Камінна луна - Шевчук Валерій
Більше— здивувало мене, що регоче з сестрами й Ольга. "Дитина у мене ж є",— сказала вона, очевидно, в мою підтримку, на що Клава зауважила, що це ще не доказ. Знову вибух реготу — я стояв у сусідній кімнаті зелений, як трава. Мені хотілося гримнути дверима й податися звідси геть, не сідати до столу.
Я багато що міг витерпіти, але не насмішки над собою. Коли з мене насміхалися, я несамовитів. Отож, я стояв за дверима з зеленим обличчям і кусав сірі губи — ледве стримувався, щоб не вдертися в сусідіню кімнату і не дати ляпаса хоч би тій стрункій і пихатій Раїсі. Ольга була плоть од плоті цієї сімейки, хоч і зуміла якось на противагу сестрам дістати освіту.
— Е, що та освіта! — казала за столом стара Пісоцька.— Олічка така була вумничка і отлічниця, грамоти приносила. Кінчила того їнститута, рвалася й ночі недосипала, і що? Копійки дістає в тому музеї.
— Мама права,— сказав Женя, поблискуючи фіксою.— Образованіє для благрсостоянія — вещ не обязательна. Потрібна голова на плечах, щоб уміла крутитися.
Він зробив хитре лице і розкрив у беззвучному реготі рота.
— Слухай, Женя, а де ти робиш? — закричав через стіл сантехнік, і його лице хитро засвітилось у передчутті хохми.
— Старшим ревелератором в госкомдемктерлікіті,— казав незворушно Женя і дивився іна всіх з-під приплющених повік.
Сантехнік реготав широко розтуленим ротом, громові звуки стрясали повітря.
— А я от не хвалюся,— казав скромно таксист, розминаючи в тарілці картоплю на пюре.
— Не хвалишся, а калиму в день скільки привозиш?
— Мені дає двадцятку,— добродушно обізвалася Ната.— А скільки собі присвоює, то це з нього не видереш.
— Работаю, то й повинен копійку в кишені мати,— незворушно відказав таксист.
— Найбідніший серед вас я,— казав сантехнік, переставши реготати.— В моєму ділі більше трьохсот у місяць не витягнеш.
— Це вже як тягнуть,—сказав Женя.—І не прибіднюйся.
Костя таки прибіднювався. Це було видно по Клаві, що гордо всіх обзирала.
Про мене не говорили, я був тут persona grata. Але бачив, як зеленіла Ольга і їла мене очима. Я ж був спокійний, ніби бог. Мовчки жував, але їв і пив небагато, хоч стіл ломився.
— Живемо — хліб жуємо,— казав таксист.— Книг не читаємо, в тіятри не вчащаємо, музик отаких: пі-пі — не слухаємо, а хліб є і до хліба якась дрібка.
— Про книги ти даремно сказав,— перебив Женя.— Книги — тепер в дефіциті. Хай би нас Юра трохи підучив, які модні, і ми б до культури причастилися. Га, Юра, правильно я кажу?
Всі дивилися на мене, а я пік раків. Ольга трохи порожевіла: і на мене звернули увагу.
— Плювать я хотів на всьо ето! — вибухнув раптом сантехнік.— Я над книжкою за п'ять мінут засну, то мені ще й хату заставлять?
— Ми вже лучче на кришталь перейдемо,— засміялася Клав а.
— Ну, то річ хазяйська,— сказав Женя, щось активно пережовуючи.— А от у нас з Раїчкою поняття другое...
Він схопив Раїну руку і чмокнув не без галантності.
— А чмокни в мою,— сказала з реготом Клава і простягла сантехніку повну й червону долоню.
— Не перебивай мені, пожалуста, апетиту,— сердито повернувся до жінки Костя.
— От мужва неотесана! — сказала Клава, прибираючи РУку.
Ольга, здається, страждала не менше за мене. Але не тому, що їй все це було бридке, а що не могла бути у своєму сімействі рівною з іншими. Я ж не осуджував цих людей: вони жили в міру своїх можливостей та інтелекту. Мене гнівило, що за всю ту ганьбу, яку зазнавали ми в тому товаристві, Ольга починала винуватити мене. Найгірше було, коли ми поверталися додому. Вона несла на обличчі кам'яну маску й загрозливо мовчала, я ж відчував непосильну обважнілість у шлунку, хоч їв і пив з-поміж усіх найменше. Ольга ж, здавалося, не відчувала переситу, хоч у середовищі своїх родичів біля тарілки не дрімала. Це в пас вона ледве мамзяла і кривилася на страви, приготовлені моєю матір'ю. У своїх вона їла не менше як її сестри. Одна тільки Раїса трималася міри — зберігати фігуру було, здається, одне із завдань її життя. Не їла ні картоплі, ні макаронів, але м'ясо й овочеві салати не відсувала. £)тож я йшов і відчував бурю, що насувалася. Я знав, що Ольга шукає зачіпки, тому стоїчно мовчав. Але й моє мовчання часто ставало зачіпкою.
— Мовчиш? — зривалася Ольга.— Подивився, як люди вміють жити? Ніби вареники в маслі купаються. Мені бувати між себтер — чиста мука.
— Мені також,— відказував я.— А чи не ліпше було б нам на ті сходини не ходити?
— Ну, знаєш! — вибухала Ольга.— Це мій дім і мої родичі. Чи ти хотів, щоб я забула власну маму?
— Тоді ходи сама.
— Щоб вони сміялися? Ні, я, слава богу, ще маю чоловіка. Хоч і ні до чого не здатного, а маю...
Вона говорила це гордо. "Ні до чого не здатний чоловік" міг би з того пишатися. Але я не пишався: мені було бридко.
— Мама права,— казала категорично Ольга, мимохіть впадаючи в інтонації Жені.— Не освіта головне в житті, а голова на плечах!
— Отже, хочеш,— з убивчим спокоєм казав я,— щоб крав я у музеї коштовні речі і збував їх? Тобто щоб жив у нечесний спосіб?
— Ніхто з них у нечесний спосіб грошей не заробляє,— обурювалась Ольга.— Люди їм самі дають...
Вона мала на увазі сантехніка й таксиста.
— А Женя? — спитав я.
— Що ти знаєш про Женю? — насторожилася Ольга.
— Я про нього нічого не знаю. А от що плутяга він — це безперечно...
— Зате жінка в нього на людину схожа,— казала зневажливо Ольга Пісоцька.
— Що ж із цього виходить? — все ще спокійно питав я.
— Це вже сам можеш додуматися. Коли людина одружується, вона тим самим бере на себе зобов'язання щодо жінки й дітей. От і подумай...
Ольга мала рацію. Я подумав і, зрештою, додумався. Вчора я розлучився з Ольгою Пісоцькою і навряд чи колись про це пожалію. Я вирішив зняти з себе зобов'язання щодо жінки, не відмовляючись від обов'язків щодо дитини.
Ота неясна тривога, яку я відчув, підвела мене з ліжка, і я почав нервово ходити по кімнаті. Щось мені не давало сьогодні спокою, щось гнітило й хвилювало. Зрештою, чи конче зараз треба було зв'язуватися з Оксаною — є для того безліч часу.
Не міг усидіти в чотирьох стінах. Лист від Оксани повинен бути напевне. Я міг би вдруге сходити на пошту, але та мізерна поштарка на мене розсердиться. "Я уже вам казала,— мовить вона з роздратуванням,— листа немає! Невже не зрозуміло?" — "А скільки разів еа день приходить пошта?" — спитаю я. "Скільки не приходить, а листа вам немає". Вона, здається, здогадується, як потрібен мені цей лист. У мене є ще одна можливість: знову зателефонувати. Але там, у Києві, з'явився Володька Кузьменко.
Мій зв'язок з Оксаною Свідерською був нерегулярний. Вона могла мені писати часто, а могла не обзиватися місяцями. З другого боку, я виїжджав до Києва тільки з її благословення, завжди на таку нагоду Володька Кузьменко був відсутній. Я навіть думав: чи не тоді вона зі мною спілкується, коли Володька зникає? Коли ж він з'являється, мене відставляє, а може, й забуває. "Клята Оксана,— бурмотів я, топчучи підлогу власної кімнати.— Клята й немилосердна! Але я з тобою сьогодні обов'язково зв'яжуся!"
Це вже була манія. Мене з'їдала туга, пронизлива, несамовита — я не міг висіти в повітрі, а хотів під ногами хоч якоїсь тверді.
У квартирі підозріло тихо. Так тихо, наче нікого нема. Я відчиняю двері і йду на кухню. Порожньо. Відчиняю двері материної кімнати — ні душі. Мати, певне, подалася по магазинах, а може, поїхала на цвинтар. Поїхала погомоніти з батьком на його могилі. Так химерно він приснився мені сьогодні — в образі велетня, в якого вірив, здається, тільки сам. Отже, я можу використати цей момент і потелефонувати Оксані з дому. Я хапаю трубку й набираю міжміський код. Ну от, далекий і тужливий дзвінок. Десь у безмея^жі, а може, в іншому світі. Сигнал пораненої душі: алло! алло! відгукніться! "Ви смішний і дурний,— кажу собі я.— Ви, чоловіче, як дитя нетерпляче!" Там, по той бік цього світу, куди посилаю я свої сигнали, глуха порожнеча, біла чи й жовта пустеля, а живуть там тільки птахи. Птахи, які перелітають цю пустелю, бо мають крила. Але я ще сподіваюся. "Оксано! — горлаю подумки я.-~ Відгукнися! Я зробив усе, що ти хотіла, тобто попалив свої кораблі, висівши на цей пустельний берег. Мені треба конче переконатися, що й ти вчинила так само. Далекі переривчасті гудки. Даремні й нікому не потрібні. Можливо, телефон накрито подушкою і він задихається під нею, можливо, телефон відключений і мої сигнали чую тільки я. Можливо, у тому домі, куди посилаю розпачливі погуки, святкується повернення в дім Во-лодьки Кузьменка. "Хай ніхто нам не перешкодить",— сказала Оксана Свідерська і висмикнула з розетки телефонний шнур. Але це довільне фантазування, я не хочу думати погано про Оксану — вона єдиний мій лікар у цьому світі, і я, здається, давно в те увірував...
Я втомився слухати свій власний крик, через це трубка знову лежить на апараті. Мені душно й незатишно в домі, чомусь я не радію від своєї самотини. Я починаю її боятися, і все в мені стогне і плаче.
Тоді я знову виходжу на вулицю. Власне, мене виносить, бо я не маю мети. Можна було б ще раз зайти на пошту, але з мене досить телефонування. Однак я йду все-таки на пошту. Зазираю у віконечко і зустрічаюся з вовкуватими очима поштарки. Зараз вона почне мені виказувати. Але я хитрую. Просунув у віконечко тридцять х копійок і прошу п'ять конвертів. Поштарка нітиться, вона вже приготувалася огризнутися на мою вимогу подивитися листи "до запитання", отож червоні рум'янці з'являються на її білих щоках. Забирає мої тридцять копійок і відлічує конверти.
— А листа вам таки нема,— каже вона мені зовсім лагідно і ще більше ніяковіє від цієї своєї поступливості.
— Була вже пошта? — довірливо питаю я.
— Значить, була! — відповіла вже сердитіше поштарка і наче замок-блискавку на собі затягла.
Отож я маю в руці п'ять конвертів. Можу вчинити так, як співається в одній давній пісні, яку написав якийсь Ага-пон. Він теж посилав "листоньки" на чотири боки, виглядаючи своєї милої, і чотири птахи принесли йому невтішні звістки, тому він вирішив сісти на коня і пошукати милої самотужки. Тоді Агапон, певіне, дуже за кимось тужив, бо у свій вірш умонтував власне ім'я. З часом його акровірш попсувався — вчені змогли прочитати тільки уривки його імені.
