Камінна луна - Шевчук Валерій

Кістка в тебе тонка, щоб тебе гризти.

— Та й це правда,— мовив я.— Мені б жінку тиху й лагідну.

— А мені тиху не можна,— сказав Борис.— Я і себе звів би, і її. Мені такої треба, щоб ішла і трава під нею горіла.

— Мені такої не треба.

— Кажу ж тобі: шукай тиху і плоху. З такою ти як за пазухою житимеш...

Тиха й плоха була моя мати. Чи ж є така друга на світі? Чи ж тиха й плоха Оксана Свідерська? "Тиші я хочу,— казала Оксана.— Тиші і спокою!"

Ну, от і знайоме обійстя. Зелені залізні ворота, біля них — хвіртка під дашком, а на хвіртці ґудзик дзвоника. Біля дзвоника табличка з попередженням, що у дворі злий собака. Злий собака у цьому дворі здох рік тому, а що означає ця табличка, вгадувати може лише злостивий чоловік: тут живуть три сестри, два чоловіки й мати сестер.

Натискую на дзвоника і чую чалапання капців. Іде стара. Відтуляється очко в зеленій хвіртці — я бачу кругле, насторожене і трохи перелякане око.

— Доброго дня,— кажу я тому окові.— Просила Ольга привезти її речі.

Око зникає. Рипить хвіртка, і я бачу квадратну постать.

— Які речі? — питає та постать.

— Ольжиіні речі,— кажу я, проходячи у хвіртку, щоб відчинити ворота: тахта у хвіртку не пролізе.—Тахту, пуфик і тазик.

— Ольга справді казала їх привезти?

Але до мене з голосним криком мчить якийсь барвистий клубочок. "Та-а!" — репетує той клубочок, і я чую, як спазма підкотилася мені під горло. Наставляю руки, підхоплюю той клубочок і починаю крутити дитину, а вона радісно верещить.

— Залиш дитину! — зимно каже чотирикутна постать. Але дитцна обхопила мою шию рученятами, і я все ще

міцно тулю її, до себе.

— Ти прийшов мене заблати? — питає Оксанка.

— Привіз тахту, пуфик і тазик,— кажу я, ніяковіючи.

Ворота вже відчинено — це постарався Борис. Я обережно ставлю біля квадратної постаті дитину і поспішаю Борисові на допомогу. Оксанка схопилася за бабину руку, і очі в неї широкі й захоплені. Ні, вона достобіса схожа на Ольгу Пісоцьку; дивно, що помічаю я це не без приємності.

— Куди заносити? — питаю в чотирикутної постаті.

— В коридор,— каже вона, дивлячись на мене лихими, щілинкуватими очима.

Ми тягнемо тахту в коридор. Спершу дерев'яну частину, а тоді м'яку. Нарешті я несу пуфик і тазик.

— О, мій пуфик! — кричить дитина й кидається до мене. Я урочисто вручаю їй пуфика, а сам несу тазика.

— Ти плокатаєш мене на машині, та? — питає, задираючи голову, маля.

— Зараз тато йде на роботу,— кажу серйозно.— А в неділю я приїду з цим дядьом, і ми тебе покатаємо.

Це брехня, але вжито її з педагогічних міркувань. Інакше тут стояв би такий рев, що на деревах обсипалося б листя.

— Тобі й справді Ольга казала перевозити ці речі? — уперто питає стара.

— Спитаєте в неї,— кажу я.— Бувайте здорові.

— А щоб під тобою земля запалася! — добросердечно відказує мені колишня теща.— Ти ще в ногах у Олічки валятимешся, але дулю з маком получиш.

— Я вже її дістав,— кажу, зачиняючи ворота.

— Тату, плокатай мене,—просить Оксанка.—І забери мене звідси...

— Тобі тут погано? — схиляюсь я до малої.

— Я хочу додому, тату,— мала кривиться. Треба хуткіше тікати — буде рев...

Рев стоїть у дворі такий, що його не заглушає мотор вантажівки. Поруч з тим ревом злітає верескливий жіночий голос і чути якесь хлепання — це баба лупить онуку. Це хле-пання гостро б'є мені у вуха, а дитячий крик ріже мене ножем.

— Швидше, Борисе,— прошу я.— Швидше, бо я тут скажуся!

Машина рвонула з місця, і ми помчали в лабіринти ма-льованських вуличок.

— У мене малий теж так реве, коли я з хати йду,— добродушно каже Борис.— Але я таки ввечері додому повертаюся...

17

Ми петляємо покрученими мальованськими вуличками. Вони напрочуд однакові, але Борис тут орієнтується. Вуіич-ки мощені бруківкою, а часом і ні. Нас зустріла не одна калюжа, і Борис героїчно в'їжджав у них, ризикуючи втопитися разом з машиною. При цьому він розповідав мені анекдоти, і я мусив сміятися, хоч смішно мені не було. У вухах все ще стояв рев дитини, і я відчував себе зрадником.

— Не думав, що в мене випаде такий цікавий день,— сказав Борис.— Щодня одне і теж — зуби починають боліти.

Ми згадуємо однокласників. Декого з них я майже забув. Борис знає долю кожного, і я слухав ті розповіді з цікавістю. Виявляється, з нашого класу тільки четверо здобули вищу освіту, тобто, крім Свідерської, Кузьменка й мене, ще одна дівчина. Та дівчина була тиха й непоказна і зараз учителює в одній із житомирських шкіл.

Дощ удруге вдарив тоді, коли ми зупинилися біля таких самих зелених воріт, як і в моєї тещі. Так само тут була зелена хвіртка з дашком та кнопкою дзвінка — очевидно, це тутешній вимір заможності.

— Еге! — сказав Борис, заглушуючи мотор.— Тут нам жаба й цицьки дасть.

Дощ почався відразу й полив як з відра. Ми сиділи в кабіні й дивилися на водяні патьоки, що струміли по вітровому склі.

— Це такий дощ,— сказав Борис,— що за хвилину як хлющ будеш.

Мені здалося однак, що кабіїна не хоронить од води. Начебто я знову опинився під дашком ґанку Оксани Свідер-ської: вогко й холодно мені було.

— Не куриш? — спитав Борис, витягуючи пачку сигарет.

— В мене слабкі груди,— сказав я тихо.

— Це кепсько! — мовив Борис, закурюючи.— Нашому ж брату не курити не можна. В дорозі покуриш — і легше стає... Нікуди не поспішаєш?

— Ні,— сказав я.— 3 сьогоднішнього дня я у відпустці.

— А моя тільки й чекає, коли я у відпустку піду,— сказав Борис, задумливо випускаючи дим.— Хату треба перекрити, та й двір забетонувати.

— Хазяїн з тебе,— сказав я.

— Хазяїн не хазяїн, а тра...

Ми замовкли, бо, здається, вичерпались усі теми. Дощ полив ще сильніше, а у дах кабіни затарабанили градини.

— Ого! — скавав Борис— Цілий тобі потоп з градом. В цей мент небо розрізала їдко-синя блискавка і луснув

такий грім, що аж шибки задріботіли.

— А знаєш, я люблю негоду,— сказав раптом Борис— Сила якась у тіло входить...

Я зіщуливсь у клубок: було мені незатишно й самотньо. Тихо й печальшо. Чогось мені хотілося чи праглося. Озвалося серце, защеміло, млість якась з'явилась. У кабіні повно тютюнового диму, і я закашлявся — не було чим дихати. Хотілося відчинити дверцята і вискочити під ту зливу, заплутатись у цьому світі покручених вуличок.

— Ще трохи переждемо,— спокійно сказав Борис,— і я скочу до Шумеїхи.

— Хто це — Шумеїха?

— Маєш родичів на Мальованці, а Шумеїхи не знаєш... Це така баба, що в неї, мабуть, хвіст на півметра. Вона всі на світі хвороби лікує. Мій тесть ходив до неї діабет лікувати. І знаєш, що вона йому дала?

Я, звісно, не знав.

— Бульбу, ту, що на пустищах росте. . — Допомогло?

— Як козі смерть. Але десятку в кишеню поклала. А мене знову до неї по зілля погнали.

Я подумав, що в житті ще не був у знахарки. Якось не випадало.

— Тепер можна й вискочити,—сказав Борис, відчиняючи дверці кабіни.

Я дивився в шибу. "Все чудово,— подумалося мені.— Зараз він підійде до цих воріт, натисне на дзвоник, і за хвірткою зачалапають ноги у капцях. В очку з'явиться велике сторожке око, а коли хвіртка відчиниться, я знову побачу квадратну постать із знайомим круглим, трохи сонним обличчям".

Так воно і сталося. В очко зирнуло щось кругле й насторожене, але коли хвіртка розчинилася, я побачив малесеньку білу бабусечку, таку крихітну й таку охайненьку, що мені аж дивно стало. Я відчинив і свої дверцята і почув лагідний, тоненький голосок, який за кожним словом додавав ніжне "шинку", бо та бабусенька трохи шепелявила. Борис зайшов у двір, хвіртка з ляском зачинилася, і я подумав мимохіть: чи не навіки? Що я робитиму тут сам, у цій чужій машині, а може, ліпше, доки нема Бориса, чкурнути, а на сидінні залишити гроші за послугу? Хай потім судить мене, як хоче, бо ми вже переговорили з ним, що могли, і я розказав йому про себе більше, ніж хотів.

Я вискочив із машини, і мене обкропило — дощ до кінця не перестав. В цей момент відчинилася хвіртка і в ній у позі хазяїна постав Борис.

— Іди сюди,— сказав він.— Я цій відьмі розказав про твої груди. Може, допоможе.

— Навіщо? — здивувавсь я.

— Та не бійся,— засміявся Борис— Від її зілля ще не один не отруївся.

— Але в мене нема при собі десяти карбованців,— пробелькотів я.

— Пізніше занесеш. Вона і на віру лікує.

Борис сяяв до мене найдобродушнішою усмішкою.

— Ні,— сказав я.— Не вірю я ні у відьом, ні у знахарів...

— І дивак! — сказав Борис.— Віриш не віриш, а спробувати міг би.

— Не хочу! — трохи різко сказав я.

— Діло твоє! А вона, може, й помогла б. Він не хоче, бабцю! — гукнув Борис у двір, і з глибини відгукнулося щось тоненьке й лагідненьке.

— Каже, коли припече, то заходь, не соромся,— мовив Борис і хряпнув хвірткою так, що затрусилися й ворота...

Я знову був у кабіні, а Борис заводив мотора. Тютюновий запах видуло, і я міг вільніше дихнути.

— Тепер порядок,— сказав Борис.— Гайда звідси, а то стара ще машину зачарує...

Стало мені раптом тепло в цій кабіні; здалося, що я про-сякся її особливими запахами, адже дивні ми буваємо! Товчемося у своєму маленькому світику, і гадки не маючи, що є на світі отакий Борис, його жінка і тесть, який має діабет, і оця чудна знахарка, до якої крадькома приходять люди, щоб дістати розраду. Мояче, Й справді часом досить дати людині води з криниці, видавши її за лікувальну, щоб та людина зцілилася. Щоб повірила в своє здоров'я, силу свою і здатність жити. Може, тому стара одягла на себе таку лагідну й добротворчу подобу — хтозна, чи правильно я вчинив, що відмовився від її послуг. Хай би прошепотіла наді мною заклинання, якому більше тисячі років і яке не забулося, бо у нього вірили люди! Може, я в своїй інтелігентності заскорузлий і смішний. Мені раптом уявилася мати моя: чи здогадується вона, що я їду бозна-куди? Адже я такий тихий і домашній і оце вперше збунтувався. Я збунтувався не тільки проти Ольги Пісоцької, але й проти неї, проти її тихомовного, лагідного диктату — вплив її на мене був безмежний. Хтозна, може, й справді вона заронила в мене негацію до Ольги Пісоцької, бо таки без кінця крапала на неї і дозволила розростися в моїй душі тій отруті, яка вбила мою симпатію до Ольги й перетворила наше спільне життя у щось неподобне.

— Ти знаєш Вовку Кравченка? — спитав раптом Борис — Він теж у нашій школі вчився.

Вовку Кравченка я не знав.

— Ну, такий чорний, з кучерявим волоссям?

Чорного й кучерявого Вовку Кравченка я не знав.