Камінна луна - Шевчук Валерій

Вона давно живе в інших, недостуцних мені сферах, вона — мій сентиментальний спогад з юності, одна з маній, шизофренічних витворів людської уяви. Я був багато років хворий Оксаною Свідерською, бо надто довго непокоїла вона мій дух. Але гра є гра. Ми розіграли кожен свою партію, а глядачем виявився знову Володька Кузьменко. Він поблажливо плескає нам, бо ми принесли йому естетичну нассуіоду. Але на сцені вмер не я? Вмерла Оксана Свідерська, і саме це найстрашніше. Саме це робить із мене дурня з дурнів, і я це визнаю. Я вийняв носовичка і витер обличчя. Щось там є на тому обличчі, бо люди на мене озираються.

Я дивлюся на хустину, але не бачу її. Просто мені здається, що під ногами білий асфальт. Отут дорога, і я маю перечекати, поки проїдуть машини. Машини червоні, як вогонь, можливо, це пожежні машини, але до ладу роздивитися я не можу. Я переходжу через вулицю й бачу намет, під яким продають овочі й фрукти. Цей намет сьогодні теж червоний, хоч завжди був захисного кольору. Зовсім такого самого, як улюблене плаття Ольги Пісоцької. Я обходжу цей намет і раптом розумію, що звідси до музею, тобто до Ольги Пісоцької, рукою подати. Я боюся зустрітися з нею, хоч зараз музей уже не працює. Просто в цьому місці все надто насичене біологічною присутністю Ольги Пісоцької. Мені здається, що в кульку, який я все ще несу, щось починає ворушитися: ожила щучка. Мотає хвостом і розкриває в безсилій люті пащечку, втикану гострими зубами. "Ну, не дурій,— сказав я сам собі.— Піди оцією вулицею, спустишся по сходах, вийдеш на Поділ, а там і річка. Там ти можеш випустити цю рибу, і нехай собі пливе".

Я йду по вуличці й спускаюся на Поділ. Звісно, я не збожеволів і знаю: риба в моїй торбі здохла. Просто мені треба сховати від людей обличчя. Треба сховати від людей самого оебе. В мене тверезий розум, і я цілком можу володіти собою.

І мені раптом стає смішно. Це сталося тоді, коли я спустився по сходах і вийшов на Поділ. Мені стає смішно з Оксани Свідерської, бо вона знову нічого не виграла, адя^е те, що розповідала вона про Володьку Кузьменка,— правда. Вона не ненавидить його, а більше любить. І саме тому, що більше любить, їй спало на думку зрадити його. Щоб він про те знав і почав ревнувати; я тут виявився тільки кубиком, який вона хотіла останнім покласти на свою піраміду. Але її будівля завалилася так само, як і моя. Бо Володька Кузьменко її через ту зраду не полюбить. Отак вони й дуритимуть одне одного, але нещасні вони обоє! Вони обоє в полоні якоїсь третьої потвори, котра повільно їх з'їдає. Прийде колись час, і недовго його чекати, коли вони виявляться порожніми, як здуплавілі дерева, в них-бо немає нічого справжнього, сліпа нудьга ними верховодить...

Я знову ставав злостивий. Не бая^ав добра ні Оксані Сві-дерській, ні Володьці Кузьменку. Зрештою, Володьці не бажав я добра ніколи. Може, тому ціле життя хотів йому помститися. Це мені вдалося, тож те, що я й сам наче ота дохла риба в кульку, значення не має.

Я стояв на дерев'яному містку через Кам'янку. Взяв поліетиленовий кульок за ріжки й витрусив рибу. Вона падала на воду, але не тонула. Пливла, перевернувшись догори черевом: пічкурі, пліточки, золотистошкірий линок і маленька щучка, зловлена на моє щастя. Течія крутила рибою й несла її вниз. Я викинув кулька, і він, повільно крутнувшись, ліг на воду. Став прозорий, і течія забрала з моїх очей і його...

Тоді я помітив, що навколо мене плететься синій і ніжний сутінок. Сивий туманець підіймається від води і покриває долину тремким серпанком. Я вдихав у груди цей сутінок і наповнювався ним, як водою. Хтось переходив через кладку і, щоб не зустрітись із ним, я пішов на той бік.

Біля криниці набирали воду. Дзенькотів ланцюг, і бряз-

котіло відро. Стара жінка подивилася на мене темними й печальними очима.

— Добрий день! — сказав я жінці, і та ледь помітно мені кивнула.

Тоді я раптом згадав. Коли рушити по цій стежці в напрямку до броварні, зустрінеться скелька, через яку ця стежка перебіжить. Треба піти між городів, на яких стоять опудала, щоб лякати горобців, а далі стежка зробиться біла й потече між трави. Вона поведе мене повз голі горби, які височітимуть з лівої руки, а коли минути й горби, на закруті ріки, трохи не доходячи бетонного заводика, ляже перед очима левада, на якій ростуть три осокори, а під ними я знайду криничку. Колись малим я заблукав туди і, бувши спраглим, напився. Це можна було б повторити, питання тільки в тому, чи та криничка й досі існує.

Я мав ще й другий шлях, коротший. Коли піти у зворотному напрямку, то можна прийти до Замкової гори. Зараз потуманіло, і це саме та пора, коли н& Замковій горі можна побачити кам'яне обличчя. Обличчя одного з велетнів, у яких вірив мій батько. Хтозна, може, й справді вони колись жили на нашій землі, а перетворившись на камені, все ще не втратили здатності дивитися на світ. Світ людей, у яких пульсує гаряча кров і які майже ніколи не питають у них поради.