Камінна луна - Шевчук Валерій

З іншого боку, я відчував, що починаю вростати в це місто, що маю змогу залишити тут краплю й своєї любові, маю, отже, змогу наповнити цей блідий присмерк своїм гарячим "я", схвильованим серцем своїм.

— Щось хотів? — спитала Оксана.

— Кажуть, ти дружиш з Володькою Кузьменком,— сказав я.— Це правда?

Вона дцвилася кудись повз мене.

— Це правда, Оксано? — з тихим болем спитав я.

— А ти б як хотів? — прошепотіла вона.

— Я б не хотів цього.

— Але ж знаєш, що з ним дружу. — Так кажуть. Окрім того...

— Що, окрім того?

— Вас часто можна зустріти разом.

— Але зараз я не з ним...

— Мені цього досить,— сказав я, беручи її за руку.— Давай подаруємо одне одному ніч...

Це було сказано по-хлопчачому патетично, і вона розсміялася.

— Давай! — сказала.— А тобі такому мудрому-вченому не буде зі мною нудно?

— Я стану твоїм екскурсоводом,— сказав я, змінивши бундючно-патетичний тон на жартівливий.

— Ой, знудиш!

— Ой, знуджу! — тихо згукнув я.— Але зате ми подаруємо одне одному ніч.

І ми подарували одне одному ніч. Блукали до одуріння по вулицях, читали меморіальні дошки, стояли на численних містках, спинялися й дивилися на вікна, за якими помер Пушкін, добрели до будинку, в якому жив Блок і з якого він міг дивитися на Неву; пішли по тих вулицях, по яких пускав блукати своїх героїв Достоєвський. У цьому дивовижному місті творили Гоголь і Шевченко. Десь тут збиралася громадка моїх земляків, щоб пустити звідси на рідну землю "Основу", це тут ночами набирав "Народні оповідання" Каменецький і ладнав свої величні, не під силу собі, задуми Куліш. На одній із цих вулиць візник збив був Костомарова, коли він обдумував чергову монографію про минуле рідного краю,— наших земляків завжди тут було багато, вони по-своєму любили це місто. Я розповідав про все це Оксані, але мій голос був надто тихий, через те, мабуть, вона слухала мене неуважно. Ми втомлювалися й сідали на холодні лави, і я грів Оксану, пригортаючи її до себе, а коли ми остаточно заблукали і не знали, як вибратися з лабіринтів вулиць, я поцілував її у прохолодні вуста. Мої губи теж були прохолодні, але за хвилю по жилах потекла гаряча кров, і ми перестали бути скептиками. Ми тільки зупинялися вряди-годи і давали одне одному напитися зі своїх вуст. І мої губи стали такі ж пекучо гарячі, як і вуста Оксани, і всі слова, які я вимовляв, були ні до чого, вони втрачали зв'язок поміж себе, а навколо жив во-рухкий і ненадійний сутінок, який уже не здавався нам мертвий, бо ми забули, що прийшли на ці вулиці холодними екскурсантами. І я забув свою жартівливу обіцянку стати екскурсоводом для цієї дівчини, тепер не я її вів, а вона мене. Зрештою, під той час я не думав, що вона відчуває, мені досить було, що я пізнав з нею особливу гармонію, я зрозумів, що гака поєднаність не вимірюється глуздом, я вже не добирав слів, щоб сказати щось конче розумне,— я випивав кохану істоту і давав залюбки випивати їй себе, тобто був не той, яким хотів постати в очах дівчини, а таки самим собою. Це принесло мені звільненість, я не гальмував розуму, і моя мова стала натуральним виливом мого єства; я був звільнений од минулого й майбутнього і вже не думав про Володьку Кузьменка і про його загадкові стосунки з Оксаною Свідерською. Оксана зголосилася стати моєю, отож я благословив і це чуже місто, і цю білу ніч, і чудову дівчину в ній, яку я можу називати своєю і просто, щасливо цілувати.

— Ми з тобою все-таки божевільні! — сказала Оксана, бо вже ранок прийшов до нас і пора було протверезіти.

— Для цього ми й дарували одне одному ніч,— відповів я.

— А далі?

— А далі буде так, як велиш ти.

Вона засміялася. Потяглася до мене вустами, і я знов пізнав їхній холод.

— Твої вуста холодні,— мовив я.

— Бо ніч уже закінчилася,— сказала вона.— І я відчуваю, що скоро впаду тут на тротуарі й засну.

— Тоді тебе зметуть двірники, а потім вивезуть на сміттєзбиральній машині.

— Фе, які неестетичні жарти.

— Вибач,— сказав я.— Вже ранок, і я знову починаю блазнювати.

Вона була бліда. Ця ніч випила її, а заодно й мене. Я також був блідий, стояв і похитувався.

— Давай тихенько проберемось у гуртожиток,— сказала Оксана.

— Еге ж,— згодився я.— Щоб ніхто не чув.

— А коли почує?

— Тоді нам начхати,— сказав я.— Чи ти боїшся?

— Звісно, боюся,— мовила Оксана.— Голова наморочиться!

Я пригорнув її до себе, але ми вже були випиті. Ми вже не гріли одне одного. Ми замерзли і справді потребували даху над головою. Ми потребували сну, через це взялися за руки і, ледве перебираючи ногами, подалися туди, де було наше тимчасове пристанище. Ми ступали навшпиньки і зробилися безшелесні, мов тіні.

6

Сьогоднішній день почався для мене невдало: листа від Оксани Свідерської я не отримав, хоч той кончб мав бути; окрім того, коли я спробував потелефонувати в Київ, трубку взяв Володька Кузьменко, і я мусив натиснути на важіль, не сказавши ні слова. Виходило, що Володька Кузьменко вже приїхав із закордонного відрядження, хоч за моїми розрахунками він мав бути там ще тижнів зо два. Зв'язку, таким чином, з Оксаною в мене не було. Отож, не лишалося нічого іншого, як піти в музей, щоб обійти з обхідним листом гурт людей,— моє звільнення ще не було оформлено. Але там я напевне зустрінуся з Ольгою Пісоць-кою, що сьогодні в мої плани не входило. Вдома мене чекало задоволене материне обличчя і надмірна увага до моєї особи; здається, мати раділа на мою розлуку з Ольгою більше, ніж я. Хотіла знову повернути в дім тиху злагоду, яка встановилася поміж нами після батькової смерті, адже, окрім мене, в неї нікого не було. її сестра, моя тітка, потрапила в автомобільну катастрофу разом з чоловіком та дітьми — ціла родина перестала існувати за кілька хвилин; з дальшими родичами ми не родичалися, а подруг мати не мала — надто віддавалася родині. Я все це чудово розумів і в стабільні часи, коли мене цікавили тільки книги і чисто наукові проблеми, мені вистачало материного товариства й піклування. Тоді ми ставали по-справжньому дружні, разом ходили в театр, на концерт чи просто гуляти. Коли ж з'явилася в нашому домі Ольга Пісоцька, мати сприйняла це як неприємну необхідність. З Ольгою вони розмовляли мало — між ними встановилася чемна відчуженість, а коли в Ольги часом прокидались у носі мухи, мати безшелесно ховалась у своїй кімнаті і виходила тільки на кухню, куди Ольга заглядала нечасто: варити й прати вона терпіти не могла. Зрештою, від неї цього ніхто й не вимагав...

Але чому я весь час думаю про Ольгу Пісоцьку, коли думати мені про неї аж ніяк не хочеться? Міг би повернутися додому і зайнятися там справами, ну, хоч би впорядкувати свої папери. Розшукати, приміром, записника, який я вів, коли ми були в Ленінграді,— чомусь мені хотілося пережити все те ще раз. Я хотів думати про Оксану Свідер-ську, бо доля звела мене з нею знову, притому цілком несподівано.

Було душно, й дихалося важко. Небо збирало на краях бліді, розмиті хмари, що затягували майже весь обрій у непрозору каламуть. На заході хмари погустішали, від них до землі звисали темні косми — падав десь далеко дощ. Посередині ж небо було чисте, хоч сонце також притуманилося. Коли проїжджали поливні машини, асфальт парував. Обличчя в перехожих пітно лисніли, а шерех підошов здавався приглушений. Повз мене проїхав тролейбус, що віз людей у гідропарк, був напхом набитий: люди поспішали до ріки. Я міг би й собі податися туди, але треба було зайти додому по плавки. Окрім того, я знав, пір на пляжі відчую нудьгу. Між юних оголених тіл, між людей, що залюбки використовують дозвілля, я відчував себе кепсько, хоч там міг зустріти й когось із знайомих. Тож я подавсь у букіністичну книгарню, сподіваючись на якусь знахідку,— це завжди приносило радість. Рився в книжках, але всі вони були знайомі. Тоді я мотнувся по інших книгарнях — все було без змін і там. Я зайшов у кафетерій і випив кави. Пити гарячу каву в таку спеку було дивацтвом, але я й хотів такого дивацтва. Здалося, я відчув простір, який існує між мною й Оксаною Свідерською. Оксана — ось що мене сьо-дні по-справжньому хвилює! Вийшовши заміж за Володьку Кузьменка, вона не змінила прізвища, і я подумав, що недаремне.

Відчув, що саме в цю хвилину Володьки Кузьменка нема вдома. Він подався кудись у справах, зрештою, зараз же робочий час. Оксана не працювала. Вона виховувала сина, але й сина біля неї зараз нема: відправили малого сюди, в Житомир, до баби. Я знову опинився біля пошти. Копійки в мене були наміняні, і я набрав Київ. Густий і частий дзвінок. Ні, моє передчуття не виявилося марне. В Оксаниній квартирі Володьки Кузьменка не було. Але не було й Оксани. Мій дзвінок розпачливо дзеленчав у другому місті, роздирав тишу квартири, де жила єдина жінка, про яку я хотів зараз думати. Я кричав тим дзвінком: усе, що ти хотіла, я здійснив, я вже вільний, мов пташка, і ми нарешті можемо розірвати замкнуті кола наших доль, можемо здолати свою тугу й неприкаяність. Я все ще не вірив, що Оксани нема вдома. Не вірив, що вона пішла разом з Володькою Кузьменком. "Господи,— волало моє серце,— скільки можна кричати в простір, колись-таки він мусить прийняти мій сигнал!" Але мій сигнал був голосом волаючого в пустелі. Я поклав трубку й вийшов з душної кабіни. Був самотній і безпорадний у світі.

Ні, я мушу повернутися додому. Мушу зібратися трохи на силі й заспокоїтися. Мушу відчути хоч би ту радість, яку відчував сьогодні вранці. Оте сонце, що заповнило мою кімнату. "Оксано Свідерська! — безгучно заволав я, йдучи по мокрому після поливання хіднику.— Що ти робиш зі мною? Чому ти переколошкала мене знову і чому так дивно міниться у мене в очах світ?"

І тут я побачив сина Оксани Свідерської. Сина і її матір, яка тримала хлопчика за руку. Дитя було винаряджене в закордонне шмаття й виділялося серед інших. Білий чубок охайно зачесаний і розділений на дві половини. Я привітався до матері Оксани, і та милостиво мені кивнула. А може, навіть усміхнулася поблажливо — мене вона знала добре. Колись я оббивав їм пороги, але, здається, їй не подобався. Більше їй подобався Володька Кузьменко, бо той і школярем був старіший за всіх старих. Розважливий і практичний, незмінний посідач усіх високих шкільних посад...