Камінна луна - Шевчук Валерій

Тиха радість випливає з мого серця, щось таке любив я відчувати у хлоп'ячі літа. Тоді все ніби співало, наповнювалося золотою тріпотливою енергією, я розтягував чудові хвилини, як розтягую їх і зараз; в хлоп'ячі літа саме в ту мить приходили до мене образи моїх марень: казки; витворені моєю півсонною уявою; пізніше, в юності, в цьому примарному ранішньому сонці я бачив образи дівчат, які хвилювали моє серце. Вони почали приходити до мене, починаючи з п'ятого класу. Перша була Галя Панченко, тоненька, прозора, ефемерна, кругла відмінниця. Одного ранку вона прийшла в цю ж таки кімнату, тріпотіла й мінилася в скошених променях, що фокусували її, як актора театральні прожектори; я тоді вразився з того чуда і раптом полюбив Галю Панченко. В школі я дивився на неї з м'якою поблажливістю, і це помітив цілий клас, нас почали називати нареченим і нареченою^ ми страшенно соромилися, але були щасливі. Зрештою, такі захоплення повинні вмирати, як умирає день: сонце сховалося — і дня нема, від нього залишається щось сіре й невиразне, блідий спогад, а скільки ми прожили днів, що спогадів по собі не лишили? Але Галя Панченко — це був день, який залишивсь у мені; дивно, що я згадую його зараз, у ці перші вільні мої хвилини, бо саме сьогодні я даю собі право уявити, що таки виплутався з поворозів, якими було мене прив'язано до землі. Сьогодні я можу встати, зітхнути на повні груди і навіть засміятися: вільний я, вільний, бо таки виповз з линовища і можу переміщатися в минуле і майбутнє. Відчуваю навіть таку потребу, особливо мене манить передивитися минуле; можливо, це тільки перший симптом старості, бо навіщо озиратись назад у тридцять два, навіщо кликати тіні, які давно вже попіл часу?

Поки що я дивлюся на теплий, ніжний образ Галі Панченко, дівчинки, в яку я закохавсь у п'ятому класі, і мені чомусь здається, що та Галя трохи схожа на мою дочку. Дочку, яку я люблю і яка покинула ці стіни разом з Ольгою Пісоцькою, котра тільки вчора перестала носити моє прізвище, тобто залюбки перестала називатися Ольгою Чорною; на суді вона вела себе немилосердно, тяжко звинувачуючи мене; вона називала суддям з прямодушною відвертістю такі пікантні деталі моєї негідної поведінки, що я палав, як смолоскип. Вона вимагала зі мною розлучення, голос її звучав пристрасно, наче вела вона екскурсію в музеї; я тоді сидів на стільці, маленький чоловічок, і дивився на її довгобразе, негарне, але в ту хвилю розпашіле лице; вона ж здавалася мені зросту втричі більшого, ніж є, і мені було на тому стільці страх як незатишно, аж заплакати хотілося. Моя половина у своєму прокурорському запалі увіч перегравала, вона, здається, забула, що це не чергова сімейна сварка, а державний акт розлучення; ні, вона сприймала суд, як чергову сімейну сварку, і через це блискала очима і гриміла перунами (говорила і звинувачувала), аж я мусив устати і на запитання судді притакнути тихим голосом — виходило так, що ініціатором розлучення була вона, і я того не заперечував, хоч заварив цю кашу таки я. Але вона, як і раніше, в час нашого співжиття, не дала й тут мені виявити ініціативу, і в її звинуваченнях супроти мене була т£иж таки погорда і зневага. А я сидів на стільці і замість плакати кисло на один бік усміхався... Ольга Пісоцька отямилася тільки тоді, коли наше прохання суд задовольнив і визнав наш шлюб недійсним, приписавши дочку їй, а мені приємний обов'язок платити аліменти аж до її повноліття. Я сприйняв цей вирок не без деякої урочистості, в той час як Ольга раптом розгубилася. Я вперше побачив її такою пониклою, зніченою й трохи жалюгідною і подумав, що коли б вона бувала така частіше, я не мав би сили з нею розірвати. Вона подивилася на мене широко розплющеними очима з якимсь здивуванням, наче уздріла в мені щось незвідане, а я стояв виструнчений, з кривенькою усмішечкою — може, вона подумала, що я радію? Ні, я тоді не радів, а тільки був урочистий; вона прийняла ту мою піднесеність за радість, тому й прошепотіла так, щоб тільки я почув.

— Радуйся, гаде, ти свого домігся!..

Мене пересмикнуло від тих слів, було в них досить ненависті, а я навряд чи на неї заслуговував. Я погасив усмішечку і по-старомодному вклонився.

— Madame,— сказав чемно.— Ми розлучаємося з вами за обопільною згодою.

3.

Я почув у коридорі скрадливі кроки. Нечутно розчинилися двері — зазирнула мати.

— Ти вже не спиш, Юрасю? — спитала вона, хоч було й без того видно, що я не сплю.

Вона зайшла в кімнату несміливою ходою й обережно сіла на стільця, який потопав у сонячній стязі. її сива голова від того засвітилася сріблом, а обличчя навпаки потемніло.

— Мені аж дивно, що ми не матимемо нікого чужого в хаті,— сказала вона, і я здивувався: відчувала те саме, що і я. Можливо, не тільки я розлучався з Ольгою Пісоцькою, але й вона, хоч за весь час нашого подружнього життя ми не помічали з материного боку спроб утрутитися в наші лагоди й незлагоди. Вона жила, зачинена у своїй кімнаті, варила нам їсти, прала, ходила гуляти з онукою; зрештою, й час для сварок Ольга вибирала такий, щоб свекрухи не було вдома,— мала б думати, що в нас ідилічне благополуччя, але вчора й вона розлучилася з Ольгою Пісоцькою, бо сиділа в залі й слухала прокурорську її промову; сьогодні ж пізнала таку полегкість, що не втрималася поділитися своїм почуттям.

— Заживемо, як у старі часи,— сказала мрійно.— Коли б ще й батько був із нами...

Змахнула з ока сльозу; вона також цієї ночі лишила в кам'яній розколині своє линовище, але не хотіла жити новим життям, а воліла повернутися назад. Повернути той час, коли я був хлопчаком, коли ще був живий батько і дивував нас своїми химерами, коли ми збиралися разом вечорами в цій-таки кімнаті й непоспішливо розмовляли; я був тихий хлопець і прикрощів їм не завдавав, бо й пристрасті мої були тихі; мій батько теж був зі світу книг, але ті книги розпалювали непомірно його буйну фантазію; мати ж, хоч і забирала в мене часом з рук книгу й відсилала гуляти, здається, раділа, коли я відмовлявся, а сердилася тільки про людське око. От вона сидить на стільці, облита сонцем, тиха і срібна, дивиться на мене з тою відданою любов'ю, од якої мені хочеться заховатися під ковдру. Даремно намагається приховати свою радість, та й навіщо її приховувати; я дивлюся на неї й починаю по-своєму її жаліти, хоч мені трохи й прикро, що вона перебила мої ранкові марення. "Але ж вони всі,— подумав я, відчуваючи, як йокнуло всередині,— так, вони всі нічогісінько не знають. Ні мати, ні Ольга, ні дитина моя, яку забрано з цього дому і завезено в той, де живе мати Ольги Пісоцької і її двоє сестер, бадьорих, енергійних гладух, біля яких я завжди відчувався кволою марою,— тіла на мені, як на павуку, обличчя аскетично сухе, оточене французькою борідкою, одне плече вище другого, і розмовляю я так тихо, наче шепочу. Еге ж, усі вони нічого не знають, бо коли б довідалися... Я мовчу. Мати ворушиться на стільці.

— У нас залишилися її речі,— каже вона.— Хай би забрала...

— Неодмінно,— відказую я.—Тахта, пуфик і тазик. При нагоді перекажу...

Мати несміливо, але щасливо всміхається, і я розумію: ці речі завая^ають їй. Не дають можливості порадіти безоглядно, адже доки вони тут, може повернутися сюди Ольга Пісоцька.

Мати нахиляється да^ мене, і я бачу, як її очі по-змовницькому примружуються, вона навіть підморгує мені.

— Хочеш, я подам тобі сніданок у ліжко?

— О, коли це було? — сміюсь я.— Я вже, мамо, настільки дорослий, що відвик од таких забаганок.

— Е, який там дорослий! — каже легковажно мати, встає і рішуче йде до дверей, очевидно, щоб таки подати мені сніданок у ліжко.

— МЄГБІ, мамо,— кажу я тихо, а вона тільки напівобертається в мій бік.

Ну, що ж, це не так часто трапляється, думаю я. Не так часто випадають подібні ситуації: вільний од роботи, вільний од сімейних обов'язків, так начебто пішов у відпустку і приїхав в отчий дім, покинувши жінку й дітей в іншому місті. Тут нічого не змінилося, хіба що мати постаріла та й сусіди всі довкола; але варто тільки змістити систему відчувань — ілюзія готова, повернення в минуле відбулося, хоч те повернення — теж луна, відбита од крутих, скелястих берегів.

Отож можна дозволити собі прийняти в ліжко сніданок і побачити в ранішньому промінні ніжний образ Галі Пан-ченко, хоч та Галя відійшла в сфери, в які мені нема доступу, власне, померла. Я завжди про це думаю: люди у світі живуть у певному омея^енні, я називав це "сфера", такі сфери між собою дотикаються; людина за життя може змінити їх кілька, а може й перебувати у кількох. Однак цих сфер — без числа і ніколи їх не пізнати. Сфера, думаю я, це окреме тіло, центром якого є ти сам, всі твої знайомі, більші чи менші, всі малознайомі чи знайомі в обличчя,— кожна людина таким чином створює свою мікрогалактику, стаючи її сонцем, тут планети й зорі — друзі й сусіди, зорі ближчі й дальші, а все це має свою замкненість. Часом людина виступає зі своєї сфери і творить нову. Особливість тут така, що людина може повертатись у первісну сферу, а може творити сфери нові. В неї є супутники, як і в планет, і зв'язок між окремими частинами мікрогалактик таки магнетичний. Однак існує ще один закон, про який часто забувають, коли тіла незримо намагаються одне від одного відштовхнутися. Отже, нічого дивного немає, коли людині сниться, що вона стає вужем і, з натугою пролазячи в кам'яну розколину, залишає там своє линовище...

Я раптом ловлю себе на дивній думці: Галя Панченко, яку я воскресив оце щойно, як і мої згадки про Ольгу Пі-соцьку,— це частина внутрішньої потаємної гри, яку я веду з собою: думаю про цих людей, щоб завчасно не згадувати про таємничого третього, того третього, про якого ніхто не знає з людей моєї сфери. Той третій раптово увірвавсь у моє життя, наче метеорит. Той метеорит колись існував у моїй сфері давнішній, як цільне її тіло, але я давно з тої сфери пішов, залишивши своє линовище, давно забув про той колишній . біль і про печаль, котрі тоді мене мало зі світу не звели, бо я хоч тихий, але чорти в мені водяться, ці чорти часом мучать мене й бунтуються, я тоді починаю виправдовувати своє прізвище — чорний я стаю, чорний!

Але пощо мені ці темні думки, коли навколо такий чудовий ранок, коли мені розкішно мріється, коли кімната моя залита сонцем і коли чекаю я в постіль сніданок, маючи змогу поніжитися, розслабитись і відпочити душею, адже я страшенно втомлений, втома почувається аж у кінчиках пальців...

Раніше перша прокидалася наша дочка.