Камінна луна - Шевчук Валерій

Я раптом відчув зненависть до цієї високої, тілистої дами, яка називалася матір'ю Оксани Свідерської,— це вона відшила мене від своєї дочки. Я був упевнений: оця зовсім не схожа з дочкою жінка примусила Оксану зачинити перед моїм носом двері. Але я був тоді наївний, не вірив, що мені піднесли дулю під ніс, тож весь вільний час блукав довкола дому Оксани Свідерської.

Той дім я знаю добре. Він стояв у глибині порослого травою дворика, одноповерховий власний дімець на чотири кімнати, котрий снився мені по ночах, біля котрого так часто тягло мене поблукати і в котрий не було мені доступу. До нього можна було підійти впритул з тильного боку, бо там завулочок, в який виходили вікна; я стовбичив у тому завулку, інколи кидав у шибки камінці, але вікна були глухі й німі, а раз до мене вийшов сам Володька Кузьменко. Широкоплечий і самовпевнений, з білявим, зачесаним назад чубом, він був утіленням плакатного позитивного героя, і я раптом дико заревів і безтямно кинувся на нього. Я готовий був учепитися йому в фізіономію обома п'ятірнями і здерти оту позитивну маску, але весь мій сказ пішов на ніщо. Володька Кузьменко в мене з-перед очей щез, хоч обоє ми знали, що годі мені, вузькогрудому хлипаку, битися з ним, спортсменом-розрядником. Ота його ганебна втеча приголомшила мене: що воно, гарячково думав тоді я, насміх чи облуда? Хай би він побив мене тут, під цими вікнами, я мав би від того більшу втіху. Але він утік, і я відчув себе таким безпомічним, що аж світ мені пожовтів. Заболіло серце, а сонячний диск став раптом оточений кривавою рамкою. І такою ж круглою рамкою окреслився Океании дім, паркан, навіть квіти. Я ступав блідий і сірий, а з землі виростала синя трава. Я йшов повільнісінько, ледве перебираючи ногами, адже плуталися вони в тій синій траві. В голові була одна тільки думка: чи це воля Оксани Свідерської, що ми не можемо зустрітися, чи, може, це воля Володьки Кузьменка й Оксаниної матері? Я йшов і тихо ненавидів їх обох, тоді як Оксану ще більше любив. Я думав: чи прийду сюди завтра і чи не повториться знову те саме? Чого виходив до мене Володька Кузьменко: битися чи миритися? Коли б битися, то навряд би він тікав, мабуть, хотів розправитися зі мною у мирний спосіб. І я пожалів, що так нерозважно кинувся на нього, треба було б нам погомоніти,, може, щось доручила переказати мені Оксана? Може, вона сидить зачинена в тому домі, а сторожем у неї Володька Кузьменко? Я думав щось таке чудне й дурне. Був одягнений у чорні штани і білу сорочку, і обличчя в мене було таке ж, як сорочка, я навіть подумав по-дурному: коли б притулити мене до дому, де чорний цоколь і біла стіна, то я б пропав би на тому тлі. Губи мені тремтіли так само, як тремтять і зараз, я розвернувся і подививсь услід матері Оксани Свідерської: була вона у квітчастому платті, заяскравому для її віку; здається, це плаття привіз із тих-таки закордонних поїздок Володька Кузьменко. Вона йшла повільна, пристосовуючись до ходи дитини, і та дитина не нагадувала мені Оксани так само, як її мати, бо та дитина була копією Володьки Кузьменка. Я вчився з ним разом від першого класу і помилитися тут не міг. Це Оксана прийшла до нас пізніше. Вона з'явилась у нашому класі вже дівчиною, в яку відразу закохалося чверть наших хлопців. Вона, здається, знала про те, бо завжди гордо носила голову; в неї були темні, як ніч, очі, довга прегарна шия, а волосся зашпилене з тою недбалістю, яку можуть собі дозволити тільки гарні дівчата. Вуста в неї були повні й різко окреслені, постать невелика й ледь-ледь повнувата — ця повнуватість і робила її дорослішою, ніж була; коли я дивився на неї, голова мені наморочилася, але я не соромився її і на кожному кроці давав знати, що вона мені не байдужа. Тоді, в Ленінграді, ми відбилися від решти екскурсантів: вона пішла на мій поклик, а потім ще раз, коли ми блукали по Ермітажу, човгаючи повстяними, надітими на черевики капцями. Ми спинилися біля високих, видовжених картин Гюбера Ро-бера, роздивлялися химерні стовпи й арки, потім нас вразив темперамент Елізабет Лібрен-Віже, а солодкавий Франсуа Буше примусив похихикати. Алегоричний Пуссен надто хотів уразити глядача, щоб ми могли вразитися й собі, і його "Есфір" здалася нам вигаданою. Найдовше ми постояли біля жіночого портрета голландця Герарда Терінха — щось у ньому було таке, що нагадало нам сьогоднішню безсонну ніч.

— Слухай, Оксано,— сказав я, зупиняючись біля якогось тсмнавого голландського пейзажу,— а чому ти пішла зі мною?

— Тобі неприємно? — спитала вона, роздивляючись убитого триста років тому птаха.

— Я надаю цьому немалого значення,— сказав я.— Правильно?

Вона мовчала. Розглядала заскліле око вбитого триста років тому птаха.

— Мені обов'язково відповідати? — спитала вона.

— Хотілося б,— відповів я, і мій голос прозвучав жалібно.

Вона позирнула на мене, і в її очах спалахнули іскри.

—— Не знуджуй мене, Юрчику,— сказала.— Хіба не знаєш: той, хто надає всьому надмірного значення, нудний.

Я образився. Хотів не таких слів. Не хотів гратися в кота й мишу.

— Оксано, не жартуй,— сказав погрозливо, і в мене затремтіли ніздрі.

В цей час і вийшов до нас із сусідньої кімнати Володь-ка Кузьменко. Ішов, тримаючи на вустах іронічну посмішку, очі в нього були примружені. Оксана ж, побачивши його, рантом кинулася йому назустріч, щось сказала про вбитого триста років тому птаха, він їй відповів, і луна від їхніх голосів розбилася об стіни. Тоді ввалилася до зали якась туристична група, екскурсанти шурхотіли повстяними капцями і попливли вздовж стін, роздивляючись картини.

— Не відбивайтеся від групи, — голосно сказав Володька Кузьменко.— Софія Наумівна послала мене розшукати вас — тут недовго загубитися.

Він подивився на мене трохи зневажливо, а трохи милостиво, але в глибині його очей я побачив сховані голочки.

Людське співжиття має в собі немало дивного й загадкового. Часом ми сходимося один з одним, торкаємося і розлітаємося, як метелики, щоб більше ніколи в житті не спів-дотикатися. Від таких зустрічей і легковажних стосунків у нас лишається спогад, легкий, як помах крил водяної бабки, чи, як її ще звуть, водяної панни. Інколи це гіркий спомин, а інколи щось тепле й ефемерне. Але бувають зустрічі інакші, коли ми зв'язуємося одне з одним тяжко й нерозривно. Тоді доля дивно грає нами, безнастанно й безглуздо нас зіштовхуючи, і не завжди таке зіштовхнення — радість нам, а ще менше — щастя. Трапляється, що ми мучимо одне одного, а розв'язатися чи розлетітися сили в собі не знаходимо. Нас б'є, як б'ють хвилі два човни, що стоять поруч,— тільки тріск од того.

Я усвідомлюю себе на якійсь вулиці, здається, кудись ішов, за кимось стежив, так, за матір'ю Оксани Свідерської та її сином; зрештою, вони сіли в тролейбус і поїхали в невідомому напрямку. Я провів їх поглядом, але сідати в той тролейбус не став. Мені захотілося підійти до будинку, в якому жила колись Оксана. За моїми передбаченнями топ дім має бути зараз порожній. Отож я й пішов по довгій, зарослій тополями вулиці, і мені на обличчя налітав пух. Цей пух неприємно подразнював шкіру, і я мусив вряди-годи втирати обличчя. Далеко попереду спалахнула блискавка; чверть неба затягнуто синьо-чорною хмарою, яка повільно наповзала на місто. Неподалік од місця, де я йшов,— музей, і в ньому веде екскурсію Ольга Пісоцька. Ольга ніколи не пріє, навіть у найбільшу спеку, гірше переносить вона холод. Тоді її обличчя стає синювато-сизе, як оця хмара на небі, і вона, тобто Ольга Пісоцька, нагадує обскубану курку, яка за своє життя ні разу досхочу не наїдалася.

Я став такий озлоблений до Ольги ще до того, як випадково зустрівся в Києві з Оксаною Свідерською. Тоді я вже Оксани не пам'ятав. Вона зникла з моєї пам'яті і тільки часом стукалась у мої сни. У сни я її пускав, а вранці відчував меланхолійну печаль. Ця печаль тривала хвилин зо п'ять, бо відразу ж, як я прокидався, прокидалася й Ольга Пісоцька. Я тоді безтямно дивувався: що це за жінка в одній зі мною кімнаті, але Ольга починала вдягатися так, наче мене тут не було, і я розумів, що це жінка, для якої я буденна данність. Часом я думав: хто примушував мене одружуватися? Нудьга, самотність, чоловіча туга? Можливо, все разом. З цією жінкою я хотів уладити життя на раціоналістичних засадах. Хотів мати старшого друга й порадника, хотів, кажучи відверто, комусь підкорятися: мати вже для цієї ролі не годилася. Я уявляв собі, що й сам холодний і розважливий. Я віддавався тоді науковим пошукам і думав, що саме така жінка, як Ольга Пісоцька, мені в цьому сприятиме. Саме тому підійшов до неї і запропонував провести її додому. Ми тоді затримались у музеї, готуючи нову експозицію, була зима і надворі стемніло. Ольга Пісоцька сухо всміхнулася і згодилася, щоб я її провів.

Заметіль кружляла по вулицях, гралася з перехожими, засипаючи їм очі. Ольга затуляла обличчя рукою, а другою рукою притримувала поли пальта, ніби та заметіль заявила себе кавалером. І отой немічний рух, оте стуляння пілок пальта зробили мене сентиментальним і дурним. Я зупинив Ольгу й поцілував її в сині, крижані губи. Вона не пручалася. Потім ми пішли далі і розмова наша стала тепліша. Від тої розмови ми зігрілися, і коли я поцілував її губи вдруге, вони холодні не були. Не були вони й гарячі, але я відчув, що переді мною все-таки жінка.

"Ах, Ольго,— меланхолійно думав я.— Чи винувата ти, що я не послухався тоді голосу плоті? Адже плоть моя німувала, вона була від тебе не х,олодна й не гаряча. Просто туга звела мене з тобою!"

Ользі Пісоцькій не було з чого вибирати. Була дівчиною перезрілою і, коли б не я, залишилася б у дівках. її єство вже згоджувалося з цією конечністю і вже почало виробляти комплекси, характерні для старих дів. "Вона недаремно так невдоволилася,— подумав я, повертаючи на вулицю, на якій колись'мало не розбив свого серця.— Щось я у ній, одружившись, порушував".

7

В цей час світ спохмурнів. Сизо-синя хмара висіла вя^е над головою, а я стояв у завулку, дивлячись на вікна, де колись жила Оксана Свідерська. Я не вірю у велику емоційну силу спогадів, але вірю в незагашені почуття. Через це мені увіч здалося, що дужа сила схопила мене, пожмакала, як непотрібний шмат паперу, і віджбурила геть,— я летів, збитий у кулю, щоб упасти вже в іншому часі, саме тому, коли біля цих вікон розігралася уже згадана мною сцена з Володькою Кузьменком.

Пізніше ми зустрілися тут ще раз.