Синьоока Тивер - Міщенко Дмитро

авши сусідами, не випадково вторгаються в наші весі на обводах і пробують нашу силу. Вони щось замишляють супроти нас і ждуть слушної нагоди. Такою нагодою, гадаю, й буде наш похід у ромейські землі.

— Було б ліпше, — не так уже завзято, а все ж боронився старший серед князів землі Тиверської, — коли б ми не гадали, а напевне знали, що помишляють обри. На тебе, княже полян, покладено стояти на обороні нашої землі з боку степу, ти мав би й подбати про це.

— Дбаю, княже, хоча похвалитися великою обізнаністю й не можу. Стороняться нас обри, і до себе не пускають, і самі не кажуть: "Хочемо жити яко сусіди з сусідами". Вторгаються натомість, пробують силу. А це й змушує гадати: недобре замишляють вони супроти нас.

— І я кажу, — не забарився подати голос князь Волот, — обри — меч, що повис над нашою шиєю. Тивер більше ніж певна: коли зламаємо укладений із Візантією ряд і підемо в землі Фракії, імператор не поскупиться, підкине обрам міхи з золотом, і ті ударять нам у спину.

— Звідки така певність?

— Чи князь не знає: на Тивер віддавна покладено обов'язок боронити землю Троянову з боку ромеїв, у неї був час і нагода познайомитися з норовами сусідів.

Бачили, не хочеться Добритові поступатися своїм, і все ж бесіда з ним по якомусь часі пішла на примирення. А примирення на диво швидко одмінило й Волота. Як би там не було, таки ж на його стало. А то не якась там абищиця, то — услада серцю. Улігся й занімів нарешті дражливо-неспокійний черв'як, прийшло бажання розправити плечі і скинути з них зроджений невдоволенням камінь. А вже як скинув, не міг не пригоститися за столом, що його заставив яствами та питвом князь Добрит.

Нагледів якось: усі під хмелем уже, гудуть, ніби бджоли, й підсів до Острозора.

— Хочу поговорити з князем полян осібно.

— Я теж маю таке бажання, — приязно усміхнувся Острозор. — Жду лиш нагоди.

— Гадаю, саме час. Насамперед маю подякувати князю за те, що був тверезіший від інших і допоміг утримати Добрита від згубної спокуси — іти в непевний час на ромеїв.

— Що моя поміч? Князеві Тивері слід дякувати, що мав у серці мужність стати супроти всіх. Люд тиверський може пишатися таким привідцею.

Волот не перечив, одначе й не радів похвалі.

— На жаль, цей привідця не привів його до сподіваної благодаті. Важкі літа переживає Тивер, і хто знає, як переживе їх.

— Мої моряни повідали мені, яка скрута спіткала люд тиверський. Отож їхав сюди й гадав собі: чи не час нам, зробивши один, робити й другий крок?

— Тобто?

— Лодії змайстрували, пристанище маємо. Пора посилати торговий люд в інші землі, хай везе туди наш, звідтам чужий товар. Князь, сподіваюсь, розуміє, яка то вигода і людові, і землі?

— Коли везти товари, то тільки до ромеїв, — ожвавився Волот.

— Більше морем Евксінським немає куди податися. Візантія — світове торжище, там збирається мало не весь торговий люд, як із заходу, так і зі сходу. І це, скажу по щирості, була одна з причин, що спонукали мене обстоювати мислі князя Волота, а не Добрита. Настав час не з мечем іти до ромеїв, а з товаром, не мечем боронитися від них, а знов-таки своїми ринками і своїм товаром..

— Це правда. Це велика правда, княже! Чи я не бачу, чи не знаю: ромеям не так просто кликати обрів. Покликати — означає посадити на своїй землі, лишити в тих землях. А чи їм потрібно саджати в себе ще й обрів? Чи мало мають клопоту від тих, що насаджали вже, від того, що полізли на захід і не знають, як вибратися тепер звідти?

— Часи непевні і не лише для нас. А все ж я так мислю: перезимуємо, діждемось тепла, а з теплом — божої благодаті, і підемо в ромеї: на побачення з імператором, на укладення ряду з ромеями. Гляди, саме те побачення, які зацікавлення в торгах, відвернуть появу обрів біля обводів Троянової землі.

Волот заяснів видом, здавалось, геть протверезів, потішений тим, що чув.

— Слухай, княже, — усівся зручніше. — Це ж неабияка мисль. Ти говорив про це з Добритом?

— Ні, спершу хотів дійти згоди з тобою.

— То ходім поговоримо. Най не печалиться тим, що земля Фракії утікає з його рук, най гострить розум свій на інше діло.

Ще з ночі задув і колотить лісом потужний східний вітер, той, що приносить на своїх крилах пахощі моря і степу, а ще згадку про простір і жадання простору. У полі, ясна річ, біда від такого: сліпить людям і коням очі, смалить недосмалені ниви, а тут, у лісі, окрім услади від гомону, що йде верховіттям і будить рвійні мислі, молодечі бажання, анічого. Тож князь і піддається спокусі. Забув чи не схильний думати зараз, що світом іде засіяне суховієм лихо, знай приострожує й стримує нажаханого острогами коня, схоже, що милується його молодечою силою, не відає, куди подіти свою. Кінь грає під ним, і грають від того князеві мислі, грає потішене веселими мислями серце.

— Що, отроче, — питає найближчого з дружинників і світить вдоволеним видом, — так дуже набив сідницю, що боком примаєшся в сідлі?

Дружинники регочуться, а той, у кого допитувався Волот, осміхається силувано й поспішає сісти так, як належить.

— Та ні, княже.

Жарт для втомлених — знахідка, коли ж жартує князь — і поготів. Підхопили кинуту для потіхи думку, граються нею, ніби малі діти забавкою.

— Він, княже, не так набив її, як підпарив. Ано, напевне знаю, бо видів, як налягав у Волині на дулібські боби. Не відав бідний, що боби для вершника — видима згуба в путі.

І знову сміх, чергові кпини. Бо чом і не посміятися, коли є з кого, коли сміх — бодай якась пожива в виснажливій путі.

Князь Волот дещо втихомирився по тому, як зігнав оскому на дотепах. Не поривався в далину і не морочив коня. Однак вдоволення не гнав із лику і втішної задуми також.

Привідця дружинників Власт помітив те й над’їхав до нього.

— Доки маю час і нагоду, хочу порадитися з князем, — сказав порівнявшись, — що маю робити по поверненні до Черна в дружині тиверській?

Вони їхали дещо віддалено від ватаги, а крім того, потужний вітер з моря коли й міг підхопити та понести мовлене ними слово, то не до ватаги, десь обіч, у нетрі лісові. Тому не береглися з словом, як і з думкою, що облачалася в слово, говорили вільготно і про все. Власт, щоправда, належав до мужів, котрі не заявили поки що про себе як про мужів думаючих. Відтоді, як Стодорко посів у Черні місце Вепра, став і воєводою, і першим радником у князя, муж Власт з волі обставин, а може, й власних заслуг опинився на місці Стодорка — став привідцею дружини. Та повинність поставила Власта в число наближених до князя мужів і все ж тільки мужів ратних: коли йшлося про справи виключно общинні, Власт або зовсім не бував на радах, або відсиджувався мовчки. А це он як заговорив.

— У похід не збираємося, Власте. — Волот старався бути дружнім і прихильним. — Чув же, переконали князя Добрита: не ті часи, щоб ісполчатися і йти до ромеїв, зчіпатися з ромеями. Одначе вухо маємо тримати наставленим, а сулиці гострими. Отож робитимеш те, що й досі робив: дбатимеш про ратну спроможність дружини, а ще — про її чисельність. Зима не з легких буде, і бажаючих порятуватися від голодної смерті, далебі, не бракуватиме. Маєш розумно скористатися тим: брати в дружинники лиш тих, хто йтиме на ратну службу не на час — назовсім. Чуєш, що кажу?

— Чую, княже, як не чути. Саме про таких і мав намір говорити з тобою. Я теж тієї думки: голодний люд ітиме та й ітиме до нас. Що робитимемо, коли піде валом? Ані яств, ані броні, ані коней на всіх не стане.

— Подумай добре, гляди, й знайдеш.

— Де, княже?

— З кіньми, гадаю, найпростіше. Кажи кожному, хто приходитиме: приведи з собою коня — підеш до кінної дружини, не приведеш — будеш у пішій. Ну а броню... Це добре, що ти нагадав, содруже, про яства і броню. Доведеться тобі злютувати кілька ватаг із тих, що приходитимуть, і послати одних до ковачів тиверських, най кують броню і тільки броню, інших — ловити рибу в Дністрі, поки можна буде ловити її. Як стане ріка, пошлеш тих ловців до лісу — на вепрів, косуль, єленів. Ото й буде твоїй дружині добра поміч у яствах.

Власт не зводив із свого князя замилуваних очей.

— Спаси біг за мудру раду, — озвався нарешті. — Не думав і не гадав, княже, що ти так одразу все розсудиш. Коли так вчинимо, як кажеш, присяйбіг, зробимо вельми гоже діло: і люд порятуємо від мору, принаймні цвіт його — мужів, і дружину матимемо таку, яка за інших часів і не снилася б.

Його щире вдоволення мудрою речницею князя не могло не потішити й самого князя.

— Тепер бачиш для себе діло на передзим'я та на зиму?

— Ано, тепер бачу.

— І певен, що впораєшся?

— У нитку витягнусь, а зроблю, як кажеш.

— То одразу після повернення до Черна й берись за те. Іншої речниці від мене не буде, та й мене не буде в Черні. Те саме й Стодорку скажеш.

— А хіба князь...

— Я до Черна не їду. Як тільки зблизимося з ним, зверну до Соколиної Вежі. Княгиня Доброгніва померла, маю бути там і дати всьому лад.

Помовчав і вже потім додав:

— Коли виникне потреба в моїй раді а чи нагальне діло підвернеться, не вагайтеся, шліть до Соколиної Вежі нарочитого.

— Буде зроблено, княже. Так і перекажу Стодорку.

— Ще одне, — надумався Волот. — Піди, приїхавши, до княгині Малки і скажи їй: князь хоче знати, що з сином, як він? Одповідь її одразу ж пришли мені у Соколину Вежу.

Волот пильніше й довірливіше, ніж досі, подивився на мужа й так само довірливо сказав йому:

— Між іншим, покладаю на тебе, Власте, й цей клопіт: пильнуй за сином. Він у твоїй дружині, ходить під твоєю рукою, зроби так, аби не оступився десь.

Х/Х

Як дійшла до Веселого Долу чутка: в жертву Хорсу приносять красну діву, Людомила Вепрова стала на своєму і не пустила Зоринку на те видовисько. "Мала потіха, дитино, — сказала раз, сказала і вдруге. — Не треба тобі бути там і бачити те, що буде". Зоринці не хотілося слухатись матері — весь люд іде до капища Хорса, а коли йде люд, певно ж, не даремно. І все ж змушена була скоритися. Одне, бачила, мамця стіною стає супроти того її наміру, цього разу не здолає її, а друге, як поїде аж до Черна без челяді, чийогось супроводу-захисту в путі? Коли ж поселяни, що правилися через Веселий Діл, уклали їй до вух інші вісті: приноситимуть у жертву богу не когось там, дівку Ласкавицю з Колоброда, і мати не годна була стримати. Зловчила