Камінна луна - Шевчук Валерій

Зрештою, я сам Чорний!

— Та ти його знаєш. Його раз побачиш і ніколи не забудеш.

— В якому класі він учився? — спитав я.

— Та він після сьомого й школу покинув. Ну, невже не знаєш? Молодший од нас на два роки.

Молодшого за нас на два роки, чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав.

— Він біля річки живе. Ти його як побачиш, зразу впізнаєш.

— Ми до нього їдемо?

— Еге, це друзяка мій. Хочеш, саком рибу половимо...

— А риба нам навіщо?

— Ще не знати, чи ми її зловимо. В мене спина трохи поболює. Радикуліт, чи як там воно в чорта...

— То для того треба у воді брьохатися?

— Перве діло,— засміявся Борис.— Це стара мені так сказала. На радикуліт, каже, холодна вода найбільш помічна. Потім, каже, мого зілля випий.

Ми з'їжджали з гори в річкову долину. Моє мовчання Борис, очевидно, сприйняв за згоду. Зрештою, так воно й було: адже рибу саком я також ні разу в житті не ловив.

Дививсь поперед себе у вікно і про все забув: про Ольгу Пісоцьку і про матір, про дитину свою і Оксану Свідерську. "Тільки й кручуся біля жінок,— думав я.— Самі навколо жінки!"

Це був тихий бунт, бо не я його чинив, а обставини. Можливо, мати Ольги Пісоцької телефонує зараз дочці у музей. Питає, чи веліла вона мені привозити тахту, пуфик і тазик. Дитина вже заспокоїлася і складає кубики. Ставить обережненько останній на недоладно складену споруду, і та споруда, певна річ, має розвалитися. Ольга Пісоцька відповідає матері, що вона і в думці не мала загадувати привозити тахту, пуфик і тазик. "Я так і подумала,— скаже колишня моя теща,— бо навіщо нам те дрантя?" Тахту їм і справді ніде поставити: меблі вони недавно обновили... Моя дитина вперта. Вона знову будує піраміду. Ретельно й обережно. Хоче все-таки, щоб останній кубик утримався на верхотурі. Ольга Пісоцька по телефону наділяє мене епітетами. Каже всі ті доброзичливі слова, які вже звикла прикладати до моєї особи. Колишня моя теща збагачує синонімічний склад української мови — це, здається, виходить у неї не зле. Про пуфик і тазик вони в розмові забувають, ідеться тільки про тахту. Зрештою, ідеться передусім про мене, але яке мені до того діло? На пуфику сидить моя дочка. Вона перевернула тазика і складає піраміду на ньому. Коли кубики валяться, вони приємно стукотять по перекинутому тазику. Моя дочка задоволена...

Фу, знову накотила на мене хвиля злостивості!

Машина зупинилася, Борис вискакує з кабіни, за ним вискакую і я. Борис закладає в рота два пальці й свистить — в ньому ще багато залишилося від колишнього пацана. Ми стоїмо біля викладеного з червоної цегли будинку, над дахом якого стримить вісім телевізійних антен — це значить, що в ньому вісім квартир. Дах будівлі водночас править за другий поверх, бо з нього виповзають, як очі в рака, вікна. На той горішній поверх ведуть дерев'яні сходи, які закінчуються біля оббитих дерматином дверей. Оббиті дерматином двері розчиняються, і в них виростає постать чорного й кучерявого чоловіка. Я впізнаю цього чоловіка: це Вовка Кравченко, що вчився на два роки після нас і потягнув тільки сім класів. На більше сили в нього не вистачило, та й не потрібно це йому. Вовка Кравченко голий до пояса і босий — голий і босий, як любить казати моя дочка. Одна ко-лошва його вилинялих спортивних штанів закасана, і видно майже чорну від густого заросту ногу.

— Ти що, спав? — кричить Борис.

Вовка Кравченко непевно всміхається і починає помаленьку спускатися сходами. Сходи риплять, а ми чекаємо.

— Це Юрка Чорний,— каже Борис, і Вовка Кравченко тицяє мені величезне ручисько.

— Здоров, Юра,— лагідно каже він мені.

— Підемо з саком? — питає Борис, і Вовка Кравченко здивовано дивиться кругленькими чорними оченятами. Тоді повільно підносить руку і класичним жестом свого племені чухає потилицю.

— А можна й піти,— нарешті каже він.— Тільки он костюмчик у нього...

Він дивиться на мій "костюмчик" із співчуттям.

— А ти йому щось винеси. Старі штани і діряві чоботи. Щоб вода чвиркала.

Борис сміється, і я також. Чорт його зна, що воно діється, але мені з ними добре. Моя^е, воно й не зле відчутися' знову пацаном — по-справжньому пацаном я ніколи й не був. Отакий собі мамин пестунчик у білих штанцях до колін і з шлейками. З бантом на шиї. Фу, яка була бридота, той костюмчик!

18.

Борис тягав сака, а ми з Вовкою Кравченком були .за-ганяйлами. На мені теліпалися старі, діряві, з плямами смоли штани, на ногах — потріскані гумові чоботи, а на плечах щось схоже на сорочку. Вовка був голий до пояса, на шиї в нього метилялася поліетиленова торба ла рибу. Мали ми ще й по дрючку в руках, якими вибовтували воду. Борис ставив сака під ЗІЛЛЯ, а ми обходили те зілля з боків, намагаючись менше шуміти. Тоді на Борисів сигнал починали шалено бити палицями по воді і бухкати ногами, топчучи зілля, наче заклятого ворога і наближаючись до Бориса, який підіймав над водою нехитре приладдя, і ми радісно вигукували, коли в саку щось стріпувалось і блискало срібними боками. Пічкурі й бички сиділи не рухаючись, але немилосердна Вовчина рука доставала їх і кидала в торбу, при цьохму він солодко примовляв, наче мав справу не з пічкуром, а з коханою дівчиною. Кілька разів котрийсь із нас у святому пориві перечеплювався через підводне каміппя, а я раз плюхнувся у воду. Тіла наші парували, і ми начебто починали диміти. В цей час на небі знову почала наростати сизо-синя хмара, але ні Борис, ні Вовка не звертали на неї анінайменшої уваги. Борис підводив сака під нове зілля, а ми розходилися врізнобіч, щоб те зілля оточити. Мова у нас стала короткослівна, ми по-діловому перегукувалися, Борисів окрик примушував нас ставати скрадливими й обережними, а за хвилю ми скаженіли, гупаючи палицями по воді і тупаючи чоботами по зіллі. Тіло моє в мокрому одязі солодко пашіло; Вовчині очі сяяли, коли він вихоплював з сака, розгортаючи заплиле туди зілля, дрібну рибу. Часом потрапляло нам щось більше, тоді ми радісно горлали, а Вовка, схопивши те більше, показував кожному із нас; і хоч те більше було всього з долоню, ми радісно світили один до одного усмішками.

— Це нічого, що буде дощ,— сказав Борис— У дощ і рибка ліпше ловиться.

Цим було вирішено проблему дощу, а коли так, то й хай; ми більше не озиралися на сизо-синю хмару — що нам до неї! Ми товкли зілля, наче танцювали стародавній поганський танець, обличчя нам пашіли; цього разу перечепився через камінь Вовка, і я почув, як мені з горла виривається хрипкий регіт, зовсім такий, який виривався нещодавно з Вовчиного, коли сторчкував я. Вовка пірнув майже з головою, його довгий кучерявий чуб на кінцях підмок і став наче численні косички в дівчини-азіатки, від цього й обличчя його зробилось, як у степового кочівника, бо в ньому, можливо, й текла кров якогось древнього племені, імені якого не знає й історія. Борис витрушував із сака зілля, і воно пливло за течією, похитуючи тонкими стеблами.

Дощ упав на землю й воду тоді, коли ми зловили трохи більшого, ніж з долоню, линка; ми переможно закричали на три горлянки, дощ мив нам обличчя і склеював волосся; кучерявий чуб Вовки Кравченка зовсім утратив кучері; довкола нас клювали воду тисячі крапель, і від того почали видуватися на поверхні пухирі, хлюпало довкола й булькало — запарували не тільки ми, але й річка; ми брели у хвилях сивої пари, а коли занурювалися глибше, вона ніжно нас гріла. У Вовки на грудях метилялася з боку на бік поліетиленова торба — риба в ній уже не стрибала, а безживно бовталася. Пробував стрибати тільки линок, поблискуючи золотистим тілом, від чого Вовка хихикав: "Ач, як лоскоче, гад!" — казав він ніжно, і "гад" на ту його ласку затихав і важко дихав, колишучи зябрами. Я бив палицею подзьобану і спухирену воду і йшов по зіллі, витанцьовуючи, як і дощ; здалося мені, що ті струмені, що обцвьохували моє тіло, мають чарівну здатність омолоджувати людину, бо вся моя скутість, туга, схвильована знервованість хтозна-де ділися; здалося мені, що спробуй замахати я руками, станеться чудо — злечу над водою і, мов чорногуз, полину, важко вдаряючи повітря мокрими крилами. ."Не зівай! — сказав мені Вовка.— Отуди заходь!" І я залюбки пішов "отуди", мені захотілося спробувати щастя, і я подумки загадав: коли щось зловимо гарне, то все в мене буде якнайліпше. Через це вдарив палицею так, що луна відбилась од скелястих берегів, і шалеіно затупотів. Біля мене поруч тупотів Вовка Кравченко, очка його були геометрично круглі і геометрично круглий став рот.

— Ну, ну, підіймай! — загорлав я Борису, і той підняв сака, показуючи його набите зіллям жерло,— в тому зіллі я побачив маленьку, тоненьку щучку, може, й більшу за долоню, але тільки на довжину хвоста.

— Щука! — загорлав Вовка Кравченко і метнувся до сака з таким спритом, що забув про каміння в річці, і сховався разом з торбою у воді, показуючи вибалушені очі й роздуті, як у жаби, щоки.

— Та нікуди вона не втече! — спокійно сказав Борис і почав обережно вибирати з сака зілля, даючи щучці простір пострибати на тугій сітковині.

Потім ми сховалися під густим кущем, бо дощ перетворився у зливу і таки вигнав нас із річки.

— Коли б не дощ,— сказав Борис,— ми б цілу торбу зловили б.

— Рибу де дінемо? — спитав Вовка.

— Юрку віддамо,— великодушно сказав Борис— Він у нас гість, то його й риба.

Я відмовлявся. Де дінуся з тією рибою? Але риба була моя. Рибу я мусив узяти, щоб не образити ні Бориса, ні Вовку. Я і взяв ту рибу, бо світ навколо був зелено-перла-мутровий, я чомусь почав сміятися, навіть анекдота розповів, який виплив на поверхню мого скаламученого мозку, як те зілля, яке ми колотили. Борис і Вовка з того анекдота сміялися, хоч він був старий, як кущ, під яким ми стояли.

Ми брели по мокрій траві, і з нашого дірявого взуття віялами прискала вода. Борис захоплено оповідав, як нам попалася щучка і як у нього тоді все всередині затремтіло.

— В мене затремтіло лучче,— сказав Вовка.— Це коли я перекинувся...

Я тихо всміхався: адже загадав тоді собі щастя. "Але що є моїм щастям? — думав я.— Лишитися самому чи знову накинути собі на шию ярмо?" Та думав я про це ліниво: надто погідно було мені на душі, надто зелено-перламутровий був навколо світ.

— Як твій радикуліт? — спитав я в Бориса.

— Мов рукою зняло,— усміхнувся той.— Не, та баба знає толк.