Камінна луна - Шевчук Валерій

То що вирішили?

Я не був готовий до таких швидких рішень.

— Треба подумати,— сказав я.— Чи не могли б ви мене зараз послати у відпустку?

— Але я влітку відпусток науковим працівникам не даю,— сказала заклопотано директорка.— Самі знаєте, який у нас гарячий час.

— Катерино Михайлівно! — сказав я і подивився, як учень на вчительку, коли хоче виправити четвірку на п'ятірку.

— Ви такий упертий! — сказала директорка й підхопилася: десь їй конче треба було поспішати.— Коли я вам дам улітку відпустку, що скажуть інші?

Вона вже пішла з кабінету, а я трюхикав слідом. В цей час задзвонив телефон, і вона змушена була повернутися. Говорила в трубку з трохи наївною рішучістю, хтось там по той бік дроту її розсердив, і вона закипіла, засперечалася, почала щось доказувати. Я став у кутку в позі девота; ні, не зможу я тут працювати; ні, не переконаю я Ольгу Пісоцьку перейти в музей Короленка, а коли так, то й справді — чи не в розносники телеграм мені податися?

— Ви ще тут? — спитала директорка, завершивши розмову.— Що вирішили?

З нею так бувало: раптом забувала, що говорила перед цим.

— Та це ж ви мали вирішити,— смиренно проказав я.

— А, про відпустку,— згадала директорка. Смикнула зі столу папірця і простягла мені.— Пишіть заяву,— сказала категорично.— Як виняток. Але я з вас потім сім потів зжену!

Вона покинула мене в кабінеті і помчала в якійсь нагальній справі. Я взяв зі столу ручку, і мені вперше захотілося написати на цьому чистому аркуші не заяву, а вірша. Про ґанок, відгороджений з трьох боків стінами дощу, про зелену траву, що пила той дощ пожадливими ротиками, про якийсь далекий спогад, про біль утрати і про те, як іде людина по росяній траві, залишаючи за собою темну стежку від стоптаної роси.

Було навколо тихо. Я сидів на директорському місці за столом, і мені здалося, що тихий настрій наповнив цю невелику, закладену папками і . новоприбулими експонатами кімнату. В ній пахло пилом відлетілих часів, і я дихнув тим пилом на повні груди. "Жаль, що мене так нагло б'ють житейські пристрасті,— подумав я.— Жаль, що не маю високого спокою душевного, щоб придивлятися до слідів, які проклали люди по росяній траві".

11

Ми сиділи з Оксаною Свідерською в її вітальні: пишна, цяцькована стінка, на полицях закордонні мистецькі видання і кришталь, протилежна стіна — гаптоване полотно; сам я втонув у м'якому фотелі, тримаючи вишукано огранованого келиха; в тому келиху бовталося на дні трохи французького коньяку. Оксана залізла, підібравши під себе ноги, на канапку з викрутастими ніжками і накрила коліна пледом; ми вже просиділи так не одну годину, і я слухав печальну повість про те, як їй не повелося в житті. Виявляється, в тім союзі з Володькою Кузьменком ніякої ідилії не було; він має дві пристрасті: жінки і дорогі, вишукані речі. Вона роками сидить сама в цій хаті й тихо ненавидить усе це манаття; хотіла вступити в аспірантуру, але не вийшло; пішла в школу, але тепер такі діти, що їм хоч кола на голові теши: нічого не бояться і нічого не хочуть. Зараз вона — коректор у якомусь там журнальчику, роботи не дуже багато, зате нудота безпросвітна, одна втіха, що трохи крутиться у мистецько-літературному світі. "Знаєш,— сказала вона,— я навіть вірші пробувала писати і надрукувала їх кільканадцять у своєму ж таки журнальчику". Спершу пішли легко, а тепер їх ледве із себе вичавлює. І ненавидить їх так само палко, як оці речі,— бридота все!

— Людина таки дивна істота...— сказала Оксана.— От побачила я тебе — і зраділа! Все пригадалося. Ти для мене, як прибулець з того чудового минулого. І от що цікаво: анітрохи не змінився. Це я постаріла, попоганіла...

— Перестань! — сказав я.— Не попоганіла ти й не постаріла.

— О, дякую,— елегійно сказала Оксана.— В чоловіків є звичка розсипати компліменти. А компліменти — це чемна брехня, чи не так?

— Так,— сказав я.— Але ти не постаріла й не попоганіла!

Вона тепло позирнула на мене.

— Коли це не комплімент, дякую. То що я кажу: не вийшло в мене життя. Не життя, а туга якась. Хтось чужий здивувався б: гарнітур на п'ять тисяч, всі оці цяцьки-мацьки, килими. А от миру в душі нема!

— Дивно це мені від тебе чути,— сказав я.

— Ау мені ще дивніше... Го-споди! — Вона скочила з канапи, підійшла і взяла в долоні моє лице.— Невже це ти, Юрчику? А як давно то було! Пам'ятаєш, Ленінград, наша ніч. Як стане тяжко, повір, згадую все те, і так мені печально, так болить душа.

— Це вже ти кажеш мені компліменти,— всміхнувсь я.

— Ти не жінка, а я не чоловік,— сказала Оксана. Відійшла до столика і взяла в руки келих.

Ні, я не збрехав, що вона гарна. Було трохи не по собі від навколишньої розкоші, але вже почав оговтуватись. Повертався до неї, шалено долаючи тисячі днів,— скільки їх справді збігло? І чому розніс нас лихий вітер: адже не знайшла вона щастя з Володькою Кузьменком...

Вона начебто прочитала мої думки.

— Не уявляєш, скільки я через нього переплакала, за ким тільки він не волочився! І знаєш, що найгірше? Прийде й розказує мені: має втіху отак мене мучити. Так би і вчепилася пазурами йому в пику!

— І хоч раз вчепилася? — спитав я.

— В тому-то й лихо, що ні разу. Дико так і бридко...

— Слухаю тебе,— сказав я,— наче про якогось іншого Володьку Кузьменка розказуєш.

— Іншого? — повернулася вона до мене, і я побачив щось хиже в її оскалі.— А думаєш, тоді, в Ленінграді, він тільки за мною упадав? З Валькою Карпенко ходив. А потім з

Людкою... Але що це ми завели,— засміялася вона.— Щось таке дурне патякаю, скаржуся, а я ж така рада, що ми добачилися. Скажи, не снилася я тобі? — спитала пошепки.

— Щоб розказати про це, мені треба випити,— мовив я.

— То й вип'ємо,— простягла воїна свого келиха.

Ми дзенькнулись, я випив те пійло, що називалося французьким коньяком, повільно. Ніякого особливого смаку в нім я не відчув. Але в голові моїй таки почали повзати зелені дими. Я сам помалу зеленів, а може, полинів. Прогірк сам у собі, аж вуста мені стали гіркосмачні, а щось у душі тануло, щось збуджувалося — хто знає, може, отой темний ворог? Але ні, я почав пізнавати ще одну істину: на споді душі в нас живе ,не тільки темне й несвідоме, є там ще одне сотворіння. Щось ніжне й красиве, розчулено беззахисне, те, що просить сонця й тепла. Є наша спрага до гармонії, порозуміння й поєднаності, є, зрештою, жах перед самотністю. Це третє наше "я" також підступне — це воно лудить нам очі, це воно присипляє тверезість і розсудливість нашу, і стаємо ми телепнями, котрі наставляють голову, щоб їх таки погладила якась, хай і чужа, рука. Оксана ж Свідерська не була мені чужа. Але не була вона й тією давньою, з чиїх вуст колись спивав я щось хмільне й бентежне, за якою пропадав. Адже після того, як дала мені гарбуза, світ не був мені милий кілька років. Я тоді зібрався на силі і вчився як скажений, щоб вступити до педагогічного інституту; я відповідав на екзаменах так рівно й фундаментально, що екзаменатори змушені були ставити мені п'ятірки. Кілька років я навіть оком не поводив туди, де були дівчата. Потім заспокоївся і з відмінника перейшов у хорошисти — і в школі, і в інституті вчитися допомагала мені Оксана Свідерська. Коли ж її образ потемнів і почав розпадатись у моїй уяві, коли я став згадувати про неї з півусмішечкою, аж поки не забув остаточно, я зробився сірий і непомітний — людиною без енергії. Вже не закипав шалено, коли мені треба було зробити якусь роботу, навіть пишучи диплом,— його визнали за відмінно написаний, але я знав, що оцінка була формальна: сили духу й вогню, на які я все-таки здатний, у диплом укладено не було. Оця за-леяшість моєї інтелектуальної потуги від якогось пересічного дівчати була дивоглядна і вражала мене: чи не навіюю я собі того сам, думав я. Я, власне, не знав, що мене в цій ситуації більше надихало: любов до Оксани Свідерської чи злість за те, що вона мене відштовхнула. Одного вечора, коли я не міг заснути, коли було в кімнаті надто душно, коли я не міг утішно помарити, коли я виявився неспромоя;-ний перетворити себе дорослого на дитину, яка може серйозно думати про якісь алогічні дурниці, я довго дивився на освітлене ліхтарем вікно і мимоволі почав згадувати все, що в мене було з Оксаною Свідерською. В отой вечір я раптом збагнув: мною керувало не ніжне й гарне почуття, а таки злість на неї; через оту злість і безсиле намагання помсти я й починав працювати як скажений, дивуючи викладачів, і мені навіть пророчили майбутнє вченого. Але я не виправдав нічиїх надій; можливо, й Ольга Пісоцька була ошукана так само: вона, виходячи за мене, сподівалася, що я таки "піду вгору". Але Ольга, не мала чарівного впливу на мене, його мала тільки Оксана. Ольга Пісоцька не подарувала мені жодної хвилі натхнення, скоріше навпаки: при ній я все більше сірів і пригасав, і коли прожив би з нею довше, то перетворився б у такого ж нуднющого екскурсовода, яким була й вона. Тут ховався якийсь особливий секрет: адже й Оксана Свідерська талантами не виблискувала. Однак у ній тлів притамований жар, у ній жила якась таємниця, якої я ніколи не розгадаю, тоді як в Ользі Пісоцькій все було ясно, мов на долоні. Була вона з тих запрограмованих жінок, котрі непорушно знають, що в житті потрібне, а що ні, що добре, а що зле.

Тоді ж, у тій банально-пишній вітальні, де я сидів з новим подоб'ям свого вимріяного образу, з Оксаною, половину якої я впізнавав і ще, здається, не перестав любити і половина якої була забута за час нашої довгої розлуки, я раптом розм'як, і мій язик почав плести щось про себе, про біль свій і самотність. Таке щось нікчемне і всім відоме, що годі переводити це в точний діалог; я оповідав, мимоволі переймаючи Оксанині інтонації, адже саме так оповідала вона мені; я навіть говорив її словами — ми обоє пішли— не в той бік, заблукали між трьох сосон і виблукати зможемо тільки тоді, коли простягнемо одне одному руки.

— То де ти працюєш? — спитала Оксана.

— В музеї,— відповів я.— Науковим працівником, але, як каже наш заступник директора: ми не наукові працівники, а екскурсоводи.

— І це тебе задовольняє? Я думала, що ти за цей час уже доцентом став,— був у нас наймудріший і найосвічені-ший.

— Доцентом я не захотів ставати хоч би з тих міркувань, що в мене надто тихий голос і у викладачі я не годжуся...

— На що ж ти годишся?

— Оксано,—— тихо мовив я.— Ти заговорила голосом Володьки Кузьменка.