Камінна луна - Шевчук Валерій

Губи в мене були, видно, теж сині, а тіло почав пробивати трем.

— Оксана з чоловіком часто сюди приїжджають?

— Оксана часто, а чоловік її ні. Він там, у Києві, пішов угору. По закордонах їздить.

— А востаннє коли Оксана була?

— Десь, може, з тиждень тому й була,— сказало обличчя і знову позіхнуло.— Сиро стає!

Власниця круглого обличчя звелася зі стільчика — це виявилася низенька й товстенька жіночка. Вона спокійно зирнула на мене і знову запропонувала перестояти дощ у неї на веранді. Але в цей мент дощ раптом припинився, наче хто вгорі перестав доїти небо.

— Вя^е й по дощу! — захоплено сказала маленька й товстенька жіночка, і ми якнайчемніше розкланялися.

Мені вже давно треба було покинути і цей двір, і ганок: невідь-чому починав бентежитися й непокоїтися. Вулиця, по якій простував, полого підіймалася вгору, і по узбіччях з джеркотом мчали струмки. Струмки випливали і з підворіть, і мені доводилося перестрибувати їх. У цьому світі я, здається, не все розумів. "Оксана часто сюди приїжджає",— думав я тупо, аж стукотіло мені від того у скронях, і цю думку я не міг перелізти, як жучок бадилину. Інформація, яку я так несподівано одержав у колись Окса-ниному дворі, чомусь суперечила, щось перекреслювала в мені, дратувала й пригнічувала. Я зрозумів, що не хочу про те думати; не хочу нічого вгадувати,— надто болісно мені від того робилося...

Вже півтора року тягнеться ця історія, обставлена з такими засторогами, начебто йдеться про державну таємницю. Йшлося, однак, про речі простіші, речі, можна сказати, банальні, і на стороннє око такими вони могли б і здатися, коли б так дуже не— зачіпали. Банальність, думав я,— це те, що одразу впадає в око, що іншому відоме давно, але, з другого боку, банальність — це вічні людські проблеми, які повторюються з такою обридливою одноманітністю, що людина від них уже й відмахуватися стала. Але є в моїй історії щось більше за банальність, є тут історія людської душі, і передовсім моєї. Ольга Пісоцька мала рацію: я небагато досяг у житті, і хоч маю якісь духовні інтереси й пописую "статейки", за визначенням тої-таки Ольги Пісоць-кої, бажання дертися по суспільній драбині в мене нема. Я з тих комашок, які бабраються у своєму мікросвіті і знаходять у тому втіху, але для цього мені потрібен спокій і забезпечені тили. Мені, кажучи відверто, треба доброї, спокійної й люблячої жінки, і я тоді напевне заспокоюся. Отже, мій ідеал невеликий: хочу мати спокійну службу, мати змогу спокійно ритися в книжках, їздити, щоб відвідувати великі бібліотеки й архіви, а вдома мати мир і лад. Мені було б любо до півночі засиджуватися біля столу, читаючи фотокопії старих рукописів, і поступово пізнавати їхню суть. Я хочу написати кілька досліджень з історії книги і дещо про барокко. Займатися цим — для мене значить жити!

Але так думати я можу тільки в ясні хвилини. Тоді я чітко бачу й розумію формулу свого ідеального "я", і досягти того не така вже хитра штука. Але, окрім того ідеального "я", існує ще той другий, що сидить у нутрі нашому, невпізнанний ворог наш, є люди, які замість думати, як улагодити життя Олижнього, воліють дбати перш за ЕСЄ про блага власні. Отут і з'являється плужниківський "музей дрібниць". В темні хвилини я уявляю себе оточеним тими дрібницями, якимись напівідіотичними проблемами, образами, хибними передчуттями — дивна какофонія, що навалюється на душу; я уособлював все те воїнство, яке йшло на мене, щоб подолати а чи попрати. Ішли на мене недобрі помисли, облуда, потреба маніпулювати; я прочував у собі зачатки жорстокості й черствості, байдужості й обридження. Я був оточений, як середньовічна людина, бісами: безліччю емоційних, інтелектуальних накладок, голок чи шипів, об які так легко поколотися. Мій дух почав утомлюватися від усього цього, бо саме тільки змагання з Ольгою Пісоцькою на тему про "овес та гречку" могло б довести мене до божевілля. Якось так виходило, що в своїх непогодженнях ми не йшли одне одному назустріч, а ступали навкоси; наші думки часом і не зіткалися: я говорив одне, а вона розуміла інше, отож не раз і я не міг збагнути того, що розуміла вона. "Чому ви вирішили розвестися з дружиною?" — спитав у мене суддя. "У нас біологічна несумісність",— відповів я, і Ольга Пісоцька здивовано на мене видивилася. "Але ж дитина у вас народилася нормально?" —резонно зауважив суддя, і я промовчав, бо не хотів повторювати банального "не зійшлися характерами". Зрештою, я таки щось сплів на цю тему, але все то були порожні слова. Суть лежала глибше: ми з Ольгою Пісоцькою колись чудово справилися з переекспозицією музею, в якому разом працювали, але ми з нею бездарно засипалися, коли почали ладнати експозицію власного "музею дрібниць",— кожен хотів, щоб пригоджали йому, а відтак усе полетіло шкереберть. Ні, не моя випадкова зустріч з Оксаною Свідерською стала причиною нашого розладу з Ольгою, вона була його результатом.

9

Півтора року тому мене послали у відрядження в Київ. Влаштувавшись у готелі, я вийшов прогулятися по Хрещатику. Мимохіть роздивлявся перехожих, і раптом до мене кинулася жінка з дивно знайомим обличчям. Я схопив її за руки й міцно стис; ми радісно всміхалися одне одному і повелися так, як ведуться при зустрічі давні друзі, начебто між нами й не було довгої розлуки із забуттям. Пізніше я сам здивувався, що вчинив саме так. Може, це сталося тому, що я потрапив у чуже місто і хоч трохи тут побув, устиг відчути неприкаяність провінціала, який безнадійно губиться в юрмовиськах на вулицях: йому здається, що тут, у цьому тлумі, він пропаде. Оксана зраділа нашій зустрічі, здається, цілком щиро, а бачити таку несподівану привітність од гарної, ошатної, навіть вишуканої жінки було дуже приємно, тим більше, що ця жінка приходила в мої сни впродовж усіх довгих років, які ми не бачилися; я навіть не зауважив у її зовнішності великих змін, хіба що в юності вона була повніша й кругловидіша.

Оксана відразу ж узяла мене під руку, і ми стали повноправним складником юрби, яка вирувала навколо; ото тільки я весь час відчував незручність, що недоладно вдягнений и виглядаю побіч цієї жінки, як щось із нею цілком неспівмірне; вона навіть пахла якось особливо, пізніше я здогадався,' що це специфічний дух закордонної одежі, до речі, подібним запахом були просякнуті й мистецькі альбоми, які я пізніше розглядав у неї вдома,— Брейгель, Босх, Архипенко і Пікассо. Тут же, на вулиці, я ніяк не міг прийти до тями: Оксана розпитувала про наше місто і скаржилася, що дуже за ним скучає. "Я не була там сто літ,— сказала вона,— мені навіть сниться наш дворик і прирічкові кручі. Господи, скільки минуло відтоді?"

— Невже не відвідуєш матір? — спитав я, бо знав, що її матір нікуди з Житомира не від'їздила.

— Повіриш,— сказала Оксана,— коли яблуко відірвалося від гілки, то воно котиться, котиться! Колись воно й справді не відлітало далеко, тепер же час швидкого транспорту...

Я не зовсім зрозумів її алегорію, може, вона говорила просто так, аби підтримувати розмову. Я почав оповідати з нудними подробицями, що мене привело в Київ, але Оксана поклала на мою руку гарячу долоню. ^

— Вибач,— сказала.— Я дуже й дуже рада, що ми знову зустрілися. Зараз я біжу, бо в мене отако справ,— вона показала рукою, наче розрізала собі горло,— але коли ти відвідаєш мене, ну хоч би сьогодні ввечері, то ми набалакаємося по зав'язку. Справді, в мене аж душа стогне, так я скучила за Житомиром.

Я дивився на неї незмигно. Щось мене раптом остудило, щось віддалило від неї, щось нагадало колишнє — заболіло мені, чи що? Оксана кинула на мене оком і засміялася тонко-дрібно.

— Володьки зараз нема,— сказала прихватцем.— Володька вояжує.— Вона зробила широкий рух, і по її обличчі пробігла тінь.— Зробиш мені велику радість, коли прийдеш,— докинула сердечно і залишила мене стовбичити серед юрмовиська зі шматочком паперу в руці, на якому написала кілька цифр. І так порожньо зробилось навкруги, так самотньо, що я відчув: у цьому велетенському місті особливо незатишно буде мені ввечері. Коли він прийде, той вечір, і я забуду про справи, які крутитимуть мною, як дзиґою, коли втомлюся й вичерпаюся, а дзига захитається, піде вихилясом, а по тому зморено ляже на підлогу, я відчую рану в грудях. Тоді червоне світло розіллється по шибах, а коли воно спливе, бузковий сутінок поплете на вулицях прозорі мережі, і мільйони людських дзиг раптом почнуть, заточуючись, стишувати свої оберти. Тоді я спинюсь у дверях балкона, дивитимусь на місто і збагну, що встояти мені у змаганні з тією жінкою не судилося, що колись я даремно клявся забути про її існування, що вже знову ниций і нема мені ніякого порятунку.

— Вечір пишнів за вікном, духом відцвітаючого квіту повіяло на мене — у парку навпроти цвіли акації. І цей парк аж кипів од барвистих платтів та білих чи й барвистих сорочок. Люди розбивалися попарно, і я вперше за весь час пожалів раптом Ольгу Пісоцьку. Вона десь там далеко вела за руку нашу донечку, наша донечка щось їй шепеляво розповідала, а мати моя стояла, як оце я, біля вікна і дивилася на невістку порожніми очима. Вона не любила невістки і була майже байдужа до внуки, хоч вовтузилася з нею цілими днями: в ясла й садок дитину не віддавали. Зараз мати опинилася сама в порожньому домі, і їй сумно й незатишно, бо любила вона в цілому світі тільки мене, а я у цьому великому місті роз'їдався тугою. Ольга Пісоцька, думав печально я, мала надто багато невідповідного зі мною, ми одна із тих пар, що не повинні єднатись, але чи вона в цьому винувата? Чому я простяг тоді до неї так нерозважно руку, навіщо почав цілувати її холодні губи? Чому наступного дня не забув про це, міг іще врятувати й себе, і її, чому при новій зустрічі всміхнувся до неї, як до близької людини? Адже знав, що вона незахищена й самотня у світі, що вона через те безвільна, що вона, зрештою, у тому періоді, коли мусить піти на принагідний погук. Адже і вона по-своєму хоче щастя, людського тепла й погодженості. Колись вона кохала, і я довідався про це від одного знайомого: її коханий був зовсім не схожий на мене — високий і сильний і не вельми з нею церемонился. Він і покинув її, не вельми церемонячись, а вона затаїла з того часу його фотокартку і тримає між своїх паперів.