині заперечення, накинула їй на плечі те, чим хвалилася, й поставила перед свічадом, а вже як поставила, світилась та й світилася, втішаючись майбутнім витвором рук своїх.

— Ну, чи не я казала? Та тільки такій пригожій вродливиці й личитиме це вбрання. Не шуба — замилування буде. Присяйбіг, дівонько гожа, одне замилування.

Говорила, а тим часом обміряла Миловиду, говорила й обміряла. Аж поки не відчула доволі-таки рішучий опір.

— Прошу вас, — дівчина відсторонила майстриню і так рішуче, що в тієї невільно опустилися руки. — Не треба. Я не заслужила ще в князя ані тунік, ані шуби одягальної.

— То заслужиш! — не поступалася майстриня і, здається, була щира з нею. — Доки пошию, будуть уже й заслуги, а будуть заслуги, князь похвалить нас, тебе — за вбрання, мене — за старанність челядницьку, ось побачиш.

Усе то правда: прихильність челяді — неабияка втіха серцю, одначе й біль також неабиякий. Чому це князь пустив про неї як про молоду господиню в Соколиній Вежі славу, а сам не їде? Ано, чому?

Що не день, то тривожніше думалось про це, а тривога сіяла у серці не тільки боязнь, зроджувала і жаль до себе. Куди їй податися, коли переконається, що князь хоче всього лиш ославити? На кого й на що сподіватиметься тоді? На Випал і тітунин прихисток у Випалі чи на Божейкову стариню? Пробі, таж там своя біда і свої клопоти. Хіба не була, не знає?

Мабуть, задрімала роздумуючи, не почула, коли і звідки об'явилися на подвір'ї вершники. Тоді аж кинулась і схопилася притьмом, коли вловила вухом розмову, а в тій розмові вирізнила його, князя Волота, голос. Кинулася було до дверей, та одразу ж і передумала: чи вона така зараз, щоб виходити перед його очі? Людоньки! Таж спала й заспалася, певно, збила завжди гладенько зачесані коси, прим'яла вдяганку. Чи може виходити перед очі господаря поторочею із заспаними очима, відьмою із скуйовдженим волоссям? Мерщій двері на засув і прибиратися! На засув і прибиратись!

Мотнулася, мов на пожежі, вихопила з небагатої на набутки схованки найліпший, що мала, одяг та й стала переодягатися. Спішно, як тільки могла, одначе й старанно, як тільки вміла. Чула, тремтить уся, знала, може виказати себе цим перестраханим тремтінням, та нічого не могла вдіяти. То над її силу, бути зараз спокійною, то, певно, й непідвладне їй.

На щастя, князь не поспішав до терема. І переодягтися встигла, і причесатися, і до стіни стала на часину, аби передати їй дрижаки свої. А передала чи принаймні оговталась трохи, знову змушена була полохатись. Бо настигла й сполохала інша думка: чи то ж добре робить, що стоїть і жде. Волот — князь, і яко князь звик до того, що його зустрічають хлібом-сіллю, вітають із щасливим поверненням з далекої путі, а вона по клітях-закутках ховається, дрижаки роздає стінам. Господин