Камінна луна - Шевчук Валерій

Одного разу я учинив непристойність і зазирнув у них: метрика, диплом, листи, яких я читати не став, фотокартки якихось дівчат, з якими колись дружила,— між тих фотографій ховалася й та, що мене цікавила: мордатий хлоп'яга з таким густим і жорстким чубом, що не треба було його й зачісувати. Дивно, не ревнував я її до того давнього зальотника, бо невідь-чому, думаючи про нього й Ольгу, відчував жаль. В той же пам'ятний вечір у Києві я чомусь пригадав саме цю історію: зальотник був хлопець справжній, і Ольгу Пісоцьку я взяв не дівчиною. Вона призналася мені в цьому, заливаючись слізьми,— це було ще тоді, коли я вірив, що, може, й люблю її. У благородному пориві я втішив її, збрехавши, що і я такий самий, що і в мене була історія; ні, не про Оксану Свідерську я їй оповів, а про якусь учительку, коли ми пішли одного літа з дітьми в похід, і от... Я був червоний, як мак, оповідаючи все це; Ольга дивилася на мене розширеними і ще засльозеними очима, дивилася так пильно, наче конче Хотіла переконатись, що я не брешу.

— Ти переспав з нею, а потім? — спитала вона раптом.

— Що значить — потім? — здивувавсь я.— Потім — нічого!

— То ти, виходить, мерзотник? — спитала вона, розтягуючи в усмішці тонкі губи.— Такий, як і той!..

І я раптом збагнув: моя шляхетна самопожертва ні до чого, мій святий порив підтримати Ольгу в цю сокровенну хвилину сміху вартий; вона не збагнула ні моєї жертовності, ні мо€Ї облуди, а вмить ототожнила мене з тим брутальним, що було в її коханцеві, а любові своєї при цьому не додала. Я зрозумів, що вона буде мені вірною жінкою, що посильно задовольнятиме мене знову-таки як жінка, але цього жахливо мало, щоб іти разом через житейське море,— вона ніколи мене не шануватиме. Тут був якийсь дивовижний нонсенс, адже виправдовувалася вона, не я — чому ж я лишився винуватий? "Винуватий тому,— сказав я тоді сам собі,— що існує Оксана Свідерська ". Так, моя вина в тому, що живе на світі така дівчина, а я одружився з іншою.

10

Сьогодні фатальний день. Якось вийшло, що ноги мої подалися знайомим шляхом і я опинився біля музею саме в той час, коли на східцях стояла Ольга Пісоцька,— завжди виходила на п'ять хвилин подихати повітрям, провівши екскурсію.

— Добре, що ти явився,— сказала вона.—Я вя^е хотіла телефонувати тобі.

— Що сталося? — спитав я.

— По-моєму, в нас є немало проблем, які треба вирішити.

— Хочеш забрати тахту, пуфик і тазик?

— Твій гумор не до речі. Нам треба поговорити про наші стосунки надалі. Не забувай, що в тебе є дитина. Окрім того, хотіла тебе бачити директорка.

— Вона теж говоритиме про нашу дитину?

Ольга Пісоцька зміряла мене зневажливим поглядом. Це був надто знайомий погляд, і я відчув те, що завжди: легкий смуток і покору.

— Я зобов'язуюся платити на дитину визначений державою процент,— сказав я.

— І це все? — важко задихала Ольга Пісоцька.— І ти вважаєш, що совість чесної людини буде в тебе задоволена?

— Совість чесної людини? — спитав я смутно.— А чи є совість у нечесної людини?

— Не блазнюй,— гостро сказала Ольга Пісоцька.—Не такий ти розумний, як удаєш.

— О, воістину! — покірно сказав я.—То що мені робити: розмовляти з тобою про дальші наші стосунки чи йти до директорки?

— Чому покидаєш музей? — спитала Ольга Пісоцька.— Думаєш, з нашим фахом легко влаштуватися на іншу роботу? Та й куди ти підеш?

— В розносники телеграм,— сказав я.— Читав сьогодні оголошення.

— Не блазнюй! — гостро сказала Ольга Пісоцька.— Ніхто тебе, людину з вищою освітою, туди не візьме.

Вона пояснила мені ситуацію з убивчою логікою. Годилося поклонитися й подякувати. Але я вже не хотів блазнювати.

— Чи обов'язково так зразу з'ясовувати наші стосунки,— сказав я.— Можна зачекати, давай заспокоїмося. Я, зрештою, маю право на місячну відпустку і хочу її відгуляти. А потім почну думати: де, куди і що. Вас це влаштовує?

— Хочеш мене одурити? — з тонкою усмішкою на вустах сказала Ольга Пісоцька.— О, я добре знаю твою підступну вдачу! Хочеш влаштуватися на роботу з малою зарплатнею, щоб менше ішло твоїй-таки дитині?

— Чи може бути менша зарплатня, як у працівника музею? — спитав я.

— Тільки запам'ятай,— сказала Ольга Пісоцька,— мене ти не одуриш. Зрештою, коли хочеш, можемо дійти простішої згоди: не обов'язково тобі платити через бухгалтерію. Можна домовитися, та й взагалі, навіщо ускладнювати стосунки?

— Як сприйняли твоє повернення вдома? — спитав навіщось я.

— Мама каже, що сподівалася цього. Що вона ніколи не мала до тебе довіри.

— Твоя мама прониклива,— мовив я.— Через це мені ліпше сплачувати установлений процент через бухгалтерію. Бо я й сам не викликаю у себе довіри.

— Хоч одне слово правди сказав,— тонко всміхнулася Ольга.— Твердо вирішив з музею піти?

— Заяву про це я написав два тижні тому, а сьогодні маю право не вийти на роботу.

— О, в тебе все продумано. Знаєш, я підозрювала, що^ ти негідник, але не думала, що в такій мірі.

— Прошу довести,— мовив я з тою чемністю, яка завжди гнівила Ольгу.

— А тобі треба докази? Та коли навіть вислухати, що оце тепер наплів...

— Madame,— сказав я спокійно,— саме тому я хочу змінити місце роботи...

Ольга Пісоцька зморщила лоба.

— Чому це "тому"? — перепитала: асоціативне мислення було не для неї.

— Щоб нам не вести розмов, в яких би я виступав як негідник. Хіба не хочеться цього й вам?

В очах Ольги Пісоцької спалахнули небезпечні вогники. у

— Так, ти Чорний,— сказала вона.— Прізвище тобі ли-чить.

Це вже було щось схоже на асоціативне мислення, і я розвів руками.

— А ви, madame,— Пісоцька, і ніде нам від того дітися.

— Перестань мадамати,— сказала Ольга.— Мені в печінках це сидить...

Здається, вона почала сердитися. Але це вже не несло мені небезпеки, як раніше. Я міг повернутися й спокійнісінько піти геть, і це також залишилося б без наслідків, принаймні вона не виговорюватиме мені кілька годин: на роботі, удома, після так званого кохання в ліжку — розкіш яка; навколо чудовий день, синьо-сизу хмару поволочило за обрій, і половини її як не було; вона обливала якогось іншого дивака, що сховався під ґанком власних юначих спогадів чи сентиментів. Еге ж, непогано сказано, добродію Чорний! Сідайте на білого коня, золоті остроги — в боки, і гайда у вільний степ, доки той кінь не стомиться чи не скине вас — ось вона воля! Ви, здається, добродію Чорний, з тих першокласних бельбасів, у яких усе по шаблону вирізане: ну, що нового чи цікавого у вашій історії? Те, що ви зустріли через багато років особу, яку колись палко кохали (а хіба оце "палко кохали" — не обридливий штамп?) і зуміли з нею відновити стосунки? Ця жінка має всі підстави називати вас негідником, а може і в пику затопити, як чинила вже якось, коли ви її вразили гострим словом.

— Я гідний вашого прокляття, madame! — покірливо сказав я.— І хочу бути перед вами чесний. Я виплачуватиму вам належний процент на дитину, а коли дозволите, часом забиратиму її до себе. На стільки, на скільки дозволите, бо дитину приписали вам, а не мені. Тахту, пуфика й тазика я зобов'язуюся вам доставити, можете про це не турбуватися. Що іще? — я потер собі лоба.— Не підкажете, що іще?

— Скотина! — процідила Ольга Пісоцька і, різко повернувшись, пішла в гостинно розчинені двері музею. її захисного кольору плаття шаруділо, ніби бляшане, постать у неї тонка, суха, ноги маслакуваті, ззаду зібрано у вузол рідке й вилиняле волосся — я дивився на цю постать широко розплющеними очима і не міг збагнути, про що розмовляв з жінкою, котра спортивним, твердим кроком віддалялася від мене. "Агов! — нагадав я собі.— А директор! Ти забув, що існує ще директор, чи то пак директорка, і вона хотіла тобі щось сказати. Окрім того, мусиш узяти в секретарки обхідний лист і обійти з ним кого треба". Ага, я не здав у бібліотеку однієї книги, дуже гарної книги, якої в мене нема, на жаль! Як добре було б поставити її собі на полицю. Ні, ви надто порядний, добродію Чорний, хоч і маєте таке темне прізвище, ви здасте цю книгу, й обхідний лист вам директорка підпише. Але для цього треба буде приходити сюди ще раз. А на порозі стоятиме Ольга Пісоцька й обов'язково втягне в балачку, перш ніж пропустити в розчинені двері.

Директорка радила мені поки що роботи не покидати.

— Не думайте, що ви такий незамінний,— відверто сказала вона.— Ми на ваше місце швидко знайдемо людину, але поки вона освоїться з нашою роботою... Літо, самі знаєте, пора в нас гаряча, треба обслужити екскурсантів... Чи, може, ви щось уже нашукали?

Я нової роботи собі не нашукав.

— Як вам так важко працювати з дружиною,— сказала директорка, забувши уточнити: колишньою дружиною,— то я обіцяю, коли мине літо, перевести вас у музей Королен-ка — там напевне під осінь звільниться місце. Не втратите безперервний стаж...

Директорка була ділова жінка. Ділова і по-своєму закохана в музей. Колись вона учителювала, стала директором школи, її перевели на це місце за рішенням згори, і вона спершу ніяк не хотіла до нас іти. Була із тих жінок, які, розвівшись з першим чоловіком, капітально про нього забувають, а весь свій пал віддають чоловікові новому. "Новим чоловіком" став наш музей, і директорка віддалася йому безроздільно. Бігала, вибивала, просила: стягувала у свій новий дім усе, що мало музейне значення; організовувала експедиції по селах за вишивками і застарілими предметами побуту — я в неї навіть у любимчиках ходив, бо в експедиції посилали передусім мене. Зрештою, тут, у музе'^. я себе некепсько почував, здається, був створений для цієї роботи.

—=• А чи не могли б ви перевести в музей Короленка Ольгу Пісоцьку? — спитав я, і директорка аж отетеріла: на такий поворот у моїх думках вона не сподівалася.

— Ольга Станіславівна — чудовий екскурсовод,—сказала вона,— але ви мені і справді потрібніший. Я хотіла, щоб ви трохи поїздили по Поліссі. Ще рік-два, і все старе звідти вимететься, як з інших менш глухих куточків. Коли Ольга Станіславівна не проти, я могла б організувати її перехід, але треба, щоб вона захотіла. Може, ви з нею домовитеся?

— Я? — моє обличчя було, певне, дурнувате, бо директорка засміялася.

— Не хочу влазити у ваші стосунки,— сказала вона,— але мені щиро жаль, що ви розлучилися. Така славна пара, та й для музею це було непогано.